Іван Пільгук - Дуби шумлять (сторінка 8)

Змагався народолюбець Панас Мирний з чиновником Панасом Рудченком. То було змагання, сповнене терзань і тривоги. Перемагав Мирний, підкоряючи Рудченка з усіма чиновницькими атрибутами. Що більше загострювалась боротьба, то наполегливіше писав, виливав свої роздуми й почуття в образах. Не міг не писати, не міг і мовчати, як не може світ не долати пітьми, коли сходить сонце. Народжувалась нова сила, непідвладна буденній застиглості.

В уяві поставали цілими рядами знедолені, принижені, що зазнавали образ, знущань, катувань. Серед них нескоримий Чіпка, безталанні жінки, кинуті долею на саме дно хижацького суспільства. Наче вливав краплини своєї крові, описуючи життя Чіпки. Зріднився з ним, як з побратимом, і носив у серці його волелюбну силу. Пишучи, часом розкривав вікна, щоб віяло подихом просторів.

Охоче погодився на запрошення Пильчикова здійснити прогулянку в неділю під дуби Заворскля. Там мали зійтися друзі для розмови. Пильчиков порадив Панасу Яковичу захопити з собою гітару. Для конспірації...

Коли прибули під шати умовленого дуба, там уже чатували дозорці. Тут зустрів знайомих і незнайомих. Звернув увагу на юнака років двадцяти п'яти. Його гострий зір, вихрясте каштанове волосся надавали виразності обличчю, в якому світилася рішучість і натхнення. Пильчиков познайомив:

— Це Дмитро Андрійович Лизогуб. Нещодавно прибув з подорожі в Швейцарію. А ось його друзі... Ростислав Стеблін-Каменський, Володимир Синкевич, а це наші однодумці — студенти Гриневич, Калюжний.

Серед присутніх зустрів знайомого йому раніше корнета у відставці Єгора Шохіна, канцеляриста Михайла Кочуру, службовця Василя Безверхого. Були тут і сестри Піскуновські. Одна з них теж принесла гітару, а офіцер 35-го Брянського полку Антон Скляревський тримав гармонь, яка не корилася, розпускала свої міхи і ніби зітхала.

Оглянувши присутніх, Пильчиков промовив:

— Вважаю, нараду нашого товариства, іменованого «Унією», можна розпочати... Дозорці пильнують?

— Всі на своїх місцях...

— Оберімо голову зборів.

— Дмитра Павловича Пильчикова. Ви ж маєте давній досвід.

— Так... Досвід багато до чого зобов'язує... Колись ми не вели протоколів, хоч і варто було записати Шевченкову непримиренність у Кирило-Мефодіївському братстві. Як зараз пригадую ті суперечки. Належав я до поміркованої частини братства, підтримував Костомарова. Перебуваючи за кордоном, зокрема у Львові, де брав участь в організації літературного товариства імені Шевченка, я переконався в необхідності поширювати нашу діяльність не тільки просвітніми заходами, а й нелегально. Багато хороших слів чув я у Львові, але вони мене менше радували, ніж тривожили. Дещо я привіз із нелегальної літератури. Будемо її розповсюджувати. Про це може більше розповісти Дмитро Андрійович, який нещодавно зустрічався з своїми однодумцями.

— Згадка про старше покоління мене схвилювала, — очі Лизогуба налилися кришталевою прозорістю. — Дмитро Павлович згадав про Шевченка... Шкодую, що я не народився трохи раніше, коли в домі мого батька в Седневі, під Черніговом, гостив славетний поет. Не раз потім мені, хлопчикові, показували ту кімнату, де він жив і малював. Коли б я народився в той час, то Шевченко обов'язково був би моїм хрещеним батьком.

— Але нема сумніву, що ти, Дмитре, охрещений його словом, — докинув Ростислав Стеблін-Каменський. — Всі ми Шевченкові хрещеники.

— Так, хрещені вогнем, бо його слово не вода, а полум'я, — вів далі Лизогуб. — У цьому я переконався, зустрівшися з Волховським та його друзями. Привіз від нього привіт та відозву. Кланяється вам Михайло Драгоманов. Є відомості, що його звільняють з Київського університету, як небезпечну для монархічної державності людину.

— Ганьба! — вирвалося з уст Панаса Яковича.

— Кожна ганьба є плямою нашої історії. Переважно вона й складається з таких плям. Хто змиє їх? — гарячився Стеблін-Каменський.

— Якщо не ми, то народяться дужі, яким випаде на долю така честь, — Лизогуб поклав перед собою примірники журналу «Вперед» та іншу літературу. — Скажу вам, друзі, що боротьба між поміркованими діячами й радикалами загострюється. Шевченкове слово і пристрасть Чернишевського на боці радикальних, революційних діячів. Свідченням цього є прокламація, написана нашим Волховським.

— Треба зачитати...

— Хай зачитає Ростислав Стеблін-Каменський!

— Хай... Не тільки тому, що він наймолодший, а й тому, що володіє палким словом.

Ростислав трохи зніяковів, оглянув присутніх і почав читати:

— «Правдиве слово хлібороба до земляків».

Панас Якович жадібно ловив кожне слово. Здавалося, вони допомагали йому збагнути те, про що писав у творі.

Лизогуб запропонував поширювати прокламацію по селах. Його палко підтримували Стеблін-Каменський і Гриневич. Пильчиков завагався.

— Поширювати можна. Але насамперед треба нести освіту народові. Мені здається, що не слід відступати від досвіду культурної діяльності наших громад, які об'єднують освічених людей.

— Відмежовуватись від громад не треба, — Лизогуб підніс голову з настовбурченим чубом. — Їх досвід можемо використати. Але передусім мусимо будити свідомість, ширити бунтарський дух!

— Просвітительський дух має осяяти всі закутки. Тоді й бунтарі осягнуть поглядом ширші обрії.

— Я знаю тих, кого горне до себе наука, просвіта, розумові замахи, а до життя, до боротьби їм нема діла!

— Не можна ж усього зразу досягти.

— Брехня! — скрикнув Лизогуб. — Не можна всього — бери частину!.. Я, друзі, довго думав над цим і додумався ось до чого: не можна миром — бери силою! Бийся! Борися, а бери, добувай!

Запальні слова Лизогуба викликали в Панаса Яковича безліч запитань, роздумів, і вони, як вулканічна лава, заповнювали почуття. Відчував правду тих слів, хоч і не заперечував поміркованих тверджень Пильчикова. Із нелегальної літератури, якою обмінювались учасники товариства, Панас Якович узяв «Голоси з Росії» Герцена. Інші брали твори Бакуніна, Чернишевського, «Становище робітничої сили» Флеровського тощо.

— Маємо, друзі, нагоду послухати дещо з написаного учасником нашого товариства. З твором знайомились Іван Білик і Драгоманов, — Пильчиков узяв Панаса Яковича за руку, посадив біля себе. — Роман зветься «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Лише уривок зачитаю. Про дитинство героя...

«Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та в холоді, у злиднях та недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою, самотою... Забереться було в бур'ян, нарве квіток, назбира кузьок та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори — ні! Чіпка мав добру пам'ять: з неї ніколи не виходила думка, що він «виродок»; він ніколи не забував бабиної ради... Собі на лихо, рядом з добрими думками в малому серці ворушилося щось недобре, неспокійне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку... І росло лихо в його серці — і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони... Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала — не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця... Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Ні бог, ні люди не страшні йому... Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий...»

З особливою увагою слухав Ростислав Стеблін-Каменський. Стоячи під дубом, він випростався. Легкий вітерець куйовдив на його голові русе волосся. Вдумливий вираз великих, пристрасно запальних очей, а на обличчі золотавий пушок, що не зазнав ще доторків бритви, високий зріст — все надавало йому вигляду натхненного проповідника, який ладен піти на будь-які тортури.

— Якими шляхами ви поведете свого героя? — влучивши хвилину, запитав Ростислав.

— Скажу вам, друзі, що я з великим інтересом прочитав роман. Духом нашого народництва пройнятий він, — пояснював Пильчиков.

— Це добре... Ще одну зброю маємо в своїх руках, — радів Лизогуб. — Більше б нам таких творів, щоб пробуджували народ. Ростиславе, — звернувся до Стебліна-Каменського, — ти маєш відбути до Києва для зв'язків з «Київською комуною». Передай нашим друзям, що Полтава вносить свою данину в революційне народництво.

— В Київ я надсилаю текст роману, — пояснив Панас Якович.

— А чи в надійні руки?

— Вважаю, що в надійні...

Дужче повіяв вітер, б'ючись об шорстке дубове листя, і воно стелило по землі трепетний шелест. Здавна Панас Якович звик читати в тому шелесті сердечні таємниці. Хотілося поділитися ними з друзями, розповісти і про свої особисті виразки, про біль душі.

Несподівано дозорці сповістили, що двоє простують стежкою до дуба. Учасники зібрання швидко поховали літературу, збилися в тісне коло. З'явилися карти. Панас Якович бринькнув на гітарі, а сестри Піскуновські затягли стародавній романс. Інші наповнювали келихи напоями, сперечалися:

— Туз переможе!

— Пікова дама приборкає туза!

— Якщо піймає за бороду!

— Така й бога за бороду впіймає!

На доріжці з'явилися чоловік і жінка. Вони ніби пливли назустріч звукам гітари. Зупинилися, пильно розглянулись і повернули в інший бік. Панас Якович пізнав Романа Мазевича.

— Прокляття! — ударив по гітарі Панас. Одна струна обірвалась і жалібно заквилила, як підстрелена пташка.

— Друзі! Нам треба негайно розійтися! — запропонував Пильчиков.

— Прокляття! — повторював Панас, кожного разу ударяючи по струнах гітари...

Кожного місяця відбувалися таємні збори товариства. Іноді сюди прибували представники з Одеси, Харкова, Києва. Дмитро Андрійович Лизогуб часто бував у цих містах, знаходив однодумців і прихильників серед молоді, налагоджував дружні зв'язки з Волховським, Желябовим, Вірою Засулич. У Петербурзі побував на квартирі письменниці Марко Вовчок, заприятелював з її сином Богданом Маркевичем, який познайомив його із своїм приятелем Георгом Плехановим.

На зборах товариства Лизогуб багато розповідав. Здавалося, він убирав ту енергію, що зріла в гуртках революційної молоді по всій країні. До його розмов чуло прислухався Панас Якович. Завжди зі зборів приносив стільки новин, що вони не давали спокою ні на службі, ні вдома.

Сидячи за бухгалтерським столом, починав іноді нотувати на папері щось, зовсім не причетне до конторських книг. А дома ті нотатки поширював, створюючи нові глави роману.

Тільки закінчив роман і передав його братові Івану в Київ, як розігралися несподівані події... Жандармерія вчинила трус у п'ятнадцяти учасників товариства і заарештувала їх. Все це сталося одного березневого вечора. Сидів за столом, переглядав папери, писав. Вітер вив у димарі, сіючи тривогу. Вже й рука втомилася від довгого писання. Збирався з думками, щоб далі писати про людей пристрасних, добрих і лихих. Раптово щось загуло коло двору. Незабаром відхилилася віконниця, і в ній показалась пика жандармського офіцера.

— Чого вам?

— Іменем закону одчиніть двері...

Панас Якович вийшов, відсунув двері. Брязкаючи шаблями, цокаючи шпорами, вдерлося кілька жандармів. Той брязкіт холодним лезом проймав ще не прохололе у творчій насназі серце.

— Ви є губернський секретар Панас Якович Рудченко?

— Так... Громадянин Панас Якович Рудченко.

— Маємо зробити у вас обшук.

— Трапилась якась крадіжка? — посміхаючись, запитав Панас Якович.

— Жандарми роблять обшуки в інших справах... Показуйте ваші папери... Зброю маєте?

— Так, маю.

— Де вона?

— Оце моя зброя, — Панас Якович показав на книги.

— Прошу не жартувати. Вогнепальну зброю!

— Крім сірників, нічого вогнепального не маю, — Панас Якович поклав цигарки на стіл і запалив сірничка. — Прошу... В моїй кімнаті дозволено палити.

— Про це не будемо вас питати, — скуласте, подзьобане віспою лице жандарма робилося ще ширшим, коли обзивався. Вигляд у нього був такий, ніби без його пильності може завалитись імперія. — Приступаймо до обшуку, та пильніше!

Жандарми кинулись, як зграя шулік, переглядати папери й книги. Нав'язали кілька пак, виносили.

— Дозвольте оголосити про ваш арешт. Одягайтеся-Вивели. Посадили в екіпаж. Коні рушили. Тихо. А в небі тривожно волохатилися хмари, крізь які проривався блідий місячний смуток. У жандармському управлінні Панаса Яковича повели в кабінет слідчого. В коридорі побачив, як під конвоєм проводжали Лизогуба й Стебліна-Каменського. Привітально обмінялися поглядами.

Слідчий у формі жандармського майора поважно перегортав папери, ніби випробовував терплячість арештованого. Жандармська виправка, товсті надуті губи, неприязний погляд темних очей, напомаджена зачіска свідчили, що ця особа пройшла належну школу вірнопідданства. Часом уставав, думав, ніби вирішував важливу справу. Нарешті звів холодом налиті очі.

— Рудченко Панас Якович?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx256 Кб2076
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2677 Кб2301

Пошук на сайті: