Іван Пільгук - Дуби шумлять (сторінка 21)

— Це так, — зітхнув Дмитріїв.

— Не зітхай зарані, Миколо Андрійовичу.

— Я ж кажу, що воли в ярмі і ті ревуть, — перевів на жарт Дмитріїв.

Слухаючи розмови, Позен звівся, пригладив чуба, що звисав на лоба.

— Ця думка давно непокоїть мене. Уявляю, які можна створити горельєфи окремих сцен «Енеїди», «Наталки Полтавки», «Москаля-чарівника»!.. Аби добути дозвіл на спорудження... Допоможе мені архітектор Ширшов.

— Буду добиватись у міській управі. Треба переконати Трегубова. Він же дбає за благоустрій міста, за його вигляд.

— Це видно, Вікторе Івановичу, хоча б з того, що одну вулицю запроектували назвати Трегубівською, а вулиці Котляревського нема...

— Та ще й з того, що з введенням монопольної торгівлі на горілку кожну вивіску пофарбовано та зроблено напис:

«Казенная винная лавка».

— Повернімося краще до розмови про пам'ятник Котляревському, — втрутився Панас Якович. — Чекаємо від вас, Леоніде Володимировичу, проекту.

— Обіцяю... Все зроблю, що в моїх силах. Спробую перелити в бронзу фрагменти «Енеїди» й «Наталки Полтавки». Бронза теж може промовляти, як і рідне слово.

Тим часом у флігелі почало збиратися співоче товариство. Запросили Олександру Михайлівну зіграти на фортепіано. Вона не відмовилася. Полились мелодії Єдлічки та Лисенка.

Панас Якович дивився на профіль Олександри. Йому прикро було спостерігати смуток, що клав борозенки на чоло дружини. Розумів, що її чула вдача, повна жіночності, часто терпіла від буденного життя жінки чиновника. Докоряв думкою себе, що не завжди відгукувався на її нібито пустотливі бажання.

Повертаючись додому, він ніжно тримав Олександру під руку. Тепер була вона такою рідною, близькою, як ніколи. Весь час мовчала, ніби збиралася щось сказати. Коли доходили до будинку, промовила:

— Чи не поснули наші хлопчики? Ніколи я надовго не залишала їх без свого догляду. Особливо меншого, Михася. Мене давні знайомі вітали з народженням його, — звучала в словах материнська гордість.

— Так... Пам'ятний для нас 1893 рік і народженням Михася, й святом твого тридцятиліття, — Панас Якович зігрівав обіймами дружину, поділяючи її збудження й материнську тривогу. Несли в родинну обитель плекані в сімейному вогнищі бажання й надії. А разом з тим десь на дні душі ворушив письменницький невпокій образ горем битої людини. Снувалися вистраждувані епізоди роману «Повія»...

 

* * *

З народженням другого сина новими радощами наповнювалось родинне життя. Після служби Панас Якович оддавав цілі години розвагам з дітьми. Але довелося зазнавати не тільки втіхи, а й уболівань, які приносила хвороба Олександри Михайлівни. Час від часу доводилось їй відбувати на лікування; зокрема до Харкова. Перебувала вона там під наглядом одного з професорів — невропатолога — ще з дівочих років.

Любов Панаса Яковича до дружини перемагала всі знегоди. Його псевдонім «Мирний» набував значення не тільки в творчому, айв особистому житті. Коли виїздила Олександра Михайлівна на лікування, він багатьма листами підтримував її морально, висловлював глибокі почуття й уболівання. Поділився своїми хвилюваннями й з друзями, насамперед з Василенком. Писав до нього:

«2 січня 1895 р. Полтава

Щиро поважний добродію Вікторе Івановичу!.. Як то колись купно стрівали ми новий рік; а тепер?.. Кінець минулого року я провів у палаті; якраз получилася нужна бумага... Сидів до половини 11 години. Вернувся додому — один, як палець. Сестра пішла до своїх дітей; мої облягли спати... Сам вештався-вештався по хаті, вичитував газети, аж поки не вморивсь. Схопився — ще далеко до того, поки почало розвиднятись... Шпаркі думки уже не дали спати... А як там дітвора, чи буде на сьогодні здорова? Як жінка одна собі у Харкові — чи не погіршало їй?.. Їздив, бачите, до неї на другий день свят. Бачив її і знайшов, що їй покращало; прийшла вже в себе зовсім; тільки коли-не-коли обізветься її тяжка хвороба, та вона вже її осилює... Більше двох місяців не бачились...

...Життя — довга нива, поки пройдеш її — не раз поколешся. За оті колючки на моїй ниві я приймав і свою пригоду... Дасть бог, може, і в наше віконце засяє сонце; затягнуться болячі виразки, підживуть, і життя знову поплететься тихо та мирно; а під ту тиш, може, ще й доведеться мені зробить не задля себе тільки, а для рідного краю, що згодував тебе, принадив твоє серце до себе, заставив його любити...»

Повернення з лікарні Олександри Михайлівни приносило оновлене щастя чулому, турботливому батькові й мужньому громадянину.

Тепер при кожній нагоді залишався вдома, слухав, як читала йому романи Олександра Михайлівна. Французькі і німецькі перекладала вголос. Панас жадібно знайомився з новинами зарубіжної літератури.

Іноді майстрував, лагодив щось і навіть допомагав старенькій няні, коли бачив, що вона втомилася.

А в свята знаходив час навідати земляка Гната в його хижі. Тут сходилися робітники-побратими. Вони звикли до гостя, привітно зустрічали його, охоче розмовляли, хотіли послухати новини.

Найчастіше такі відвідини припадали на дні урядово-царських свят, коли заборонялося працювати в майстернях, а на установах вивішувались царські портрети. Попи й дяки співали, справляли молебні в церквах, після чого виконували царський гімн. Від чиновників губернатор вимагав обов'язкового відвідування таких молебнів у повній парадній формі й при шпазі. То була велика мука для Панаса Яковича.

Зустріч з побратимами відбулася і в дні «святкування» коронації імператора Миколи II. Щоб уникнути небезпеки, побратими зійшлися в заворсклянському лісі, з додержанням правил конспірації. Панас Якович потрапив до того дуба, під яким двадцять років тому збиралися учасники товариства «Унія». Це його схвилювало, нагадало колишніх друзів, яких доля закинула десь у сибірські нетрі, а декого повела на шибеницю.

Дуб ледве розпустив молоде листя, занімів, ніби ласкаво вітав гостей під своїми пишними шатами.

Гнат просив друзів триматися вільно, як на звичайній гулянці. Панас сів на трухлявому пеньочкові, поклав поруч себе постарілого солом'яного бриля, скинув темно-сині окуляри.

— Друзі! — почав Гнат. — Зійшлися ми, щоб поговорити про свою робітничу долю та й відсвяткувати коронацію нового, богом, а не людьми, даного імператора — вседержителя тюрем і сибірської каторги, — посміхнувся, розгладив свої прибиті сивиною вуса.

— Відсвяткуємо, тільки не так, як у Москві, на Ходинці. — Робітники заворушилися, загомоніли.

— Що ж там було на Ходинці?

— Розповідають прибулі з Москви залізничники, що його царська величність вирішила ощасливити народ коронацією. На Ходинському полі серед проваль побудували бараки, крамниці, різні приміщення, щоб безкоштовно роздавати народові цукерки, пряники і всякі дешеві брязкальця. Великі натовпи збилися! Почали навалом душити один одного, падати в провалля... Загинуло та покалічено тисячі людей... Отак криваво почалося царювання Миколи. Треба запам'ятати той день 1 травня 1896 року, щоб і діти та внуки знали.

— Кривавими цифрами закарбувати треба!

— Добре почав царювання!

— А його, гада коронованого, не скинули в ту прірву?

— Шкода...

— Ото коронація!

— Свято для отари овець, що всі разом мекають.

— Не мекають, а співають «Боже, царя храни».

— Хто співає, хто скаче, а хто плаче.

— Бо з одного боку гаряче, а з другого боляче.

— Може, цей царьок вільготи дасть?

— Сподівайся, бо в нього, кажуть, терчить на в'язах голова лише для того, щоб її цариця олією мастила. Ха-ха-ха!

— Кожний правитель приносить якісь реформи, — пояснював Гнат, — Олександр II звільнив кріпаків від землі, дав людям голодну волю. Олександр III поширив казенну торгівлю горілкою, увів акцизні податки на тютюн. Одним словом, добро зробив людям. Все те називається вседержавною мудрістю, або дурістю.

— Так нашому брату робітникові затягають каблучку на шиї...

— Зігнули в дугу нашого брата.

— Не тільки зігнули, а й у баранячий ріг скрутили.

— В'язи б їм скрутити!

— Хто ж доведе нас до розуму?

— За свій власний розум треба братися.

Панас Якович розповів про рід царів Романових, про придворні інтриги, криваву боротьбу за престол, про царевбивства та про каземати Петропавловської фортеці, де гинули й гинуть кращі люди, борці за волю.

— Ех! Взяти б та всіх їх...

Гнат затяг пісню.

Її підхопили робітники. Розляглась тужна, як невільницький стогін, мелодія, котилася відгомоном по діброві, аж дуби стрепенулися.

Настав зручний час порозмовляти з побратимами. Цього разу він витяг з кишені нещодавно написану «Розмову двох кумів про земські діла». Робітники скупчилися навколо.

— Здоров був, куме! Звідкіля

Господь несе тебе додому?

— Водив на продаж я теля...

На обличчях робітників заграли усмішки. Прислухалися до зачитуваного. Часом зривався голосний сміх, коли йшлося про земських діячів.

— Отам пани

Самі найстарші засідають, —

Шепче сват мені на вухо. —

Управа, що її доймають

Чимало всі, — ти тільки слухай...

А посередині якраз —

Самий найстарший — предводитель.

На ліву руч від його — князь,

Великий, кажуть, він водитель

Обідів всяких». Далі, бач, —

За тими довгими столами

Сидять все гласні — он між ними,

Дивись, — сидить з Ромна багач—

Вимальовується ціла галерея земських гласних. Розглядають новий закон, щоб дозволено було шмагати батогами селян. Відбувається процедура голосування шарами.

Чимраз гучнішим і гучнішим сміхом слухачі переривали читання, а по закінченні схвально загомоніли:

— Здоворо!

— Ото земство!

— У них язик, як у цигана батіг лящить.

— П'явки! Взять би всіх та до одного...

— Голими руками їжаків не візьмеш...

— Якщо не руками, то оглоблею.

— А може, спробувать! Руки наші мозолясті, як залізо, загартовані.

— Там від достатків дуріють, а тут — гни спину, голодуй, корись. — Або їдь на переселення!

— Куди?

— Все єдно, де продавати свою силу.

— Якби ту силу не продавать, а докупи з'єднати.

— Такі порядки пішли, що все можна купити за гроші.

— У кого гроші, той і хороший, а у кого торба драна, той без жупана.

— Купують за п'ятака і наших сестер...

— Знаю, — обізвався поважний чоловік. — Одна тут співала з сліпим скрипалем. А коли той помер, залишилася зовсім на вулиці.

— Ви її знали, ту безталанну вуличну? — схвильовано запитав Панас Якович.

— Знав, бо з наших-таки країв жінка. Іноді розмовляв з нею. Дуже журилася. Проклинала лиходіїв. «Вогонь їх пожре», — говорила. Потім помандрувала десь суворої зими шукати рідної хати аж під Гадячем... Либонь, там жила її мати, — поглянувши навколо, таємниче додав: — Кажуть, недаремно саме тієї доби вогнем спалахнув панський будинок під Полтавою. Мабуть, викресала вогню її мстива рука.

Побратими переглянулись, похитуючи головами.

— А потім ви її не зустрічали?

— Ні... Видать, не повернулась. Може, задубіла десь. Така лиха доля. Вродлива була, а голос який...

— Гадяцьким шляхом ходили і ми колись. Запам'яталися пригоди, зустрічі, — Гнат глянув на Панаса Яковича.

— Ой, зустрічі, зустрічі, — задумливо відповів…

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx256 Кб2077
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2677 Кб2301

Пошук на сайті: