Улас Самчук - На твердій землі (сторінка 40)

Блаженна святочна втома, пригадую її ще з часів дитинства, яка перетривала роки безсвяточности і вос кресла тепер у всій своїй силі, можливо, як атавізм да лекого минулого. А можливо я був направду втомлений останніми місяцями, жив нервами, а коли прийшло від-пруження то разом з ним і реакція на пружність. Ви магалось відпочинку. Я приліг з книжкою на канапу і під наркозом кількох сторінок читання непомітно за снув. Двері моєї хижі, коли я був дома, ніколи не зами калися і по часі я прокинувся від відчуття, що біля мене є хтось сторонній, а коли я відкрив очі — побачив дівчину у нарядному гуцульському строю — пречудове гаптована, барвиста сорочка, спереду і ззаду темно-червоні ткані запаски... — Невже це ви ? — вирвалось у мене спонтанно, я зірвався на ноги і ми кинулись в обійми. Забули за слова, лишень горнулися, задихалися цілунками, а коли прийшли до себе, я захоплено викрикнув: — Катрусенько! Але це справді! Чудово! Просто чудово. Де це ви взяли? — Вишила, — відповіла вона кокетливо, вся сяюча, мов спалах огню. — І невже сама ? — А таки сама. — То ви... чарівниця!

— А чи любиться, — казала вона по гуцульськи. — І навіть дуже. - То маєте ще й оце, — подала вона мені пакуночок, що лежав на столику. Я негайно розгорнув

— О! Катрусе! — вирвалось у мене. — То це ж не можливо. — А чому неможливо? — Бо неможливо. Бо я не заслужив. Бо така сорочка... Ні - ні - ні! Це неможливо, ніяк неможливо! — Чому не можливо? Ану одягніть. Чи буде личити, — казала вона переповнена видимим щастям, яке лилося повінню з її надхненної істоти.

Я мусів одягнути... Це була філігранно вишита, гуцульського крою зі стоячим низьким коміром і широкими, без чохлів, рукавами сорочка, зовсім, до найменших дрібниць допасована, домережана — справжній твір справжнього мистецтва, від якого промінювала справжня краса. І коли я вийшов з другої кімнати у такому вигляді, Катруся так зніяковіла, що здавалось, вона зірветься і втече. Її щоки залились густим рум'янцем, її очі горіли сяйвом, я підійшов до неї, взяв її теплу руку і легко потягнув до себе. Вона на мить насторожилась, ледве помітно здригнулась і кинулась до моїх грудей. Я обняв і пригорнув її до себе, підніс рукою її лице, її очі були вогні, її уста були гарячі і, здавалось, вона не може втриматись на своїх ногах. Я обережно підвів і посадив її до фотелю. Вона сиділа і деякий час не дивилась, мала закриті долонею очі. — О, Катрусю! — казав я. — Мені соромно, — відповіла вона. — Соромно? Вам? Чого? Що ви така надмірно чудова? — О, не кажіть! Не кажіть таке! — В такому разі, знаєте що? Сідаймо і їдемо! Куди? Куди бачать очі. До То-ронта. До кав'ярні. На танець...

Ми домовились на танець. Тим часом ми "билися" крашанками. Катрусина крашанка побила мою і вона дістала "битку". Вона прийшла до себе, мала гарний, святочний настрій, запропонувала, що сама зробить каву, я не перечив, ми разом заклопотано поралися біля моєї залізної плити, після пили каву на малому столику малої їдальні і безконечно гомоніли про всілякі домашні, близькі справи і між іншим я їй оповів про мої будівельні проекти, які мають вже завтра початися і якими вона була захоплена. — О, це буде щось гарне, — казала вона. — Я хочу гарне, — казав я. — Щось, як та ваша сорочка. — О! Хіба це можна рівняти? — Справа не в розмірі. Гарні речі, малі чи великі, однаково гарні. — Ми говорили про тітку Ен. Сумна, пригноблююча тема, тітка Ен хворіє, Катруся переживає, не багато надій на покращання. І вони часто про мене говорять... Катруся не зраджувала змісту мови, але загально виходило, що вони мені вірять і що мої справи, на їх думку, на добрій дорозі.

А згодом, ми передягнулися у звичайні одяги і поїхали на танець, але не до Торонта, а тут же в Оквілі, у невеликій, новій, чепурній кав'яренці з виглядом на озеро, де ми під звуки хрипливих інструментів віддали данину рокен - ролям, твістам, пили коктейль і зовсім запізна вернулися до себе. Дорогою назад ми зворушливо мовчали, а прощаючись за темноти, ми обмінялися довгими цілунками, після чого Катруся вирвалась з авта і майже побігла до дверей свого входу, ніби від чогось тікала. Я був зворушений, залишив на подвір'ї авто, а опісля ще довго блукав у темноті весняної, свіжої ночі, переживав, передумував... Мої дороги виразно розходились двома напрямками, дві жагучі мети — одна далека і разом близька, а друга близька і разом далека.

Тим часом неухильно, обертаючи ніч у ранок, ніби працьовитий плугатар, ступав і орав ниву приречення нестримний час. Я відчуваю гостро його невмолимість, мої роки начинали набирати виразности, вимагалось рішення. А тим часом там далі на мене чекав новий ранок, я мав їхати на денну зміну моєї роботи. І мала початись нова моя ера. Завтра рано.

 

V

Це було велике літо... Започатковане великою весною. І взагалі щасливий рік. Цього року не стало Сталіна, наша королева була на другому році володіння, президент Айзенговер вступав у другий піврік президентства, а моя чарівна симпатія Одрей Гебборн вперше засяяла на голівудському небі.

Тоді також були модні перісті, кольору зебри, панчохи і ясно-червоні, а також рожеві кольори.. Можливо тому, що на обрію цього континенту почало сходити ще одно "сонце кремля", на цей раз, замість люльки, з великою гаванською цигарою і мелянхолійною бородою.

Цього самого щасливого, обіцяючого року, а властиво цієї епохальної весни, на мою невинну, цілинну "Коломию", мов дикі орди Чінгіз-Хана, зробили навалу армії машинерії "Сарабіні і Ко", які вчинили пекельну гуркотню, від чого все довкруги нагадувало побоєвище при Вердені. Піраміди каменю, стоси цегли, глибокі сліди машин, пузаті тягарники, незграбні булдозери, пе-регуки запорошених, у жовтих шоломах, людей.. Моя хата вилазила з ґрунту і росла, як на дріжджях, а далі вниз до річки, з казковою легкістю, на моїх очах виростало десять бонґалів, які викликали в мене корчі каяття і заздрощів, що, либонь, це могло бути моїм. Але я мовчав. І не зрікався в майбутньому реваншу.

Признаюсь, що цей гомін машин - гігантів, нагадує мені джезбенд Армстронґа, спів Преслі, витівки роккен-ролу. Вони розривають землю, повітря, нерви, вони бряз-чать металом, вони витискають глибокі сліди, з під їх кроків вилазять фундаменти будинків, вони зчиняють землетрус... І можливо, з цього приводу, одного разу, я знайшов у своєму запорошеному сальоні, довгого, сірого вужа, згорнутого ковбасою, який мелянхолійно лежав у центрі мого старого турецького килима.

Я було розгубився, що з цим непроханим гостем, у такий час і в такому місці, маю робити, але пригадав одно індійське повір'я, за яким поява такого сотворіння мала б принести цьому домові щастя. Щоб нам не сваритися я замість скач-віски, поставив йому мисочку молока, але коли другого ранку, я заглянув до сальону, молоко стояло недоторкнуте, а мій гість зник безслідно. І лишень трохи згодом, випадково, за хатиною на призьбі, я натрапив на його прощальну візитивку у вигляді верхнього одягу, якого він великодушно залишив мені на спогад. Куди він відійшов сам, про це не зісталось ніяких даних.

І можливо, що поява того гостя не була аж такою випадковістю, можливо він справді мав добрий намір мені щось підсказати, бо незадовго після цього, саме коли бурхливо цвіли мої яблуні, яким я власними руками зробив манікюр, педікюр і тривалу зачіску, несподівано навідала мене Лена. Це було для мене своєрідним шоком, наші стосунки з Катрусею, після ностальгійного великоднього дебюту, набирали що раз більшого розгону, я вже почав було звикатися з певною невмолимістю долі і враз ця візита. Вона приїхала великим чорним "Лінкольном" зі своїм чоловіком і навіть мала щастя застати мене дома, у моєму робочому комбінезоні, серед рейваху і муравлиної мегушні мулярів. які вивершували стіни моєї будови. Вона сливе не змінилася, була у ясному, сіро-помаранчевому, легкому костюмі і кріслатому, солом'яному капелюсі, а її, шість футів росту, тонкий, легко похилий наперед, чоловік, з рудавим волоссям і в сильних окулярах на сильному носі, мав легкий, весняний, сірий одяг і такого ж сірого капелюха. Зогляду на зовсім роз'їжджений глибокими коліями мій заїзд, вони залишили свого "Лінкольна" на алеї Матіюса і повільною, обережною ходою, оминаючи вибоїни, входили на моє обійстя.

Побачивши їх і пізнавши Лену, я був глибоко вражений, відложив на бік мотику, якою обкопував кущі диких оливок, і пішов їм назустріч. Лена пізнала мене здалека, зірвалася бігти, залишила чоловіка і за мить ми вже душилися в обіймах, як двоє давніх найкращих друзів. Я був драматично зворушений і тільки мій ультра-робочий, запорошений вигляд, допоміг мені втримати рівновагу. Хвилину ми захоплено обдивлялися, підійшов її чоловік і вона безпосередньо й захоплено викрикнула: — Павль! Це також Павль. Два моїх Павлі. Знайомтеся! — Він був за мене вищий, але тонший і тендітніший, мав одверте, приємне обличчя і ясні довірливі очі. — Гав ду ю ду? — привітався він по-англійськи і подав руку. Гав ду ю ду, сер, — відповів я і назвав своє прізвище. — Це ті ваші яблуні? — захоплено питала Лена по-українськи. — Ті самі, — відповів я. — Що за чудові дерева! А як цвітуть! І вони вродять яблука ? — Думаю, що так. — А що ви там робите ? — питала вона вже по-англійськи. — Будуюсь, — відповів я. — Так скоро. То ж недавно ви мали, здається, хату в Торонті. — Таке наше темпо, — відповів я. — Чи можна оглянути? — питала вона. — Розуміється. Дуже прошу...

Ми зайшли на будову, все там рухалось, купи матеріялу й землі завантажували весь простір. Я просив ступати обережно, взуття Лени мало відповідало характерові терену. Я все уважно й поважно пояснював, намагався бути спокійним, показував рисунки, проекти, загальний малюнок майбутньої будови. — О, це чудово! — казала Лена. Направду дуже добре. Вражаюче! Ґратулюю вам, Павле. — Її чоловік спокійний, зрівноважений, все без поспіху оглядав, похитував головою і час до часу зауважував: — О, єс! Гуд. Бері ґуд. Джаст файн. О, найс, о, найс! — Він мав приємний, низький баритон, який звучав солідно й переконливо.

А мені було дивно, що ось біля мене та сама колишня, близька "моя" Лена, яка несподівано стала зовсім "не моєю", що між нами постав невидимий кордон, що ми вражаюче віддалені і офіційно обережні. Вона намагалася бути грайливо - легковажною і невтрально - приятельською, але я не був переконаний, чи на цей раз її акторські здібності вийдуть з цього переможно.

Збоку, зліва, дуже примирливо, скромно і привабливо стояла моя стара, майже заглушена будовою, хатина і я попросив гостей до середини. — Меблі! — викрикнула Лена, коли ми зайшли до сальону. — Барокко! Звідки маєте цей музей? А ті вази! То ж це справжні китайські! А картини! Чи не Сезан часом?

Тут же на стінах висіли і її власні картини і тут же трохи далі на комоді стояла її фотографія і можливо вона це помітила, а тому ще більше зосередила свою і нашу увагу, на здогадного Сезана.

— О! Який там Сезан, — казав я. Це просто... Я не знаю. Невідомого майстра.

— Але ж так! Це Сезан. Впевняю вас! — Вона уважно до того приглядалася і винесла присуд: — Сезан!

Я розсміявся. Ці дві картини, які вона означила, як "Сезан", я недавно приніс від тітки Ен, разом з іншим, як вона казала "джонк-ом" і повісив їх тут просто тому, що вони дуже добре пасували до загального стилю. Вони були задимлені, замазані, довгий час стояли у якійсь комірці, їх рямці спорохнілі. Лена була захоплена і зворушена, її власні картини і її фото неухильно вимагали пояснень і вона почала швидко поясняти своєму чоловікові, що ми були дуже близькі друзі, зрештою, він це знає, вона стільки про це говорила. Він спокійно оглядав мої вази, мої коники, мою Нефретете і не зраджував ніякого іншого зворушення, крім звичайних своїх стандартних "найс", "ґуд", "екселент". А я лиш боявся, щоб Лені не заманулось заглянути до моєї спальні, де стояли її інші, можливо їй не знані, ті з озера Сімко, щасливі і радісні, повні сонця і повні чару знимки.

Я заклопотано просив гостей сідати, дістав віски й джінджерел, налив три старовинні, різьблені, інкрустовані лазурком, склянки. Лені і це сподобалось. Раніш ніж випити, вона оглядала склянку, ніби яку дорогоцінність. Ми з доктором випили, холодний напій дуже добре смакував, Лена випила також "за зустріч" і "за знайомство". Її чоловік виняв цигарки "плейєре", я вибачився за невживання, він був здивований, зазначив, що це "дуже добре", що це "погана звичка", що він "хотів було також кинути", але "не мав видержки". Ми спокійно розмовляли про дорогу, про Торонто, про те, як довго вони мене шукали, про алею Матіяса, про мою будову, про те, що вони їдуть до Ніаґари, що він там ще не був. Лені в цей час помітно не сиділося, її не бавила наша розмова, її увага виразно була скерована до моїх збірок, вона хотіла бачити все, зацікавилась моєю збіркою книжок, старанно придивлялася до кожної дрібнички, зайшла до другої бічної кімнати, довго там барилася, а потім... О, жах! Вона таки не минула і моєї спальні. Я в цей час почував себе, мов на шпильках, майже не слухав доктора, а коли по часі вона вийшла, не сказала нічого, лише її гарні щоки забарвились ще гарнішими рум'янцями, а сяючі очі затягнулись мжичкою. — Ну, так налийте ще, Павле! — сказала вона. Вона помітно намагалася взяти себе в руки і так само помітно, це їй не вдавалося. Я налив склянки і просив випити. — У нас машина, — казав на це доктор. — А, там машина... Вип'ємо! — піднесеним голосом казала Лена і випила чарку. Я запропонував гостям ресторан, надходив час обіду. — Це забере час, — казав на це доктор. І ми не голодні. — Лена, здавалось, не дуже з цим годилася, але не перечила і лишень питала: — А скажіть, будь ласка, афонський схимнику, де це ви справді роздобули всі ті скарби?

— Життя складається з випадків, — відповів я.

— Можливо. Але цього не досить. Повірте, що ота там брудна пляма може бути Сезаном, — не вгавалась Лена.

— Під сонцем все можливе, але я в це не вірю, — сказав на це я.

— Це не питання віри. Ви краще зверніться до експертів.

— Коли б це Сезан, — заговорив доктор, — це значить понад сто тисяч. Невже ти думаєш... ті люди аж такі наївні...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx445 Кб4705
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb2)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb21211 Кб4267

Пошук на сайті: