Іван Пільгук - Дуби шумлять (сторінка 20)

Артисти зупинились у готелі Воробйової. Сюди прибув вітати гостей Панас Якович з Василенком і Горленком. Зовнішнім виглядом вони доповнювали один одного. Василенко Віктор Іванович — високий на зріст, смаглявий. В ньому відчувалася твердість характеру, впевненість у своїй силі, властива для подвижників. На суворому лиці рідко з'являлась усмішка. Навпаки, Горленко Василь Петрович — невисокого зросту, рухливий, говіркий, з блідуватим, ледь припухлим лицем, яке при розмові розпливалося в усмішці. Можливо, таку повадку він запозичив від парижан, коли ще навчався в Сорбонні. Василь Петрович багато читав і завжди чимось захоплювався. Він обіймами зустрів Заньковецьку й Садовського.

Микола Карпович з усією артистичною вправністю розповідав про відвідування губернатора. Розмова Садовського захоплювала друзів. Він був майстром не тільки сценічної гри, а й розповіді. Виточено-рівний ніс, чутливі губи, наче грайливо оздоблені густими чорними вусами, високе чоло додавали мужньої осанки артистові, який здавався втіленням духовної моці, нездоланності характеру.

У розмові Садовського чувся голос не тільки талановитого артиста, а й гумориста. Він гостро висміював газету «Киевлянин», називаючи її «піхновсько-шульгінським голосом вседержавного мракобісся та войовничого православія». Навіть напам'ять зачитував сенсаційні повідомлення «Киевлянина» про пошесть холери.

Артисти голосно сміялися, перекидаючись дотепами. Лише Марія Заньковецька мовчала. Очі її світилися кришталевою чистотою і жіночою ніжністю. Своєю вродою вона не тільки гармонійно доповнювала все те привабливе, що було в Миколи Карповича, а й вносила у товариське коло задушевність, щирість взаємин, духовного єднання.

Її вигляд полонив увагу чулого до краси Панаса Яковича. Він наблизився до неї, маючи намір вимовити щось незвичайне. Але не знаходив слів. Першою заговорила Заньковецька.

— Це, Панасе Яковичу, ми знову зустрілися, щоб продовжити розмови.

— З приємністю порозмовляємо про мистецтво театральної гри.

— З вами приємно навіть посперечатися. У моїй уяві ви завжди постаєте Мирним, — великі очі артистки, обрамлені густими довгими віями, випромінювали щиру приязнь до Панаса Яковича.

— Панас Якович не дуже мирний. Ви, Маріє Костянтинівно, його ще не знаєте, — докинув Горленко.

— Ні, знаю, — твердо відповіла Заньковецька. — Вивчаючи роль Лимерівни, я пізнала в ній і серце автора.

— Хай закінчить Панас Якович свою «Повію» і напише за нею драму, тоді ви насправді пізнаєте його серце.

— Ви, Василю Петровичу, мій давній друг. Не можу не вірити вам.

— І друг, і поклонник таланту!

— Не знаю, як назвати мою любов до сцени. Запрошували мене до столичного театру, обіцяли славу, почесті. Але я зобов'язана своїми успіхами таким друзям, як Михайло Петрович Старицький, Марко Лукич Кропивницький та наш драматург Карпенко-Карий. Дякую і вам, Панасе Яковичу. Ваші твори допомагають мені розуміти душу людини і нести її болі до глядачів, — у словах артистки звучала тиха радість і смуток. У кожному її слові Панас Якович уловлював зворушливу принаду.

— Така вона й на сцені, як бачите. Самісінько така. За сотні і тисячі верст я їжджу, щоб побачити на сцені Марію Костянтинівну, — Горленко поцілував краєчок хустки артистки. — Цією хусточкою Марія Костянтинівна витирає справжні свої сльози, коли грає наймичку Харитину.

— Мої сльози — то голос моєї душі. Де те джерело, звідки вони линуть? Скажу словами нашого дорогого Мирного, якими він сердечно привітав Миколу Лисенка:

На широких степах, по зелених гаях,

Серед сел, хоч і людних, та вбогих,

Зародилась вона — наша пісня сумна —

На утіху сіром тих безродних,

Що в далекі краї, на широкі лани

Від гіркої втікали неволі,

Що з собою вони тільки сльози несли

Та надію до кращої долі.

Слова артистки зачарували присутніх. Василенко, який весь час мовчав, слухав розмови, раптово вигукнув:

— Чудово! Панасе! Ніколи я не сприймав так твоїх віршів, як зараз. Чудово!

— Не сподівався, що моє скромне привітання в день ювілею Лисенка переллється в уста нашої славетної артистки, — Мирний не зводив очей з Марії Костянтинівни.

— Що я вам говорив? Не моя правда? — кинув Горленко до Мирного.

— Правда... Правда... Велика правда, як сонце на небі.

Прощаючись, друзі умовились зустрічатися на кожній виставі...

На виставу «Лимерівни» зарані були розпродані всі квитки. Приміщення літнього театру переповнене глядачами.

Піднімається завіса. Перед очима — широкий краєвид: левада, далі ліс. Розважаються, співають дівчата. Та ось з'являється п'яна Лимериха — гуляє з багатієм Шкандибенком, дочку Наталю продає — пропиває. А тим часом Наталя Лимерівна зустрілася з коханим Василем.

Заньковецька увіходить в роль, перевтілюється в сільську, вродливу, добру і пристрасну дівчину. В її голосі звучать то ноти дружби до Василя, то смуток, то протест проти лиходійства. Здається, сама природа рідного краю, чарівні пісні, зоряні вечори і прозорі ранки випестили душу артистки, вклали в її уста хвилюючий голос, сповнений непідробленої ніжності, щирості та життєвої жаги. Взявши від народу його духовні скарби, вона бережно користується ними, привертає увагу глядачів до кожного свого слова, до кожного поруху граційної постаті.

Панас Якович не відривав очей від сцени. Гра Заньковецької наповнювала вщерть уяву про драму жіночого безталання. У ній пізнавав нові й нові властивості жіночої душі. Зачаровано сиділа Олександра Михайлівна, зволоживши своїми слізьми Панасову руку.

Інші хвилювання викликав Садовський, перевтілившись у парубка Василя — чесного бідняка. Врода, кращі скарби душі марнуються: «Ніщо тобі щастя? Хай воно багатим служить, можним допомагає, бо за ними — сила, бо у їх достатки!.. А де вони взялися?»

Монологом Садовського — Василя закінчується перша дія. Опускається завіса. Овація. Викликають Лимерівну. Строга і зваблива виходить Марія Костянтинівна. В лиці усмішка, на очах ще грають сльози.

— Я ж говорив, що Заньковецька чудеса робить на сцені, — Горленко з пафосом висловлював своє захоплення.

У перерві розіграли невеличку інтермедію. На сцені в задумливій позі сидить чоловік. Довге волосся на голові, гострий ніс, худорляве лице.

— Скучно на цьому світі, панове, — промовляє він.

У залі почулися голоси:

— Це ж Микола Гоголь!

— Гоголь!

— Ніби живий Микола Васильович!

— З того світу прийшов!?

До Гоголя на сцені підходить мандрівник з торбинкою за плечима, промовляє:

— Здоров, земляче Миколо Васильовичу!

— Здоров... Щось я тебе, либонь, пізнаю... Ти ж мій земляк Іван Петрович Котляревський, що «Енеїду» написав і «Наталку Полтавку»?

— Не згадуй моїх гріхів. За них і до раю не пускають, і з пекла проганяють... Може, примостюсь тут біля тебе, — Котляревський кладе клуночок до ніг Гоголя.

— Ні, не примостишся. Бо й сам я не маю свого пристановища. Переганяють мене з місця на місце. Сьогодні в Панасинковім театрі, а завтра невідомо куди поженуть. Нема постійного притулку. Міська управа збирається будинок культури мого імені спорудити... Тоді й тебе, земляче, в прийми візьму. Але довго щось будують, будують, та ніяк не добудують...

— Добре, що тобі, Миколо, будують, а мені ніякого куточка не дають у рідному місті. Кажуть, хтось почав ліпити і з мене кам'яний портрет, але нема де його поставити. Не знайдуть місця. Є така думка, щоб посадовити на возика і перевозити з однієї на іншу вулицю. Кажуть, то буде пересувний пам'ятник.

— Не легше й тобі, брате Іване...

— Не легше...

— Скучно на цьому світі, панове, — разом проказали Гоголь і Котляревський.

Присутній на виставі міський голова Віктор Павлович і Трегубов почервонів, піт йому виступив на лобі... і

Вистава «Лимерівни» з успіхом продовжувалась. Знову Заньковецька — Лимерівна ронить свої кришталеві слова-сльози. З дедалі більшою силою розгортається драма народного життя, трагедія чулої, вразливої, безкомпромісно люблячої людини. Закінчується остання дія. Глядачі, стоячи, вітають артистів, чути вигуки:

— Заньковецька!

— Садовський!

— Затиркевич!

— Загорський!

— Переверзєва!

— Максимович!

Коли галас трохи вщух, почувся вигук:

— Просимо на сцену автора драми! Розлігся грім оплесків.

— Просимо!

Панас Якович завагався, хотів піднятися в ложі. Але Старицький притис його рукою, а з другого боку притримала Олександра Михалівна.

Публіка хвилювалася. Раптово наперед вийшла Заньковецька:

— Дозвольте мені, панове, від вашого імені передати подяку авторові!

— Автора просимо! Автора! — знову почулися голоси.

Панас Якович вагався. Перемогла мужність.

 

* * *

Після гастролей трупи Садовського театральне життя в Полтаві пожвавилося. Частіше почали відбуватися любительські вистави. Гра Заньковецької породила аматорське наслідування. До того ж не без наслідків залишилися й гастролі російської артистки Марії Савіної. Походженням з України, вона добре знала народні пісні і виконувала їх, коли викликали на «біс». Про Марію Заньковецьку і Марію Савіну серед молоді ширилась примовка: «Дві Марії полонили наші мрії».

Натхненником любительських вистав був Віктор Іванович Василенко. Він радився з Панасом і частенько навідував його. А іноді запрошував свого друга у флігель губерніального земства. Тут, з ініціативи Віктора Івановича, було засновано музей. Сюди він передавав свої етнографічні знахідки.

У музеї було влаштовано виставку скульптурних статуеток і груп Леоніда Володимировича Позена. На неї прибув Панас Якович з Олександром Михайлівною. Відбулась приємна зустріч з істориком Іваном Федоровичем Павловським та давнім другом Миколою Андрійовичем Дмитріївим.

— Заздрю я Леоніду Володимировичу, — говорив Дмитріїв, — що він поєднав свою спеціальність юриста з діяльністю скульптора. А от я весь час залишаюся юристом, хоч душа рветься до прекрасного, до літератури.

— Якщо душа рветься до чогось, то не треба той чистий голос тамувати, — Позен лагідно повів своїми злегка розкосими розумними очима. Його усмішка приховалась у густій закругленій бороді. — Мені професія юриста не до душі. І хоч не мав художньої освіти, в товаристві художників-передвижників знайшов те, чого шукав. За дорученням передвижників організовано і цю виставку. Тут виставлено мої праці з життя, побуту та історії.

Василенка як етнографа особливо зацікавила бронзова «Пастушка»: дівчинка у свитці й хусточці на голові пасе кізок, оглядає околиці, приставивши долоньку до брівок.

— Жива дійсність... Жива дійсність, — промовляв Василенко.

— А мене як історика захоплює «Запорожець у розвідці», — додав Павловський.

Тим часом Панас Якович розглядав скульптуру «Переселенці». Вона викликала гіркі згадки. А ось і «Жебрак» — старий обдертий дід тримає шапку, простягає її на милостиню. Далі перевів зір на скульптуру «Оранка на Україні». Тяжкий плуг тягнуть воли, аж ноги вгинаються. Ось-ось заревуть, і те ревіння рознесеться, як скарга...

— Хіба ревуть воли, як ясла повні? — звернувся Дмитріїв, щоб розвіяти похмурі роздуми Панаса Яковича.

— Ви багато зробили, Леоніде Володимировичу, — заговорив Панас до скульптора. — Але немало належить ще зробити.

— Якби я був майстром пензля, то неодмінно ілюстрував би ваші твори.

— Є що ілюструвати і скульптурою. Надходить час увічнення пам'яті нашого земляка, творця «Енеїди»...

— Давно пора про це поговорити, — Василенко сів поруч Панаса. — Я підтримую цю думку. Міська управа має створити спеціальну комісію.

— То добре, Вікторе Івановичу... Ти, як гласний міської управи, повинен подати голос за відкриття пам'ятника Котляревському в Полтаві. — Мирний підніс голову і поглядом окинув присутніх. — Це важка справа. Від голови Трегубова, дуже флегматичного, довгий шлях до губернатора. А від губернатора до міністра внутрішніх справ ще довший, — похиливши голову, продовжував: — До міністра внутрішніх справ його світлості Сипягіна!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx256 Кб2075
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2677 Кб2299

Пошук на сайті: