Улас Самчук - На твердій землі (сторінка 25)

— Я цікавилась. Мене також цікавив секс... Я сексуальна. Ви цього не помітили? Я лишень боюся. Ви не розумієте... Я боюся самої себе. Я можу стати дуже паскудною... — Ви завжди щось вигадуєте. Мені це не імпонує, — казав я. — Ви не вірите? Ви не вірите? Я хотіла стати наркоманкою. Проституткою. Я хотіла їхати до Марселю і стати вуличницею. З матросами. — Чому якраз з матросами? — питав я. — Ви цього не розумієте, я не можу пояснити, це питання патології. — Ах, лишіть це! Чорт зна що вигадуєте! — сердився я. — То ходім танцювати, — казала вона. — Вже пізно. І сьогодні нема танців, — відповідав я. — Дома. Тут. Ходім, ходім. Знайдіть там якусь плитку. Танґо! Добре, старе танґо! — зірвалась вона і закрутилась перед мною. Потім підбігла до мене, закинула руки мені за шию, оперлась животом об мій живіт, дивилася у вічі, сміялася й казала: — Ах, ви Павле, Павле! Який ви смішний! Коли б ви тільки знали. Чи ви мене любите? Скажіть за що? Ну, скажіть! Ну, скажіііть!

Я нічого не казав, я лишень міцно її притиснув до себе, на що вона викрикнула: — Чую! Чую! Досить!

Потім ми все таки танцювали під радіо танґо, а ще згодом довго, заклопотано збиралися до сну, відходили до своїх кімнат, знов виходили, все щось забували, щось хотіли сказати. — Павле! Ви лиш подивіться, — казала Лена і підставляла свої відкриті плечі. — Ви так спеклися? Коли? — дивувався я. — Це мене щось погризло. Дуже свербить. — У мене є такий коляндрил, — казав я. — Рятуйте! Давайте ваш коляндрил. — Я приносив коляндрил, натирав критичне місце, Лена дякувала, відходила, щоб за хвильку знов зчинити тривогу, що у неї з'явився комар. Комар! Неймовірне! Я біг до її спальні з величезною хлопавкою, комар зникав, ми шукали його під години, не знаходили і я вертався до себе, а за мить я вже репетував, де ділась моя книжка. Лена з'являлась у дверях моєї спальні майже схвильована. — Яка книжка? — питала вона заклопотано. — Я тут... мав... Єревеса... Жінка Мільтона... — ми обоє розшукували книжку і знаходили її на веранді під моїм лежаком. Лена посміхалася і відходила... Щоб на пів дороги вернутися. - — Забула ще спитати: а що завтра? Чи не хотіли б зі мною виїхати? — Куди наприклад ? — Кудись... До якогось ресторану... На обід. А може вечором... На танець. — Я засміявся на ціле обличчя. — Як з рибальством? — питав я. — Еврика! Їдемо! Я ще ніколи... — В якій годині збудити ? — питав я. — Будь іколи. Хоч би опівночі! О! Прекрасно! Прекрасно! — Як тільки дозволить погода — о п'ятій рано! — Згода! Розуміється! — Отже, добраніч, чарівна! — Добраніч, милий! — За хвильку, вже з-за дверей, Лена гукала: — На рибу! — На рибу! — відповідав я. — Добраніч! — ще вигук з обох боків і після того, здається, в котеджі настає, тиша, всі теми вичерпані, недалеко година перша ночі, в головній кімнаті мляво світиться мала лямпа, портрет Лисого повернуто лицем до ватрана, по всіх кутах залягли насторожені тіні.

Я лежав горілиць на своїй "континентальні", лишень в піжамі без накриття. Не дивлячись на зміну температури зі зовні, в котеджі все ще міцне тепло, над приголовком світиться нічна лямпка в руках, замість Єревеса, "Тейлз оф Савт Пасифік" Міченера, кишенькове видання, не читаю, а лиш дивлюся, поглядую на пів-розкриті двері, повторюю слова розмови з Леною, кілька разів поправляю подушку, нарешті пригадую, що їдемо на рибу і відкладаю "Савт Пасифік". І гашу лямпку.

Робиться темно і тихо, крізь відхилені двері проривається вкрадений відблиск світла з великої кімнати, чути періодичні вибухи мотора холодильника з кухні, що нагадують стогін, як також чути якісь шерехи знадвору, ніби там шепчуться, або цокає годинник, або щось м'яко падає на тверду землю. Над усім горою шум вітру і шум озера, який має діло з телефонними дротами і антенами телевізорів, чути як б'є хвиля на причалі і погрюкують залишені човни.

А згодом, мов тяжкий лантух, повертаюся на бік, пружини постілі напружено вгинаються, починаю вдавати сон з присмаком втомленої жаги і незгасимої спраги, що проходить по цілому моєму тілі. Без потреби штучно кашляю і, здається, чую відповідь з другого кінця цього містерійного простору, щоб за хвилину ще раз повернутися і знов вдавати сон. Голова не може втихомиритись, вона все шукає вигіднішого положення, подушка гаряча і вогка, а ціле тіло ніби вариться в літеплій воді. Не зчувся, як прийшов сон.

Сон. Як довго тривав сон? Не можу сказати. Коли прокинувся, над котеджем з фуріяльною люттю били громи, будова дрижала, вікна мигали огненними плямами і я діткливо відчув біля себе лоскотливе, живе, хвилююче тепло. — Павле! Це я! — почув шепіт під самим вухом і не знаю, що сильніше звучало — громи над котеджом, а чи той шепіт під вухом. Миттю пробуджуюсь і тріпотливе, пружне тіло втискається в мої обійми. — Лена! — вирвався у мене переможний оклик. — Я, Павле! Я! Це я! Я боюсь! — чув той неповторний шепіт, що його може висловити лиш жінка і разом з цим вона ближче горнеться, ніби їй мало обіймів, ніби прагне увійти, розчинитися, злитися...

Як це чудово скомпоновано, коли б'ють громи і шумить вода — стихії, освітлені мільйонами амперів сяйва у славі неперевершеної казки Богом даної землі, сонцю, плянетам, людині. Гарячі, мокрі, з болями й скреготом зубів люди можуть дихати справжнім вогнем викресаного з крови силою нагих грудей, розбитого тіла і гостро колючого насіння, що виривається з нутра утроби.

 

ми

1

Годі сказати, чи завинили тут блискавки і громи, а чи були вони лиш вражаючм поштовхом, маєстатичною декорацією і блискучим акомпаньяментом до нашої пречудової драми. Можливо, я ніколи не знайду справжнього слова, щоб це сказати. Сталося чудо, якого я багато років чекав, Лена була незрівняно велична у своїй незабутньо-магічній ролі, сталося нагле персвтілення, яке наблизило нас до краю блаженства.

Останні три дні і три ночі, які ми продовжили на п'ять днів і п'ять ночей, нашого перебування на озері, були тріюмфом і апотеозою довгої й впертої боротьби наших несподіваних взаємин. Це була велика зустріч блукаючих плянет у незмірному космосі подій, що виповняли наш час і наш простір. Погода цих наших днів була вірним нашим союзником, втаємниченим другом і надійним помічником, вона вернулася до своєї літньої норми, кожного ранку термометр показував понад норму тепла, небо було маєстатно сине, вода приманливо бірюзова. Ми купалися, ми їздили човном, ми ловили рибу, ми ходили на танці, ми слухали музику. І багато сміялися. Сміх рвався з нас зливою, все виповнялось жартами, світ видавався легким, як пушина. І, розуміється, ми були твердо рішені, навіть без мови, одружитися, ось тільки я впорядкую свої достатки, роздобуду справжнє мешкання і вистачальний прожитковий рівень. В моїй уяві появилось багато нових видив, думка забігала до самого краю можливого, я став довірливим змовником фантастичних і не фантастичних плянувань, нові проекти супроводжували мене, як пажі, як раби і як весталки.

То ж та пречудова жінка була моя. Наша постіль єднала нас повсякчасно. Нас годі розірвати. Наша пристрасть розгорілася і не могла згаснути. Це вже поже жа під час посухи, це злива вогню. Нам слід лиш торкнутися і ми вже готові. Ми справляли авансом наш медовий місяць у всій його насолоді, ми всіх і все забули і були вдоволені, що нас забули також.

А коли ми знов опинилися на вулицях нашого міста, нас годі було впізнати — двоє міцних, свіжих, загорілих богів, які щойно зійшли зі свого Олімпу, щоб своєю появою оздобити заношену вулицю Маркгам з її численними дітьми і різноманітними синагогами. Моя безвіконна кімната видалась мені мрачним казематом, у якому я колись лежав на фронті під Ленінградом і яка тепер наводила на мене паніку. Я мушу як найскоріше її залишити, час наглив, дні блискавично тікали. Не було більше таємницею, що ми з Оленою заручені і що наше одруження — питання місяців. Всі мої адораторки зложили зброю і відійшли на бік. Ми з Леною появлялися на вулиці, в кав'ярні, на танцях, на вечірках, у кіно, на нас дивилися заздрісні очі, нас обмовляли, ми були атракцією всієї нашої громади.

Надходила рішальна осінь, я мав вилізти із своєї власної шкури, я складав і розкладав свій бюджет, інколи я нагадував вужа, якому наступили на хвіст.

Але я був трагічним оптимістом, я не гонився за дешевими успіхами, як і не мав наміру брати жар голими руками, але я мав безодню далебі цікавих плянів, підшукував спільників, домовлявся співробітничати, замовляв позички і був переконаний, що з Новим Роком я залишу свою чарівну Маркгам і оселюсь десь там далі на північ на цій прекрасній шахівниці нашого розлогого міста, а тоді наш з Леною рай дістане концесію і буде включений до реєстру законних інституцій.

Але несподівано прийшов той від'їзд Лени. На початку жовтня, одного дня я дістав від Зіни телефон. — Приходьте негайно! — Лена виїжджає до Монтреалу!" справді наглість критична. Чому від'їжджає і чому повідомляє Зіна. Знов та Зіна і знов містерія. Кличу до телефону Лену. Вона запинаючись, мов школярка, повідомляє, що дуже захворіла мама і вона мусить негайно від'їхати. Чому не повідомила мене? Ось тільки збиралася, але Зіна випередила. Чому Зіна? Нема коментарів.

Біжу на вулицю Шша. Застаю Лену в тому самому чорному трико, яке пригадую із Сімко, сидить згорнута калачем у заголів'ю свого ліжка, прикритого м'яким гуцульським килимом. Не біжить мені назустріч і не вітається. Її очі заплакані. — Що з вами? — кидаюсь до неї, ніби до раненої. (Не дивлячись на всі наші пригоди, ми з нею були на "ви". Цього, розуміється, хотіла Лена). — Мама. Ось телеграма. Їду. Сьогодні.

— Але ж, Лено, — починаю схвильовано.

— Ні-ні-ні! Милий. Не треба. Я мушу! — перебила вона мене. Її обличчя дивно сердите.

— Що з мамою?

— Не знаю! — Відповідає різко.

— Так нагло!

Лена не відповідає, очі її бігають... Закушує нижню губу, ніби терпить біль. — Я вернуся! Я скоро вернуся!

— Коли?

— Не знаю. Милий. Не робіть такого вигляду!

— Передовсім не робіть ви!

— Бо я не можу зрозуміти! Я не можу зрозуміти! — повторяла вона крізь сердиті сльози.

— Чого не можете зрозуміти?

— Нічого не можу зрозуміти. Якісь ідіоти! Ще менше міг зрозуміти я, що за ідіоти, кого має на думці? Я дивився далебі з виразом ідіота і не знав, за що хапатися, ніби я топився.

— Може б ви щось пояснили, — почав було я.

— То ж кажу! Нічого не знаю. Можливо іншим разом! Навіщо питаєте?

— Коли їде потяг?

— Не їду потягом.

— А як?

— З Лисим. Він їде до Монтреалу. Автом. Знов той фатальний Лисий, мене це виводить з рівноваги. — Лено, — вирвалось у мене, — як що ви знов граєте якусь...

— Замовчіть! — крикнула вона. — Не мушу давати вам звітів!

Я раптом замовк. Хвилину розгублено міркував. Була наелектризована тиша, Лена дивилася великими переляканими очима. — Допобачення! — вирвалось у мене нагле, нерозумне, відрухове речення, я повернувся і майже вилетів з кімнати. За мить я опинився на вулиці. Уявляю, як я виглядав. У мені тремтів кожний нерв. Годинник вказував, що за годину я мушу йти на вечірню зміну праці, я мав мало часу, але я не пішов до дому, а скочив до автобусу на вулиці Осінґтон і поїхав на вулицю Квін до ресторану де працювала Зіна. У ресторані було повно гостей, всі місця при барі заняті, сильно пахло всілякими стравами, з намагою протиснувся до заду, де було трохи вільніше, Зіна у своєму білому халаті була дуже зайнята. Я ледве знайшов місце при барі і розгублено замовив каву. Зіна одразу мене побачила, зрозуміла, в чому справа і підійшла. — Чи можу з вами бодай п'ять хвилин говорити7 — запитав я. — Добре. Ось тільки впораюсь з тим гостем. Зайдіть до сальончику. — Я забрав свою каву і перейшов до сальончику, що був також зайнятий по вінця, ледве знайшов якесь місце і одразу появилася Зіна. Її вираз зраджував лукавство і не викликав довір'я. — Скажіть, — запитав я одразу, — що там сталося? — Павле Івановичу! Я не знаю, — спонтанно відповіла вона. — Це все Лена. Та телеграма. Думаю, що щось накоїв той Лисий.

— Який Лисий!? — майже викрикнув я.

— Ви ж знаєте.

— Я нічого не знаю.

— Тихо. Тут люди.

На нас справді зо всіх боків дивилися, мій вигляд був далебі грізний, я каявся що зайшов сюди, ця розмова остаточно збила мене з пантелику. І приголомшила. Рішуче не знав, що далі робити. Заплатив каву, без слова вийшов з ресторану і вдався до телефонної будки. Викликав Лену. Я чув її схвильоване дихання. — Лено, — казав я притишеним, нервовим голосом, у якому виразно звучала розпач. — Пам'ятайте, що ви ставите на карту ціле наше майбутнє, я не хочу, щоб ви їхали з тим Лисим, коли мусите їхати — їдьте потягом, я куплю білет і проведу вас на двірець.

— Но-но! Не купуйте! Де ви є? злякано говорила Лена.

— На вулиці.

— Ви були в Зіни.

— Я був.

— То хай вона вияснює. Це її робота. Лисий тут ні при чому. Мусите мені вірити! Мусите! Зіна зла, що я не виконала її завдання.

— Якого завдання?

— Вони мене тероризують. Я мушу тікати. Поясню іншим разом.

— Лено! Але ж ви...

— Ви бачили в якому я стані. Не питайте! Лисий мені помагає.

— Лено! Лено! Я зараз буду...

— Пізно! Вже пізно! Ми зараз їдемо! Допобачення, мій милий! — і вона положила слухальце.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx445 Кб4722
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb2)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb21211 Кб4272

Пошук на сайті: