Іван Пільгук - Дуби шумлять (сторінка 9)

— Так...

— Рік народження?

— Тисяча вісімсот сорок дев'ятий.

— Хто батьки?

— Батько службовець-бухгалтер.

— Дворянське звання маєте?

— Ні, не маю.

— Значить, різночинець, — нищівно поглянув. — Тепер здебільшого різночинці ловляться на небезпечному ділі. Якобінство поширюють у імперії.

Далі почав переглядати папери. Але видно було, що не розумів мови, ніяковів і сердився.

— Ви пишете, ніби макові зернята розсипаєте... Та ще й галицькою мовою, — скинув з обличчя сонливість.

— Цебто українською...

— Яка там українська? Все вигадки... Вигадали свого Шевченка, одягли на нього мужичу шапку та й кланяються, наче святому. А знаєте, хто той Шевченко? Безбожник, хулитель царського, освяченого богом престолу.

— Хто як розуміє...

— Нема чого розуміти! — Витер піт з лоба, занурився в папери.

Панас Якович зціпив зуби, щоб не зірвалось якесь гостре слово, а думка промовляла: «Ой ви, в кого голови припасовані до мундирів, як у манекенів! Повертаються ваші голови всі разом за владним окликом вищого начальства. Механічно ви роззявляєте свої щелепи, щоб повторювати, як папуги, зазубрені слова, вигукувати завчене під муштрою «ура». Що ви знаєте про народ, про його історію, про нашу пісню голосну, яку не потопити ні в крові, ні в сльозах наших дітей і матерів. Так, ми пригноблені, принижені, але гідні заповітів тих, хто життя віддав за ідеали людства. Жалюгідні ви, виконавці волі монархів, розхитані трони яких підпирають багнетами й канчуками...»

Напружував свою волю, чекаючи несподіванок. Слідчий закляк над паперами, наче мовчанкою змагався з арештованим, випробовуючи його витримку.

Минали тривогою налиті хвилини. Слідчий, залишивши напери, почав розглядати забрані в арештованого книги. Перегортав сторінки журналу «Правда».

— Цей журнал, друкований в Австрії галицькою мовою, не дозволено читати в нашій імперії.

— У нашій імперії багато чого є недозволеного. На ці слова слідчий не звернув уваги. Подав розгорнутий журнал арештованому.

— Прошу зачитати цей вірш. Підозрілий за самою назвою — «Україні».

Панас Якович читав, тамуючи біль:

Мій ти краю, моя ненько,

Моя Україно!

Люблю тебе...

Розхвилювався і не міг читати далі. Заятрився біль у серці, переростаючи у гнів.

— А хто цей Панас Мирний, що написав таку крамолу?

Панас Якович мовчав.

— Може, зустрічались з тим автором? Може, бачили десь?

— Може...

Слідчий розгорнув іншу книгу.

— Ця принаймні написана пристойною мовою. Але «Голоси з Росії», як і інші видання Герцена, заборонені. Де ви добули цю книгу?

— Ще в дитячому віці купив за п'ять копійок в учня Гадяцької школи, бо мене привабили гарні палітурки.

— А в політурках що? — слідчий похитав головою.

— Пробував читати, але не вкумекаю, про що там...

— То-то... Не треба й кумекати... Ви людина, що має вже чин. Служба государю, повинність перед імперією — це головне. Оце треба кумекати. Перед вами відкривається службова кар'єра, чини, нагороди. Можете добути дворянське звання. Честь, гордість!

— Так... Честь і гордість людини мені над усе.

— З вами можна знайти спільну мову. Викиньте геть з голови якобінські ідеї, — продовжував заповнювати протокол. Далі запропонував підписати його.

Панас Якович швидко прочитав написане слідчим.

Найвиразніше з усього сприйняв рядок: «ІЗ березня 1875 року».

З кабінету слідчого повели в каземат, що містився при жандармському управлінні; одягли пропахлий вологістю арештантський халат. Вогкі стіни ледве сіріли од кволого блимання свічки, що стояла на невеличкому столику. Тверда канапа, стілець і грати. Сів на канапі. Відчував біль образи й тоскну самотність. Не каяттям, а гнівом наповнювалися думки. Знав, що тут, за стіною, десь сидять у казематах його друзі. Прислухався. Тихо, як у пустці. Чути кроки вартового в коридорі. Щось зашурхотіло на підлозі, аж здригнувся. То голодний пацюк норовить забратися на стіл гризти свічку, але не наважується наблизитись до вогню. Десь з ринви капає вода, журно відраховуючи секунди. А в темному кутку камери зображення Христа в терновому вінку. Мабуть, хтось із в'язнів намалював чорним олівцем стражденний образ.

Здавалося, тими ґратами засновано не тільки вікно камери, а й увесь світ. Люди за ними маячать тінями, чогось шукають, як той пацюк, що настирливо підкрадається до вонючої свічки. Підходив близько до ґрат, дивився на шматочок неба. Яким воно тепер виглядає приязним. Наче посміхається крізь грати, розповідає, що там десь є простори світу.

Гостро відчував бажання жити. Жити, щоб перемагати. Щоб не гаснув вогонь, запалений словом великих попередників.

З огидою скинув з себе арештантський халат, жбурнув до дверей, від чого вогник свічки заколихався, а пацюк шаснув до нори.

Прислухався. Ледве долинули звуки пісні. Пізнав голос. То в казематі Дмитро Лизогуб співав свою улюблену:

Дайте мені волю...

Так... Це він, невгамовний, пристрасний. Чути, як наглядач пішов коридором, поніс свою огрядну, наповнену жорстокістю постать, підійшов до камери, стукає кулаком.

— Ніззя пісню заводить! Не полагається!

Але Дмитрова пісня лилася гучніше й гучніше. Наче й намальований на стіні Христос прислухався до співу, хилячи страдницьке чоло.

Жвавіше заходив по коридору наглядач, наче відміряв кроками відстань від камери до камери. У півтемряві важко було розрізнити, де в нього лице, а де потилиця. Він почував себе господарем цієї півтемряви і тому завчене «ніззя» повторював владно й беззастережно.

А пісня за ґратами все лунала й лунала, краючи темряву. З тією піснею в душу вселялася мужність. Радів з того, що в руки жандармів не потрапив рукопис роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Вчасно надіслав, куди треба. Тепер друзі дадуть йому раду. Хай піде по світу Чіпка і понесе, як пересторогу, свою пристрасть і гнів.

Уява починала малювати фрагменти нового твору про людей, що потрапляють за грати. «Лихими людьми» називають їх, лякаючи довірливих обивателів. Дзвенять в уяві слова Дмитра Лизогуба: «Бийся, борися, добувай».

Тісно думкам у темному казематі. У змаганні їх пропливала на сірих крилах ніч. Свічка погасла, залишивши в камері їдкий запах. Похмурий місяць, наче полисілий дозорець, заглянув за грати і байдуже поволік немічні проміння на велику сіру тюрму, що страхітливою потворою бовваніла поруч. Може, вранці переселять туди? Колихалися дрімотно тіні, як хвилі в передгрозових присмерках.

Несміливо виринав над землею ранок, ховалася перед світом темрява нічна. Наче подув весняного вітру приніс пахощі польових просторів. Дивні ті пахощі: вони без перепон проникають крізь грати. Хто може ґратами перегородити їхній вільний плин? Не закути його, не спинити, як не відвернути пробуджених думок про волю.

Відступала хаотична нерухомість пітьми, наче з ясиру визволялась повита жалобою бранка. Он в тій будівлі ув'язнені «лихі люди». Витяг з кишені олівець і клаптик паперу. Занотовував фрагмент для народжуваної повісті, зігріваючи слова краплинами власної крові.

«Одна тільки тюрма не раділа тому ранкові. Небілена спочатку, почорніла від негоди, висока, у три яруси, з чорними, заплутаними в залізні штаби вікнами, обведена високою кам'яною стіною, наче мара яка, стояла вона над горою і понуро дивилася у крутий яр... Німа й мовчазна, від неба вона крилася чорною залізною покрівлею, з червоними від іржі, мов вирвані зуби, верхами; від світу куталась у свій бурий цвіт... Все кругом неї було тихе, мертве. Людей не видко. Один тільки часовий ходив коло залізної брами і з нудьги лічив свої ступні».

Як назвати повість, народжену тут, за ґратами, в тривожну ніч роздумів? «Лихі люди». А чи справді вони «лихі»?

Лихі для тих, хто скніє, хто не відрізняє лиха від добра.

Раптово брязнув засув, увійшов той самий, що робив обшук і привів сюди. Він підняв зібганий на порозі арештантський халат, підніс його до Панаса, який стояв нездвижно, ладен пручатися, щоб не надягали на нього ганебного вбрання.

Жандарм стояв нерухомо, як ідол темної сваволі. Розверзлись уста, і він з притиском вимовив:

— Можете залишати камеру. Дозволено Рудченка Панаса випустити на волю.

Не міг збагнути сказаного. Завагався, спитав:

— На волю?

— Так наказано... Екіпажа подавати не будемо... Підете пішки!..

Переступив поріг, ніби зробив кроки в якусь невідомість. Виходив, наче залишав у цих примарних коридорах частку самого себе. Попростував вулицею. Навздогінці ще лунала Дмитрова пісня і ятрила серце.

Ішов вулицями, наче пустелею, тримаючи на власних плечах нову ношу людських страждань. А сонце, випливаючи, стелило до його ніг світляні ластовиння.

Хотілося до когось обізватися, заговорити. Але не наважувався порушувати нудний спокій тих, що байдуже проходили повз нього. Що міг їм сказати? Повідомити про свої болі? Але чи вразить це когось? Може, в чиновницькому мундирі був би помітніший? «Та ні, не проміняю гіркої долі борця на мундир... Не проміняю... Пройду крізь муки й поневіряння, збережу чистоту мрій своїх, «задумів», — нанизувалися думка за думкою.

Ось уже й сині віконниці, до яких завжди сміливо підходив. Одна так і залишилась незачинена. Це ж її жандармський офіцер відхилив. Помітні під вікном на вогкій землі сліди його чобіт... А це що? Кілька разів хтось помережив доріжку своїм таємничим слідом. Хто б то міг бути?

Переступив поріг кімнати. Вона здалася чужою, непривітною. Розкидані на підлозі папери наче докоряли за безсонні ночі, проведені наодинці з ним.

Почав збирати, підіймати з підлоги папірці, клав їх на стіл...

Під вікном почулися тихі кроки, і незабаром — несміливий стук у двері. Може, вчулося? Ні... Хтось обережно постукав. Пішов до дверей, з хвилюванням відчинив їх. Забилось серце від несподіванки...

 

* * *

У кожного своя доля. То вона, як тінь, невідступне супроводжує людину, то сама веде її, ніби поводир старця на цвинтар. Химерна, невблаганна доля. Важко пізнати, куди вона доведе — чи до берега турбот, де на жорнах благополуччя перемелюється спокій, чи на торжище житейської суєти, де все продається й купується, не виключаючи й людської совісті.

А ти, жіноча доле, піснями сповита й слізьми омита! Віками ти носила у своїй душі печаль і гордощі народу. Вела тебе, непорочну, зрадлива доля в ясир і на роздоріжжя. Жінко поневоленого народу, в твоїй наповненій скорботами душі вмістилося вогненне море сліз. Ти в бідності своїй зберегла багатство вроди й невичерпної доброти. В твоїх очах захована веселкова блакить ранкового неба і жалощів похмурість грозова. Який поет не звертався до щедрих чар твоїх, щоб у слово перелити багатство почуттів?

Не могла збагнути своєї зрадливої долі Галя. Це так, як ото буває — тріпоче, виграє під травневим сонцем молодий лист, не чекаючи на несподіваний вихор. Та враз знявся вітер, зірвав соковитого листка, поніс далеко від рідного дерева на поталу химерної випадковості.

Зростала в бідності, зазнала горя й нужди. Та в серці щирість і пісню берегла. Любила яблуневий первоцвіт і сама була тим первоцвітом. Зачаровувалась прозорістю Псла і сама була чистіша за джерельну прозорість. Душа відкрита, як криниця при дорозі. Пийте, люди добрі, чисту воду, тамуйте жагу.

Любила Галя людей і вірила їм, вірила добрим словам та обіцянкам. Ой яка ж тая віра зрадлива буває! Як відділити правду від кривди, добро від зла? Тільки життя навчить цій мудрості. Навчає воно й Галю...

Ось уже п'ять літ, як потрапила у велике губернське місто, відірвавшись од рідної оселі на березі Псла, де зазнала і щастя, а ще більше — горя, утисків, поговорів, підступних замахів багатіїв, яким колола очі своєю красою удовина дочка. Пустили поговір, що той Панас Якович — службовець казначейства — тільки пожартував, залицяючись, а тепер десь запропастився і скоро не повернеться.

А тут підіспіли податки, обдурювання жмикрутів. Обвітрена, з драною крівлею хата хилиться, як старець. Навколо зелено, любо, привільне. Співати б та радіти. Та не до співів, коли кожен день несе журбу й бідняцьку похилість. Треба йти на заробітки, стати наймичкою. Прокляте це слово — «наймичка». Його вимовляють уста, як вираз жіночої згуби. Зустрічалася з такими, бачила сльози наймичок, чула, як вони, кленучи, застерігають інших не наймитувати. А де ж подітися, коли сирітській вроді все стає на заваді. От і сталося так, що й не гадалося. Зрадлива селянська довірливість та жіноча спокусливість на втіху...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx256 Кб2077
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2677 Кб2301

Пошук на сайті: