Місто – Валер’ян Підмогильний

— Як же ти живеш, Левко? — скрикнув він.

— Е, ти розказуй спочатку.

І хлопець розповів — коротко, блідо, вимушено про час, що від їхньої розлуки минув, згадав за свої оповідання, за посаду, не почуваючи ні в словах своїх, ні в подіях, що за ними стояли, жодного променя життєвої веселки.

— Ого, та ти цабе, — посміхнувся Левко. — Либонь, карбованців півтораста тягнеш?

— Приблизно. Крім гонорару. А от продав кілька місяців тому сценарій — півтори тисячі взяв.

Левко цмокнув.

— Сто бісів його матері, — промовив він.

Але в голосі його був тільки подив і жодних заздрощів. Потім інша думка звернула його увагу.

— Виходить, ти — український письменник? — серйозно спитав він.

— Виходить, — сумно посміхнувся Степан.

Левко замислився.

— Значить, і живі письменники є? — спитав він.

— А що?

— І є такий, як Шевченко?

— Такого немає.

Левко полегшено зітхнув, мов сучасна література не становила ще для нього нічого загрозливого.

Потім, не хапаючись, розповів про свої діла й плани. Інститут він кінчив і відбув рік практики на Носівській станції(78). Тепер приїхав одержати диплом й має рушати на Херсонщину, де дістав призначення на районового агронома.

— Аякже… отой учитель-латиніст, що ти жив у нього… що чаєм нас частував? — спитав Степан. І відчув турботну радість від цього дотику до минулого, що раптом ожило в ньому, ще туманне, мов досвітня мла, яку проріже зараз ясний промінь.

— Е, з ним погано, — засміявся Левко. — Зарізався, брат! Сам і ножа собі вигострив. Так і казав, що заріжеться, як філософ якийсь, а ми думали, що манячить. А він і доказав. Ну й мали клопоту.

— А жінка його?

— О, козир-бабуся, хоч і беззуба! Що вже зварити або спекти, так де й ресторанові. Вміли-таки їсти смачно буржуї. Я це думаю її з собою на Херсонщину брати…

— Ти не жонатий?..

— Ще. Вже як на службі оговтаюсь, тоді й кралю заведу. Або й так перебуду.

— Дивак ти! Що ж ти без жінки робитимеш у глушині?

— Полювання там добре, — сказав Левко. — Ну, й степ люблю.

Степ! А Степан його хіба не любить! Ясний, гарячий спогад повстав у ньому, спогад нерухомої ночі й заколисаних просторів, безмежності неба й землі, синьої тиші місячного сяйва. Лежати горілиць у траві, розкинувши руки, без шапки, босоніж, дивитись на золоте, блакитне, червоне, зеленаве мерехтіння зірок, розсипаних по небу чиєюсь доброю, могутньою рукою. І почувати ту руку в подихах повітря на обличчі, і заснути стомленому від споглядання далечини в таємному з нею злитті. А вранці за могилами сонце сходить, з червоного моря промінь — страшна, величезна брунька холодного вогню, розцвітаючи поволі пекучим колом.

Левко кінчив котлети й витер руки паперовою серветкою.

— Збираюся зараз ще в кіно сходити, — сказав він. — Люблю подивитись, як ото люди скачуть. Подумаєш тільки, з чого чоловік хліба не їсть! Може, вдвох ходімо?

— Ні, в мене справи, — сказав Степан.

На вулиці вони міцно поцілувались. Хлопець був схвильований.

— Пиши, Левко, з своєї Херсонщини, — сказав він.

— Та, мабуть, не буде про що, — відповів той. — Це вже ви, письменники, пишіть собі. А ми колись прочитаємо.

XIV

Восени в степу тривожно шамотить сухим гіллям кукурудза, — цілі поля рівних жовтих стовбурів, ніби хтось, крадучись, розсуває її обвислий лист. Восени при шляхах розсипають насіння бур'яни, — високі зарослі незграбної лободи, молочаю, будяків, віниччя та нехворощі. Незграбні рослини восени, втративши зело. Восени вітри ходять раптові, непевні. Восени вітри нападисті й хитрі. Здивує і зникне. Рівчаки в степу провалюються зненацька вглиб, розкриваючи глиняні нутрощі. На дні купчиться дереза, а в ній гади, комашня й мільйони ящірок. Безліч шляхів у степу, доріг і стежок. Перехрещені, кривулясті, колінкуваті. Ніби навмисне наплутано їх там, щоб ходити й блукати без краю. І хочеться в степ іти. Хочеться звернути на бічну стежку. Куди вона? Поволі йдеш у степу, і дивно, коли дійшов до місця. Шляхи є западисті, людину ховають, а стежки в'ються горбами, могилами, женуть навпростець по нивах та баштанах. І ламлеться під ногами шелестка стерня.

Степан раптом спинився. Скільки міг зрозуміти, це була Павлівська вулиця(79). Може, з півгодини ходив він уже, розлучившись з Левком на порозі їдальні, ходив замислено, радісно, в тому незглибному спокої, що людину опановує найвідповідальнішими хвилинами життя після болісних турбот і розчарування. Почував, що зважується на щось, що зараз відбудеться щось неповторне, давно сподіване, але приспане в душі випадковим видивом. Передчуття визволення було в нім, і ті спогади, що невпинно йому допливали, повертали його назад і назад, у чудове дитинство, в незабутній час першого дізнання світу. Він ішов чарівною стежкою минулого, натхненно шукаючи колишніх джерел, і навесні серед міста пристрасно марив теплою осінню степів.

Тепер він глянув на годинника. Чверть на дев'яту. Ще не пізно. Ще не пізно. Він ще може її побачити. Та й що йому час? Мусить її побачити!

Хлопець повернув і швидко пішов, так само швидко складаючи свої наміри. Він знайшов їх уже готові, яскраві, випечені в серці карбами.

Він вертає на село.

Ця думка, дика, раптова, не злякала його. Навіть не здивувала. Вона народилась зненацька, ясна, чарівна, повна жагучої радості, сили й надій! Він вертає на село. В степ. До землі.

Назавжди покине це місто, чуже його душі, цей камінь, ці збудні ліхтарі! Зречеться навіки жорстокої плутанини міського життя, отруйних мрій, що тяжать над галасливим бруком, задушливих поривів, що роз'їдають душу в вузьких закутках кімнат, відкинеться божевільного прагнення, що ятрить думку, затиснуту в лещата міста. І піде в спокійні, сонячні простори полів до покинутої волі, і житиме, як росте трава, як стигне овоч.

Дзвінок трамвая спинив його. І він радісно подумав:

«Завтра я тебе вже не почую».

І той півтора року накупчуваний біль, те гнітюще невдоволення, людині в поривах притаманне, вся гіркота щоденного прагнення і виснажливість мрій, що він у місті дізнав, обертались тепер у щасливу стому й щемлячий потяг до заспокоєння. Він бачив себе завтра не сільбудівцем, не сільрадівцем, не вчителем чи спілчанським діячем, а непомітним хліборобом, одним з безлічі сірих постатей, у свитках, що водять по землі вічне рало. Вогкий ранку! Свіжино першого променя! Чудовий блиску тихої роси! Будь благословенний час, коли родиться світло життя! Дух минулого, злеглий, могутній, прокинувся в нім, дух віків, що дрімає в душі й підводиться хвилинами зрухів, манячи до завмерлості й тиші, той непереможний, хоч і приборений голос, що шепоче казки про втрачений рай та співає пісні природності.

Але не в цім, власне, був його найголовніший клопіт. Охочого купити кімнату й обставу він знайде завтра ж, так само й заяву про звільнення подасть. Дарма що затримуватимуть! І завтра ввечері рушить потягом на південь пристати десь до комуни або артілі. Це неважливе. Це просте й легке. Про це нема що думати й турбуватись. Але… він поїде не сам!

Гадаючи про це, він захвилювався. Щось безмежне було в цім раптовім зворушенні відкинутої, погнобленої любові. З дрібнісінької жаринки, півзагаслої і спопелілої, немов мстячись за холодний жах згасання, спалахнув той жагучий вогонь, що осяяв його новим поривом. Ясна, така проста, радісна путь була перед ним, і він тихо піде нею вдвох із Знайденою.

— Надійко, Надюсю, — шепотів Степан.

Розумів тепер, що вона завжди присутня була в його душі, як кличний дзвін із далечини, що породжувала в ньому своїм подихом тривогу, з'явилась йому в мріях, і він не пізнавав її аж досі; що і в інших він любив тільки її, а в ній любив щось безмежно далеке, якийсь неспізнанний спогад, ледве чутну луну з-за горбів свідомості. Він почував тепер, що не забував її ніколи, що шукав її весь час у нетрях міста, і вона була тим вогнем, що горів у нім, пориваючи вдалеч. Вертаючись до неї, він знаходив себе. Вертаючись до неї, він ніби відживляв те, що загинуло, те, що зникло від його хибності, те, що сам у засліпленні зруйнував.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: