Улас Самчук - На твердій землі (сторінка 37)

Але я знав ще одно: її любов значила одруження, вона не надавалася на ніяку іншу ролю і я не міг би собі на щось інше дозволити. А для одруження я не був готовий. Даремно, даремно. Я не був ще готовий. Можливо, що на перешкоді стояло те саме, про що недавно говорила Ен — пасія, патологія, ґанґрена, але я це мав і мусів з цим рахуватись. Я постійно виймав одну фотографію у чорній, сатиновій піжамі і вона так гостро пригадувала Сімко, що у мене крутилась голова, ніби я дивився в безодню. Щоб забезпечитись перед Катрусею, я поставив ту фотографію на свому нічному столику, я говорив про неї навіть з Зіною, яка вийшла заміж за солідного торгівця, сильно згрубла і поводилась, як московська купчиха, повчаючи мене, що вона, тобто Лена, "поступила зі мною нечесно". Катруся приняла фотографію у чорній піжамі як належне зло і тільки одного разу дуже обережно, ніби торкаючись павутиння, вона питала: — Хто вона? — Одна малярка, — відповідав я. — Ваша наречена? — Ні. Сестра? — Також ні. — Любов? — запитала вона по короткій перерві зниженим голосом. На це я не відповів, що значило знак згоди, Катруся мовчала також, лишень спустила очі, які, здавалось, на хвилинку згасли. Але це пізнання не вплинуло на її поведінку. Вона знала, що в цьому є щось невиразне. Любов? Минула любов? Далека любов? А життя — життя і воно диктує. Воно має вчора, сьогодні, але має й завтра і Катруся добре знала, що кожне завтра може принести нам несподіванки — недобрі чи добрі... І вона тріпотливо насторожена, як дика пташка, на сторожі свого гнізда, чекала свого завтра.

Ні, Катруся не змінила своєї поведінки, а як змінила, то, здається, ще її загострила. Здавалось, вона цінила мої почуття, ніби вони були її власні, вона злилася з моїми наставленнями, затратила різницю між моїм і своїм і це ставило мене у становище оточення. Я почував інколи, що моє єство поволі розчиняється і поволі зникає, як окрема самостійна дія... І що поразка моя неухильна.

У цих умовах годі було оминути господу пані Сомерсет, вона вже цілком стояла на моїй дорозі, її бібліотека була вимовною причиною і разом непереможним маґнетом. Деякими неділями я заходив до неї і бушував там, як садист. Це була особлива насолода забратися до тієї похмурої за денного світла, обшитої брунатним шалюванням, зі запахом тлінного паперу, святині і в її таємничих, глибоких, мало не злитих від довгого стояння лавах книг знаходити якусь несподівану рариту, яких була незчисленна кількість і погрузнути у її світах, промірах і просторах. Мій батько був учитель і без сумніву це від нього я успадкував цю ненаситну жадобу знання.

А леді Сомерсет чи тепер просто мила Ен, сидячи у своєму затишному будуарі, одягнута у просторий, теплий, ватовий халат, ніби султан турецький, приймала мене з великодушною поблажливістю до моїх книголюбних нахилів і крикливо-прихриплим голосом, ніби після перепою, питала: — Що ви там робите? — вона мала на увазі бібліотеку. — Оглядаю книги, — спокійно відповідав я. — Слухайте, молодий чоловіче! Чи ви часом не імпотент? Там на нього чекає гаряча, як грім, дівчина, а він возиться з книгами. Я цього не розумію! І не розумію... Не кажіть, не кажіть! А може краще скажіть: що у вас там за лубом? Кажіть! Все кажіть!

Я сидів проти неї на низькому, м'якому стільчику і якраз мав у руці книжку Теккерія "Роман без героя". — Це для вас! Це якраз для вас! — гриміла далі пані Сомерсет, у відповідь на мою розгублену мовчанку. — А, я знаю... Ви там з тими своїми... Чи ви вірите справді в любов? — І не дозволивши мені на відповідь, вона одразу відповідала сама. — Я в це не вірю! Я це сама пережила! Я знаю! Я знаю! Це велика брехня! А що ви вірите... — Я розкрив було рота, щоб сказати, що це не правда віри, але вона не дозволила. — От ви будете читати у цього самого Теккерія, що це є страшна ілюзія. Власне ілюзія! Це уроєння. Це такий параліч реального... О, мій Боже, мій Боже! І як це ми люди не можемо збагнути, що... Ну скажіть, ну скажіть! ..

Мені було не легко висловитись вистачально по-англійськи, я шукав потрібні слова, у поспіху не міг їх знайти і мій вигляд напевно зраджував велику розгубленість. Я дуже добре розумів її наміри і її тенденції, одначе не міг дати їй остаточної можливости виконати її завдання. Одруження Катрусі було тепер для неї "головне питання кожного її дня, але я мусів вдавати турка і уникати справжньої відповіді. Я говорив про те і про це, про любов, як силу, як частину природи, як невід'ємну окрасу розмноження роду, як поезію, красу взагалі, мистецтво. Пані Сомерсет прекрасно це розуміла, але вимагала не краси й не поезії, а звичайної прози.

Мене знов виручив Снилик. Ми з ним безперерви були на лінії. Я не мав дома телефону, але я мав його у себе на роботі, як також я мав його на кожному кроці моїх стежок. Внедовзі, при кінці березня, пізно вечором, біля години дванадцятої, у мене на роботі задзвенів телефон. Я підняв слухальце і на моє "гальо" почув голос Снилика. Був помітно втомлений, але як звичайно повний завзяття. — Слухай, Павле! Маю для тебе нову забавку. — Якась рудера ? — запитав я. — Но... Не так аж образливо. Прекрасна хатка на сім кімнат з ґаражем... І з виглядом на озеро. Ха-ха! — казав Снилик. — А ціна? — Ціна твоя. П'ятнадцять ґрен. Можливо, можливо! Можливо спустить... Але раджу взяти. Tiп топ! При певних твоїх... Ти розумієш. Дві-три тисячки можеш залучити.

Другого дня я вже ту забавку оглядав, третього підписав "оферту", а четвертого брався до роботи. Це вимагало лишень звичайної поверхової уваги, а за тиждень цей самий Снилик привіз своїм Фордом нового купця, якогось еспанця і ми погодились на сімнадцять тисяч. — Вел, — казав Снилик. Не велика здобич, а все таки здобич. — І головне, що мене при тому найбільше розібрало, це розміри мого діла. Вони видались мені жалюгідно малими. Десь приблизно в тому самому часі, ми сиділи зі Сниликом і моїм новим приятелем Медиком у "грілі" мого, знов таки старого приятеля Пилипа Стецика, що при вулиці Квін, один блок на захід від Батерст, у його найзатишнішому "сальоні", пили дешеву каву і обговорювали дивовижну, як на наші умови, справу — заснування нової будівельної компанії. І на диво, це була моя ініціятива, до речі не останньої дати, бо ще будучи у Ванкувері, я познайомився з деякими нашими, не дуже великої фахової грамотности людьми, які мали вже чималеньку компанію, яка в різних місцях того пречудового міста, будувала не менш пречудові бонґала... Мені це діло подобалось. Будівництво, це мій коник взагалі. Я інколи впаїдаю в істерику, коли бачу гарну будову. Тим більше, що в Торонті вже було кілька наших очайдухів, які цим ділом досить успішно займалися. Один мій товариш, земляк, з якихсь старих часів емігрант, який мав обтяті пальці лівої руки, вже на старості років, "впав на думку", що замість обтинати пальці на чужій роботі, чи не краще занятися будівництвом, як він казав, на власне копито. Останнього літа, він пішов за своєю мудрою радою і власними силами, з не дуже великим капіталом, він збудував п'ять мешканевих котеджів в околиці компанії Дженерал Моторе і заробив не більше, не менше, — десять тисяч чистогоном. Це, казав він, ніяка ще сума, інші на такому ділі виробляли три рази стільки, але по-перше я ще не мав досвіду в цій роботі, а по друге, я такий досвід набув, а за це треба платити.

І я йому вірив. Я сам намірявся набувати досвід і що мені шкодило — моя надмірна обережність. Я боявся рискувати, а це в рискованому ділі, найбільший риск.

Не дивлячись на те й на це і на все інше, ми заложили тріюмвірат Снилик - Данилів - Медик — перший: торговельний досвід, другий: два й пів акра будівельної площі, третій: будівельна освіта. Чого бракувало — будівельного капіталу. Але Снилик вроджений оптиміст, він постійно повторяв ту саму істину, що капітали ростуть на вулиці Квін, на полях, на автострадах, в телефонних книгах і треба лиш нагнутися, щоб їх підняти. Можливо, він мав рацію і що нам залишалося — доказати це на практиці. Нагнутися і піднести. І в кожному разі, наша чарівна трійця з грілу Вікторія при вулиці Квін, мала на увазі саме цим ділом невідкладно зайнятися. Рішено і підписано. Наша розмова не тривала більше години. Ми встали з-за столу і, протискаючись через маси людей біля бару, вийшли на мокру, брудну вулицю, зайшли за ріг вулиці Маркгам, де чекало на нас авто Снилика, всілися до нього, гучно тріснули дверці, авто рушило і побігло вверх до вулиці Дандес. Це було між першою і другою годиною дня якогось, вже не пригадую числа в кінці березня.

Тим часом надходила весна. Як я вже, здається, згадував, я назвав своє місце в Оквілі "Коломия" і при в'їзді до неї, на одній з моїх сосон, я примістив табличку з цією назвою, виписаною чорними готичними літерами на брунатному тлі, запозиченою, розуміється, з прапам'ятного котеджу Лисого на озері Сімко. Сама ж Коломия, як така, не мала для мене ніякого меморіяльного сентименту і лишень Снилик, який, вдається, походив родом з околиць того символічного місця, був цим підлещений і сприйняв це як мою данину патріотизму старим нашим ріднокрайовим закутинам.

Отже йшла весна... Вона заздалегідь наводила на мене паніку. Я бачив мої здичілі яблуні, нестрижені живоплоти, завалене сухим бадиллям поле. Що мав з цим робити? Залишити й надалі на волю Божу, як домену фазанів, зайців та всілякого зілля, а чи пробувати привести його до якоїсь цивілізованої подоби. Тим часом я ще не мав на це остаточного рішення, поле чекало долі, сонце лило на нього своє тепло, воно оживало і швидко на очах міняло барву. Зі сірого воно ставало сивим, зі сивого зеленим. Зграї перелетних барвистих птахів невідомих пород наповняли його гамором. Я ж шукав рішення і був зайнятий.

А в тому також купівлею авто-машини. Ця справа давно непокоїла мою вражливу амбіцію, засадничо вона була дуже проста і дуже зрозуміла, але для мене вона спричинила багато метушні. Це далеко не те саме, що купити черевики, або штани, це щось подібне до того, як колись купувалось коня, чи вибиралось наречену. Це безпосередня жива справа, авто це частина нашої природи, автостради, вулиці, ґаражі ними заповнені, їх більше ніж людей, ніж собак — журнали, радіо, телевізія, неонові світла співають їм такі ж оди і пеани, як і Де-борі Кер чи Фредові Астерові, і як зі всім цим одразу розібратися, особливо коли ви не мали належного досвіду.

Спочатку я мав намір дуже пуританський. Щось винятково скромне, якийсь з другої руки фольксваген за триста долярів. Щось, що возило б мене туди і назад між Торонтом і Оквілом. Але як тільки я торкнувся цієї справи, до речі дуже обережно, ніби початкуючий музика торкається струн скрипки, як вона одразу брязнула і загула на сто голосів. Торонто має сотні місць, заставлених барвистими, як великодні крашанки, вживаними автами, всі вони блищать своїми кольорами під зливою світла і неонових реклям, всі вони рвуться до рук, всі вони готові вести вас на край світу, всі вони кокетливо, як балерини, манили й заражали ваші естетичні смаки.

Вимагалось тільки відваги, якої я, признатися, не мав, триста долярів, якраз моя ціна, але триста долярів не моя амбіція. Вагаючись, я вдаюся до одного з моїх таборових знайомих, який працював у одній фірмі при вулиці Бей. Вулиця Бей це вулиця фордів, крайслерів, даджів, шевролетів, каделяків, їх розміщено там за склом, як ікони святих, і коли ви там появляєтесь, ви одразу відчуваєте непереможний вплив їх магічної сили і глибоку пошану перед їх маєстатом.

Я зайшов до великого за склом магазину, над яким неонові світла висвітлювали форд! форд, форд! монарх, монарх, монарх! меркурій, меркурій, меркурій! Це світло било, як молоти, по моїй уяві і коли я опинився за склом цієї містерії, я почував себе, як святий Данило, в печері з левами на картині Рубенса. Мене одразу зустрів мій знайомий, якого я ледве пізнав, я читав його рекляму в одній з газет, я говорив з ним по телефону, я бачив його ще кілька років тому, коли ми появилися у цьому просторі, але тепер у цій атмосфері він виглядав зовсім відмінно. Він мав на собі дуже елегантний темно-сірий, прекрасно кроєний з прекрасного матеріялу одяг з білим, як перший сніг, комірцем і розкішною, шовковою, темно-бронзовою краваткою. Він був свіжо, дбайливо голений і старанно чесаний, його темне волосся блищало чистотою і, здавалось, він став вищий ростом. Він дуже приязно зі мною привітався, завдав кілька стандартних питань "гав-ду-ю-ду", повів мене в глибину містерії, показав серію моделів, пояснив їх привілеї, відкривав і закривав мотори, роз'ясняв і з'ясовував діяграми. А щоб він рекомендував мені конкретно? Форда, відповів він без надуми. Форд це Америка. Це символ. А також довір'я. Крайслер, Каделак, Дженерал Моторе — без сумніву. Це марка. Розуміється. Але Форд, це також філософія... Мудрість, поезія. В цілій людській історії ви не знайдете цікавішої епопеї розвитку цивілізації, як у цих чотирьох літерах.

Той самий мій знайомий обвантажив мене цілині оберемком відповідної літератури, виданої на найліпшому крейдяному папері з превражаючими ілюстраціями цих чудес, які представлялися на тлі розкішних будинків, пречудових краєвидів, надзвичайних історичних місць, як Римський колізей, як паризькі бульвари, як побережжя Монте-Карльо, як лагуни Гаваїв і завжди в супроводі найвибагливіших красунь у найвибагливіших одягах. Тексти цих публікацій належать до клясики літературного мистецтва, як і Гомер чи Шекспір. "Невгамована елеганція! Цілковито нова порода дорожнього хижака, породженого Меркурієм. З європейським відчуттям стилізації. З характерними прикметами форми, знаними лишень у дорогих марках. Приклад: завуальовані головні світла, — стандарт! Послідовні задні поворотні сигнали, — стандарт! 289 куб. цалів. У-8, — стандарт! Узгіднені сидіння, — стандарт". Ітд, ітд... Цей пеан простягався на цілу сторінку друку, а коли дійшло до ціни, то виходило, що ціла ця казкова розкіш віддавалася майже задурно, за вийнятком невеличкого завдатку і зовсім непомітних місячних сплат.

У наслідку цих баляд на подвір'ї моєї "Коломиї" появився справжній, новенький, блискучий фордівський "Меркурій", кольору, за моїми поняттями, "рембль-ґрін — 108", тобто, на цей час, модерного сіро-зеленого чи краще оливкового відтінку, який найбільше промовляв до моїх вибагливих естетичних вимог.

Ніякий вживаний фольксваґен а широка, як степ, і вигідна, як канапа, пружня, елеґантна машина, яка нечуйно й елястично, як ангорський кіт, сковзала новенькою автострадою королеви Єлисавети.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx445 Кб4722
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb2)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb21211 Кб4272

Пошук на сайті: