Улас Самчук - На твердій землі (сторінка 28)

— Дуже гарно, Лено. Йдемо, — спокійно відповіла Лідія Іванівна. — Прошу, Павле Івановичу... — Ми направились до маленької їдальні побіля кухні з другого боку коридорчика. І малий коридорчик, і ціла їдальня, і навіть кухня були заповнені малюнками Лени, я дивувався, коли вона встигла все це зробити, здавалося, вона так мало цим займається. Я звернув увагу на кілька її зарисовок. — Це мої ранні, — сказала Лена. — А де той злочинний акт, за якого позбавлено вас гідности прислуги? — пригадав я цнотливу монтрсалку, у якої Лена працювала прибиральницею. — А! Той... Він у спальні. Хочете бачити ? — Ми перейшли до її спальні, без ніякого ліжка, за яке, мабуть, правили у неї дві широкі лавиці побіля двох стін кутом, прикриті м'яким гуцульським килимком, якого я бачив у Торонті. В куті стояла скринька, можливо від яблук, а на ній у вигляді дракона з природного коріння стояла лямпа з абажуром помаранчового кольору. — Моя робота, - вказала вона на лямпу. На стінах, як звичайно, повно картин, а між ними той самий чоловічий акт в дуже вибагливій позі... Наші погляди змовницьки зустрілися. — Чи не малювали ви його на Сімко? — Ні. Це тут. Хочете бачити той зі Сімко? — питала вона з посмішкою. — Ні-ні-ні! Дякую, — відповів я негайно.

— Але ж діти! — почули ми голос з кухні. — То ж вихолоне обід! А! Обід: — відозвалась Лена, схопила мене за руку і ми швидко побігли до їдальні.

Стояв білий стіл, на столі накриття, порцеляна, скло, повні тарілки курячої юшки і коли ми вже їли і прийшла салата до телячої печені, Лідія Іванівна між іншим зауважила: — Дуже добра салата. Це Лена привезла рецепт з Торонта. — Ми з Леною змовницьки переглянулись, це була салата, яку ми робили з Леною на Сімко, переважно моєї композиції. Почалася розмова про Торонто взагалі. Я казав, що Торонто має велику майбутність, але Лідія Іванівна зауважила: — Але поки що, це лиш велике село. — Хіба після Монтреалу, — відповів я. — Люблю лиш великі міста, — казала вона. Наша Одеса, коли б не совєти, могла б стати Гамбурґом. — Вона і так, здається, велике місто, — зауважив я. — Е! Великий смітник. — Ви родом з Харкова? — запитав я її.

— Вона з Харкова, — вказала вона на Лену, а я родилась на хуторі, на Донці. Мій батько мав кінський завод. Ви напевно добре їздите верхи? — питав я. — Їздила. Малою... — Між іншим, Павло питав чи ти любиш котів, — перебила нас Лена. — Но! До котів я ще не дійшла. Маю он кицьку, з якою не можу дати ради, — вказала головою на Лену. — Чи така аж погана? — кокетувала Лена. — Не слухає, вперта, примхлива...

— Мама завжди має свої аргументи, — казала Лена. — Но-но-но! Не завжди, не завжди, — перечила мати. Мої аргументи для тебе горох об стіну, я вже не раз казала, що нове покоління думає нарешті піймати Бога за бороду. Ми це, дочко, також думали, але зірвалося... — Одного разу і нам зірветься, — відповіла на це дочка. — О, напевно! — погоджувалась мати. — То дозволь нам потішитись... До пори до часу... Чи ти хотіла б, щоб я наподоблювала твоє життя? — Моє? Ніколи — А тоді чиє? — нічиє жити по, своєму. — Я й живу... По своєму...

Мати підняла здивовано очі, її погляд був усміхнений і вдоволений... Ну... їж! Їж! Ти більше їж! А вам, — звернулась вона до мене, слід переїхати до Монтреалу. — Я це також кажу, — підтримала її дочка. — На мою ж думку було б краще, коли б ви переїхали до Торонта, — енергійнішим тоном відповів я. — До того села? — заперечила маги. — 3 того села будуть ще люди, — боронився я. — А! Коли це буде! — Лишень терпеливости. Дуже скоро. Ми швидко ростемо. — Інколи рветься терпець. Ось я було захворіла... Лена ? Їй що... Ви її напевно знаєте... — Але ж, мамо... Ти зачасто повторяєш моє ім'я, — перебила Лена. — А чиє маю повторяти. Ти в мене все. І ти це знаєш. І пройшли ми з тобою не коротку дорогу... — А, мамо! Знов ті сентименти... Павло знає всі ті наші дороги... Мусимо трохи почекати і це все, — енергійним тоном заявила Лена. — І це не буде довго, — додав до цього я. Я поробив заходи, щоб справу приспішити, для мене це питання бути чи не бути, — цілком недвозначно казав я. — Як також для мене, — підтримала мене Лена...

Мати замовкла й по черзі поглядала на нас невиразно. — Ви курите? — запитала вона по часі. — Ні. Вибачте, — відповів я. — Лено! Подай мені мої цигарки! — Вона помітно хвилювалася і я догадувався, чому. По всьому було видно, що її переконання мають твердість шведської сталі, а б уяві напевно вітав шведський доктор, про якого згадувала Лена. Я мовчазно дивився на одну з картин, що висіла напроти, не конче розумів її зміст, але інтригувала співгра контрастових кольорів. — Цікава річ, — вирвалось у мене. — Подобається? — посміхнулась Лена. — Ви майстер. Пристрасть, свіжість, небуденність. Один тільки раз в житті я бачив колекцію нових майстрів. У Кілі. Випадково. У одного доктора. Я бачив Руольта, Барлаха, Нольде...

— То ви знаєте! — зраділа Лена.

— Лишень бачив.

— Ви бачили Барлаха! Що це було?

— Щось, щось... Маю погану пам'ять на теми... Апостол... Чи...

— Апостола? Павле! Ви бачили апостола.

— І не пригадую, де це було. Можливо у якійсь монографії.

— О!О!О! Почалось! — перебила нас мати.

— Вам подобається Кокошка? — не зважала на це Лена.

— Чотири чоловіки й одна жінка. Або "Вікно".

— Яких ви ще знаєте ?

— Забулось. Отто Мюллер.

— Чудовий Отто Мюллер! Дівчата, що купаються! — Очі Лени світилися. Ми почали енергійну розмову на цю тему, мати сиділа, курила, стрясала до попільниці попіл, нудилась, поглядала на нас, але не перешкоджала. І коли ми отямились — була година третя. Обід скінчився непомітно. Ми встали і перейшли з Леною до сальону, переходили від картини до картини, я робив свої зауваження, очі Лени світлися, а потім вона залишила мене і по часі вернулася з трьома своїми невеликими малюнками. Один з них був той самий, що зацікавив мене в їдальні, а інші краєвиди, перші, мабуть її спроби, під котрогось з її улюбленців, можливо того самого Мюллера. — Це мої ранні, — казала вона. А ваш портрет буде також. Я за нього візьмуся. Я поцілував її в щоку, вона торкнулась моїх уст двома своїми пальцями і додала: — На матушку не зважай, вона добра, ти їй подобався, — вона вперше промовила до мене на "ти", це сталося непомітно, що нам сподобалось, але ми промовчали його і продовжували мову в тому ж тоні далі. — Як довго маємо чекати? — запитала вона згодом. — Найдалі до літа, — відповів я. — Добре! До літа! — і вона підійшла до мене ближче, я обняв її легкий, гнучкий стан, це були поцілунки мистецтва, на очах барв, композицій, збоку стояв прикритий полотном мольберт, як символ цього клімату і настрою.

Потім ми сиділи спокійно на канапі і розглядали монографію скульптора Олександра, Архипенка, яку Лена недавно одержала просто з Ню Йорку з підписом мистця. Ми ділово обговорювали кожну деталь і я мав нагоду пізнати, як прекрасно орієнтувалась вона у цих справах, включно до відомого жарґону критики, яким ці речі висловлюються. Вона могла, наприклад, казати:

— Це реконструкція проблеми, яка мучила його довгий час і стала його візіею, або, "це творчість сама для себе без мети, насолода самою композицією", а то знов — "він хотів висловити явища, не рахуючись з реальністю, вважаючи, що висловлене і є законом реальности". І т. д. І т. д... Це добре звучало і цс мені імпонувало.

А ще трохи згодом, мати покликала нас знов до їдальні, де нас чекала добра кава з оригінальними, хрусткими, солодкими бісквітами, напевно фантазії Лени і виконання її матері, а після цього Лена легковажно запропонувала мені по чарці голляндського "Бойль"-ю, знаючи добре, що я волію "рай-віскі", але я не перечив і це створило між нами мелодійну гармонію, коли здавалося, що ми з етеру, і нам личить лишень форма янголів з крилами і прозорими туніками. Це впливало на час, який тікав подвоєно і я оглядався на всі боки, чи встигну ще за ним, мій потяг чекав о годині одинадцятій, завтра рано о сьомій тридцять він мав бути в Торонті, а годину пізніше я мав бути на моїй фабриці. Мені здавалося, що я вже страшенно спізнився, бо між мною і фабрикою понад триста миль віддалення, а, головне, між мною і фабрикою космічний простір настроїв, що я мусів би перемогти.

Вечеряли о годині сьомій, при вечері розмовляли про Одесу, про лиман на Чорному морі, про першу кіностудію з відомою примадонною Вірою Чорною, якій відомий куплетист Вертинський присвятив відоме "ваші пальци пахнуть ладаном", коли вона лежала на ложі смерти. Всі спомини Лідії Іванівни сягали переважно "до революції", бо після неї, це були, за її мовою, лишень "ужаси". Її мова була наповнена скаргою, тугою, невдоволенням, вона справді багато втратила і багато пережила і тепер їй не хотілося б тратити часу на непевні справи, одною з яких є також наше з Леною підприємство.

Час тікав вверх, настрій вниз. — Це просто розпач, — казала Лена. Її неспокій зростав, вона щиро хвилювалася. — Як з другою суботою? — питала вона. Я не мав сили заперечити, дарма що це виразно суперечило з моїм бюджетом, а до того ще додав: — А третьої суботи ти у нас. На балі інженерів. — О! Той баль! — вирвалось у Лени. Мушу там бути!

А потім почалося збирання, властиво яке збирання, моя валізка готова, я лиш згорнув подаровані картини, Лідія Іванівна зробила три сендвічі, Лена додала до того три помаранчі... — Пам'ятаєш, як ти кормив мене чоколядою? — натякала вона на Сімко. — А. де твоє трико — питав я. — Воно тобі затямилось... — Навіть гостро.

Дорога до Сентрал-Стейшен вимагала пів години, але ми виїхали зараз по десятій таксівкою, яку викликала Лена, прощання з її мамою було зворушливе, вона навіть перехрестила мене на дорогу, а коли ми з Леною внизу всідали до авта, вона помахала нам з вікна рукою.

Лена мене проводила, цілу дорогу до двірця ми мовчали, мов заворожені, сиділи дуже близько, Лена міцно тримала мене під руку. На двірець прибули двадцять хвилин до відходу потягу, Лена взяла з автомату пероновий квиток — "летц-го", і ми пішли на перон здовж довгого, масивного потягу, що стояв готовий до відходу. Ми стояли тримаючись за руки — поза, якої ми ще не практикували, дивилися одне одному у вічі, моргали повіками, але слів не було. Тупа, застигла, болюча мовчанка, біля нас проходили люди, збоку всідали до вагонів, проходила, у чорних уніформах, обслуга, спереду бурчав дізелевий мотор. Я мав білет звичайний, сидячий "ковч", фотель, на спання не було часу і не було фондів.

Я не міг дати раду настроям, я мусів відриватися від Лени, стрілка годинника невпинно гналася, велика довга машина готова рушити, людина у круглій шапці викрикує невиразне "аборд", моє прощання довге, розпачливе, поцілунки терпкі, нарешті відриваюся і з розгону біжу до вагону, шукаю місця біля вікна, нічого не можу знайти, і лишень на маленьку мить мигнула ще раз перед моїми очима струнка, рівна постать, яку ще перед секундами я тримав у своїх обіймах.

Потяг рушає і я бачу мигцем ще раз Лену. Вона ступає разом з потягом і махає навмання йому навздогін рукою. Могутня машина йде вперед, а постать Лени розчиняється і зникає.

 

II

Якими чародійними словами і яким золотим пером сказати чи описати наші з Леною наступні тижні і місяці. Одразу по приїзді з Монтреалу я писав Лені щось отаке: "Лено! Цілу дорогу з Монтреалу до Торонта Ти ані на одну секунду не залишала мене. Ти була зі мною також весь день біля моїх машин. Ти зі мною, біля мене, в мені. Ти говориш — я чую. Ти дивишся і бачиш, Твій і мій погляди зливаються і я не маю чарів їх роз'єднати. Чую Твоє дихання, звучання Твоїх слів, биття Твого серця"... Подібними окликами, без якого будь змісту і глузду, я виповняв кожного дня дві сторінки паперу, а четвертого дня, у четвер я почав діставати таких же зойків від неї. "Коханий! Вмираю повільним вмиранням туги за Тобою, бачу потяг, що Тебе відвіз і виглядаю його нетерпеливо назад. Пам'ятай, що в суботу о годині 5.45 на Сентрал-Стейшен нас чекає гаряча зустріч, а далі ще гарячіший ля Саль"...

Наступної суботи мені не було легко вирватись з роботи, бо мінялась моя зміна, але я мусів вирватись, навіть коли б прийшлося зірвати власну голову. Лена буде мене чекати і було б катастрофою всесвіту, коли б вона мене не дочекалася.

Але вона дочекалася. Ми зустрілися з такою ж буревійною вервою, як і минулого разу, всі довкруги звернули на нас увагу, а далі повторилося все з минулого тижня, за вийнятком хіба, що в неділю ми пробули в готелі до другої години, а опісля поїхали на обід до індонезійського ресторану, з безліччю барвистих лямпіонів, паперових драконів, кабалістичних масок та іншого екзотичного оздоблення, з їжею, якої я ще не бачив з великою кількістю надзвичайного порцелянового посуду. Усе це, розуміється, понавидумувала Лена, щаслива, що могла мене здивувати. Ми багато говорили про екзотику, Азію, Сіям, Суматру, Борнео. Маски, кольори, талісмани надавали нам наснаги, я мальовничо говорив про потребу екзотичних мандрівок, уявляв себе, можливо, американським мільйонером, який розгулює у власній яхті по прозорих лагунах островів Пацифіку, про які недавно читав у Джеймса Міченера.

А потім ми поїхали привітатися з Лідією Іванівною, яка зустріла нас з виразом стриманої непокори і мовчазного докору. Там ми вечеряли, дивилися ще раз на картини, сперечалися за якусь картину Вламінка, а потім знов прощання, швидка їзда таксівкою на двірець, довге друге прощання і від'їзд.

Протягом наступного тижня я обдарував Лену серією екземплярів мого епістолярного мистецтва, а в суботу рано, о годині сьомій тридцять, я вітав її на нашому "Юніон" двірці, звідки ми пересікли лишень вулицю Фронт до готелю Роял Иорк, де я на якомусь там поверсі, мав зарезервовану кімнату на дві ночі. Мої розпачливі вмовляння, щоб Лена зісталася в Торонті бодай тиждень, не дали висліду, бо вона. дістала в Монтреалі якусь роботу і в понеділок мусіла її розпочати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx445 Кб4705
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb2)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb21211 Кб4267

Пошук на сайті: