Улас Самчук - На твердій землі (сторінка 13)

Атомова доба, — відповідала вона. — Чому ті корчі? — питав я. — Вона страждає... З радости. Вона родить. — казала вона. — А чому атомова доба? — питав я. — Уууп! Просто! Життя буде вічно. Коли люди курять, мають сифіліс і навіть атомову бомбу. Жінка завжди буде родити, а чи не так? — питала вона. Я втягнув у себе повітря і великодушно вирікав: — О! Надхнення! Коли ви напишете мій абстрактний портрет? Де я виглядатиму, як кретин майбутнього. — Потерпіть. Ще намалюємо і вас. Побачите, — казала вона. — О, ви отруйна тарантула, — відповідав я на це, а Лена вдоволено посміхалася...

Вона вдоволено посміхалась, коли я сидів на тапчані, підходила до мене, обома руками куйовдила моє волосся і казала: — Слухайте! Ви лисієте... Ви сивієте, — негайно реагував я. Вона кидалась на мене, боляче кусала мене за рам'я, рвала на моїх грудях волосся, я зривався на ноги, хапав її за обидві зап'ястя і схрещував їх за її станом. Вона зі всієї сили, як пійманий хижак, намагалася вирватись, завзятюще пручалась, я міцно відчував її груди, ноги, живіт. — О! Пустіть! Пустіть! Я здаюсь! Здаюсь! — кричала вона цілком щиро, перелякано і сердито, а коли її пустив, вона намагалася вдарити мене в живіт коліном, я знов хапав її і наші обличчя так наближались, що я ледви втримався, щоб не поцілувати. — Не смійте! — кричала вона. Вкушу! — Я кидав її на постіль Зіни, відходив на бік, сідав в куті на тапчані, закладав ногу на ногу і з зніяковілою усмішкою спостерігав її борсання. — Я не знала, що ви такий сильний, ви сильний, ви сильний, як кінь... Мало не зломив моїх рук, — скаржилась вона. Я ствердливо похитував головою і все посміхався. Щоб віддячитись, вона ставала в позу манекена, здіймала над головою обидві руки і виграючи долонями якісь вихиляси, оберталася перед мною, ніби на крузі. Її гнучке, здорове тіло плястично, поволі вигиналося, вібрувало, це виходило вражаюче і майстерно, я був захоплений, але далі мовчав. Тоді вона зупинялася і питала:

— А чи знаєте ви цей вірш? — і не чекаючи відповіді, деклямувала німецькою мовою:

Я живу життям всезростаючих кругів,

що піймають всі речі.

Можливо до останнього не хватить напруги,

але не буде втечі.

Я кружляю круг Бога, круг древньої вежі,

я кружляю тисячоліття;

і я ще не знаю чи я сокіл, чи стежа,

а чи лиш пісня - молитва.

Це Рільке, і передав я його не конче дотепно, в моїй особистій мові нема адекватности його настроїв, але мені подобалась та деклямація, яка гармонійно зливалася з її тілом і з її настроєм. Я розумів той її, як повінь, як гірська лявіна, всепориваючий, нестримний гін її сильного жіночого пориву і її прагнення цілою гамою загравань накинути мені свою волю. О, я знав, що вона і така сильна, що її гра майже зайва, але я також не бажав продати себе дешево і без змагання.

Це наше напружене борюкання перервав знов дзвінок телефону знизу, їй зачасто дзвонили, мене це сердило і я не міг цього заховати. Вона з місця зривалася і навіть не вибачившись, прожогом бігла вниз, ніби там вибухла пожежа, інколи довго барилася, а коли верталася мала таємничу, змовницьку міну, що мене нервувало ще більше. — Ви щось кажете? — могла вона невинно запитати, коли я не озивався першим. Я відривав погляд від її картини і питав: — Чому ви тримаєтесь якраз цієї теми? — маючи на увазі картину.

— Я вам сказала.

— Тим віршем?

— Народження. Зростаючі круги.

— Ви не песимістка?

— Але ви песиміст. — Вона виразно натякала на мою нетерпеливість... На її телефони... На її незалежність. Я намагався забути довгі телефони, не питати, з ким вони і для чого, тримати стиль і рівновагу. А коли відходив, вона несподівано казала: — Приходьте завтра. Хочу вас малювати. — Вона ніколи ще не казала прийти "завтра". Звичайно це мав бути тиждень, або хоч кілька днів різниці...

Другого дня вона справді мене малювала, у хаті було душно, ми вийшли на задній двір і примістилися на травнику під дубом. Лена була у своєму замащеному фарбами халаті, їй це дуже личило, я сидів на стільці непорушне й спостерігав її фіґуру, рухи, вираз. У цій своїй ролі вона виглядала чарівно, або чаруюче і я, можливо, вперше почав думати про одруження з нею — єретична, боязлива, непевна думка, бо уявити її в ролі дружини, господині і матері покищо не було можливости. — Слухайте, Павле... Прошу мене не роздягати, — казала вона між іншим. — Вибачте. Хто вам сказав? — питав я. — Ваші ласі, котячі очі. Це може вплинути на портрет. Мовчіть, мовчіть!

По двох годинах роботи, вона залишила мольберт, відложила палітру і простягнулась горілиць на траві, заложивши під голову обидві руки. Її груди плястично випиналися з під халату. — Лягайте, Павле. Дивіться який високий... Що це ? Дуб ?

— Дуб, — казав я.

— Яка велична рослина. Як він такий виріс і для чого? Звідки він взявся?

— Мабуть, зі землі, — відповів я виминаюче.

— Зі землі, — і вона здивовано свиснула. Не з неба? А чому не з неба? З сонця. З повітря. З атомів. Як приємно відчувати простір будучи на землі. Весоч. Безконечна весоч. Чому ви не летун?

— Бо я виробляю чоколяду, — відповів я.

— Чо-ко-ля-ду! О, Боже! — і вона засміялась.

— Вибачте.

— О, но! Ви чудовий! Чи ви любите птахів?

— Особливо горобців.

— Ви покпиваєте. Чому не орлів?

— Бо орли не цвірінькають. Горобці сіра, робоча маса. Масса, масса! А орли? Хіба це птахи? Це лиш на гербах, на монетах... В зоологічних парках. У клітках. За ґратами. Символ минулого.

— А горобці — символ сучасного. Але є птахи, не символи. Сині сенички, жовті жовтобрюшки, червоні кардинали, пузатенькі робіни, меткі шпаки... Це така безмежна жива краса. Ви думаєте, що я також горобець.

— Ви? Ні! Я... Ви напевно з породи орлів.

— О, напевно. Орлиця... Ради Бога, ради Бога. Ми довго лежали, погиркувались, сонце було за верховіттям дуба, але наша розмова значно різнилася від розмов попередніх. Менше, значно менше впертости, протиріччя. Навіть змінився тон. Всі ті горобці, синички й кардинали, кольори і тони зраджували зміну погоди, проривалося сонце, ще раз розцвітали бози. Я лежав боком опертий на лікоть, спостерігав лінії фіґури Лени, її виразні, провокуючі частини і форми свідомо пропоновані моїй розогненій уяві. Збоку стояв мольберт з барвистою плямою на шматку картону де сильними, гострими кольорами висловлено картину нутра, ніби цей шматок людської подоби лежав на операційному столі. Можливо в цьому балянс думки, розбурханої уяви, яка не вміщається у звичні межі і шукає обріїв поза обріями.

Пригадую, казала вона, — краса таїться в кожній формі і чим вона незвичніша, тим разючіша. Кінь гарне сотворіння, але октопус, бегемот, крокодил — вибагливіше. Жаба-ропуха зразок вибагливих кольорів, а павук феномен винахідливости фантазії. Дехто думає, що люди з Марса мають вигляд павуків. Не любимо павуків, бо вони малі і слабі, але коли б вони були такі, як коні, ними їздили б верхи і вони правили б за зразок гарного. Верблюд чи осел не естетичні ші від павука, бо хто бачив павука з довжелезними ногами, коли він сидить під листком цинії, над яким зверху цвіте барвиста квітка, не зможе забути його надзвичайної напружености і уваги ніби він є втіленням найглибшої думки природи. Він глибоко закутаний в таємницю, а коли його зауважиш, він миттю зривається і, як блискавка, зникає. Або чи бачили ви в лісі між галуззям філігранну тканину павука? Бачили, що з нею діється, коли ранком на ній збираються краплинки води, а збоку, згори на неї спадає промінь сонця? Павук сидить збоку — великий, сентиментальний, напружений і співає баляди. Це сотворіння епічне з великим почуттям історичности. Воно напевно мало предків ще в часи девону.

Я слухав ці розважання, як школяр, без руху. Цього передвечора, коли сонце зайшло за сусідні будови, ми неохоче залишили це місце і спокійно та вдоволено відійшли до кімнати. Було тепло, безтурботно, почували себе інтимно, вдоволено, по родинному. Коли я відходив, вона дивилася на мене з тією своєю лукавою усмішкою, але без іронії, голова похилена, і питала: — Ну? — Це значило — вдоволений? А що ж далі? — Завтра? — запитав я. Я ніяк не чекав позитивної відповіді, але вона відповіла: — Можливо. Я до вечора вільна. — А ввечері? — не втримався я з питанням. — Не дома. — похитнула вона головою. — А де? — ступнювало моє нахабство. — До побачення, сказала вона і наставила примхливо, обережно уста. Ця провокація мене зірвала, я схопив її в обійми і міцно, пристрасно пригорнув її до себе. — Хижак! Хижак! Схаменись! — викрикнула вона різко і вирвалася від мене. — Ніколи не робіть цього. Не люблю коли мене мнуть, як губку! — сердилась вона. Я був збентежений. — Але ж Лено... — почав було я. Вона перебила: — Що, Лено! З мене ніколи не буде забавки. Ані коханки. Ніколи!

Це зірвало в мене гострий вибух протесту, хотілось, не прощаючись, відійти і не вернутися більше, але цього не сталося, я не був на таке здібний, а лишень слухняно замовк, церемонно вклонився і повільною, зрезиґнованою ходою пішов вниз сходами, тримаючись рукою за поруччя. За мною нечуйно, насторожено і злегка засоромлено йшла Лена і за хвильку я відчув на своїй лівій руці на поруччі, легкий, теплий дотик її долоні. Внизу ми на хвилинку зупинилися, мовчазно поглядами розпрощалися і навздогін мені, коли я був у дверях, Лена кинула: — Завтра вас чекаю!

 

III

Цього не було досить, моє почуття невдоволення примхливо розросталося, дома, а також на роботі, я весь час про це думав, хотілося щось "виясняти", ставити спротив, творити опозицію. Я розумів не легкість такої процедури, моя контроля над собою була втрачена, але разом з цим находила впертість, обурення, я хотів "ясности", домагався "свого права"... А властиво чого я домагався? Того "ніколи, ніколи"? Намагання володіти нею, зробити її своєю коханкою?

Не тільки це. Часом вечорами з роботи я дзвонив до неї, але її ніколи не було дома. Цього вечора я також подзвонив і з такими ж наслідками. Це мене найбільше непокоїло. Де вона бувала і чому уникала пояснень? Чи я не мав права хоч що небудь про це знати? Вони з Зіною кудись відходили, щось там і десь там робили, але ніколи про це ніодного звука для мене. Таємниця гробова. Що це за поведінка і як її пояснити? Тим часом я почав відчувати до Лени все більше і більше п^етенсій, почав впажати її мало не своєю нареченою, почав зважувати за і проти, плекати ілюзію, вдавати володаря, мріяти про спільне майбутнє. Ціла довга, велика, багата скаля фантастичних уроень, для яких фактично не мав виправданих підстав за вийнят-ком її примхливого кокетства і бажання зі мною зустрічатися.

З чого вона живе. звідки бере засоби на коштовні одяги? Безліч подібних питань. Старий, багатий коханець з патетичним Каделяком, якась аґентура підозрілої репутації, якесь нічне підприємство — ми в такому справді не звичному світі, так багато дивоглядних ситуацій, особливо там у тому ж Монтреалі, звідки вони сюди прибулії і особливо з такими легкими істотами, одірваними від ґрунту, викинутими на такий широкий простір.

Але чому я мушу цим так беззастережно перейматися, будучи таким "реальним", "нормальним", "пересічним" типом; що за примхи і що за вподобання, звідки ті вимоги і прагнення і, зрештою, я десь чув чи читав, що жінки типу "вамп" це лиш зовнішня машкара, що вони безрукі мармурові Венери, або манекени у вітринах мод, чоколядові личка на окладниках журналів, але внутрішньо, це холодна невражливість, жорстока безчуттєвість, математична розрахованість. І що мене ще поважно лякало — її мистецтво — туманність і абстрактність, небулярність, невмолимість, хижацькість. Ця андромедна небулярність, дезорганізована і безвладна, паралізувала мов певність, я тратив почуття міри і правди, відчував розгубленість. А до того "ніколи не буду коханкою". Що за гістерія, навіщо ті конвульсійні заперечення? Я розторощений цілковито.

Я мав злісне бажання не прийти завтра без попередження і без вибачення. Просто нахабно й щиро не прийти. Це інтригувало, це надавало присмак авантюри, це бентежило.

До речі, той другий день, коли я намірявся виявити цей свій балаганний спротив, був наш вівторок, отже день приречений, так само, як і вчорашній, гарячий, у моїй передній, темній кімнаті було душно й нудотно, а тому я лежав у своїй стовченій постелі, що стоїть у малій соняшній веранді, широкі вікна якої були завішені жовтими занавісами і думав всілякі ворохобницькі думи. Перед мною на задній стіні висіла моя улюблена карта Европи воєнного видання, внизу під нею столик заложений книгами, на дворі за вікном співали робіни і скреготіли сині птахи, з сусідньої вулиці Батерст долітали шуми машин. Сонце вже зробило головну частину своєї дороги, я міг відхилити трохи занавіси, звичайно обережно, бо звичайно в цей час там внизу під широким кущем бозу, бавиться маленька дочка моїх господарів Оксанка, яка пильно чатує, коли в моїй кімнаті появиться рух. Це одна з моїх найнастирливіших поклонниць, яка при кожній нагоді намагається увірватися до мого замку і почати там свої веремії. Не дуже помагали всілякі заборони "не перешкоджати дядьові", або "дядьо спить", або "дядьо працює". Для Оксанки це не резон. Вона звичайно бавилась своїми ляльками, поглядала на вікна дяді і як тільки помітила в них порухи, негайно кидала ляльки, прожогом бігла на другий поверх до моїх дверей і голосно домагалася "дядю відцини!" Коли ж я не відчиняв — лягала від дверима і кричала те саме до щілини, коли ж і це не помагало — вона починала гірко й докірливо плакати. Дуже мила маленька істота, яка чинила одначе чимало мороки, особливо коли я був зайнятий далеко іншими оксанками.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx445 Кб4787
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb2)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb21211 Кб4299

Пошук на сайті: