Улас Самчук - На твердій землі (сторінка 45)

Чи можливо ревнувати через Атлянтицький океан? — питав я свого беззубого демона, що сидів, як пес скулившись, біля моїх ніг перед ватраном, курив чадну люльку і неуважно мене слухав. Певно, що можна, відповідав він. Їй, казав демон, випадково трапилось пізнати лиш один бік правди — любов, а все решта для неї умовність. Я переконаний, що вона злякалася самої себе і тікає на край світу. Але мені, казав я сердито, треба робити вибір!... На це демон, виймаючи з рота люльку і випускаючи чадний дим, казав спокійно: Нема вибору. Можливо, наша плянета також хотіла б зірватися зі свого ланцюга і полетіти, хто зна куди, вільною пташкою, але вона мусить, як сторожовий собака, кружляти на прив'язі, яку їй хтось визначив. Думаєш, казав я сардонічне, що і Лена прив'язана ланцюгом до якоїсь ноги Божої? А як ти думаєш? — питав демон. Думаю, що вона могла б кожної години скористатися послугами шведської летунської лінії і за вісім годин бути тут біля мене. А щоб ти тоді зробив? — питав зі сарказмом демон. Думаю, продовжував він, що канадська летунська лінія могла б виконати те саме, але ти ось сидиш і квилиш, як мокрий цуцик, замість скористатися адресою, що лежить у твоєму столі.

Ах, все це дурне!

Але мені здається, що я все таки доходжу до якогось рішення, не знаю ще точно якого, але ця осінь видавалася мені остаточною. Це ж моя п'ята тут осінь. Я можу вносити заяву на громадянство. Я можу мати право не тільки  б у т и  в Канаді, але й  м а т и  Канаду. Бути однією вісімнадцятьмільйоновою частиною її власництва. Бути співчастиною Комонвелту.

І це сталося. Це був четвер 29 жовтня, п'ять років і шість днів, від коли я ступив на цю землю. Це був справді яблучно - соняшний день, я не пішов на роботу, а сів до авта, заїхав до Оквілу, знайшов міську управу, знайшов кімнату номер п'ять. Молода, гарна у білій блюзочці секретарка, гарними пальчиками з полірованими нігтями, заповнила коротку заяву, я її підписав, додав дві фотографії і рішення запало. Залишається тільки чекати. Не маю причин чогось боятися. Всі мої 1831 день канадського буття ясні і чисті, як цей соняшний день. Можу дивиться назад, вперед, на всі боки і бачити себе серед однієї багатої, розмашної ідилії. Від океану до океану, від полюса до границь США, мільйони й мільйони гектарів неосяжного простору — тундр, прерій, лісів, гір, озер, ланів і рік! Така вийнятково проста, виразна, пречудова земля. Мудрої праці і великої свободи!

Я брав іноді ґлобус і шукав по п'ятдесятому рівнобіжнику на другому боці плянети місце свого народження. Це місто Харків. Мого батька забрали серед ночі, моя мати померла з голоду. Мені було тоді шістнадцять років.

Тепер я в це не вірю, так само, як і тітка Ен, як і мільйони й мільйони інших тіток, бо це справді грубий наклеп на людську гідність. Хто б справді міг таке вчинити ? І для чого ?

Сьогодні я в це ще менше вірю, я ось тільки що вернувся з міської управи, це одинадцята година ранку, я залишив своє авто на вулиці, забіг на хвилину до свого кабінету, набрав телефон Снилика. — Слухай, Степане! Маю вільний день, — казав я. — Але не маю вільного я, — відповів він. — В такому разі чекай на мене о першій у "Вікторії". — Щось маєш? — Щось маю. — Чекаю.

А за мить я вже мчався здовж озера двійкою, біля Клекстону повернув вліво, пересік автошлях Єлисавети, доїхав до п'ятки, повернув вправо, в Куксвілі повернув вліво і далі по кількох зворотах опинився у затишній, зарослій садами місцевості, на схилі долини, по якій зі шумом тече бурхлива річка Порт Кредіт. Мене заманив сюди привабливий шматок простору, зарослий бур'яном, травою і рештками старого саду з покрученими деревами, на яких все ще червоніли перезрілі овочі, закритого від півночі стіною пралісу десь з часів індіян. По землі у густій, сухій, ніколи не кошеній траві, догнивали купи яблук, а все разом виглядало, ніби залишений Адамом і Євою рай з кущами перестарілого бозу і лозами повитого на дерева дикого винограду. При заїзді до цього едему стояла табличка "на продаж" — "Чемберс - Мередіт", а його загальний простір на перше око, обіймав не менше сотню акрів з дуже спокусливими будівельними перспективами. Один той стихійний краєвид з тією бурхливою річкою набивав смак, але й разом оскому, бо ціна його напевно не менш вражаюча, ніж самий краєвид.

Між іншим, мій записник нотував цілу серію всіляких "об'єктів", але цей останній вражав мене особливо і їдучи назад в напрямку Торонта, в моїй голові мимохіть снувалися привабливі пляни його освоєння. Ця справа у мій теперішній стадії розвитку видавалася мені рисковною і дуже невиразною, особливо з точки погляду фінансів, я ще не знав її ціни, але я знав, що вона напевно засолона, на що вказувала також та сама табличка "на продаж", яка вже стоїть там з самої весни.

Перед першою годиною я був в їдальні "Вікторія", замовив обід і чекав на свого чудодія в цих справах Снилика.

Ця сама славетна "Вікторія", яку мені приходилось не раз відвідувати, притягала нас своєю щирою, хаотичною безпосередністю і своєрідним пролетарським шармом, від якого ми ще не встигли звільнитися. Вона нагадувала тунель чи вагон підземної дороги, у якому безнастанно товклися різної шерсти люди, переважно з цієї самої вулиці Квін, на якій, як казали, можна іноді почути також англійську мову. Засадничо тут зібралися мови чи не всього світу — ось ті двоє дівчат біля столика говорять по-німецьки, ті он понурі добродії при барі лаються "пєруном" польською мовою, дівчатка у білих, не дуже чистих халатиках за баром гомонять по-українськи, маленький, хрипливий радіо-апарат на полиці під стелею біля плякату "кока-коля" і цигарок "плеєрс", передає польську передачу з Боффало, купа зашмарованих шоферів спереду біля бару регоче виразно італійським реготом. Все це нагадує давні роки, можливо нашу революцію, можливо останню війну, табори Ді-Пі. А також якусь північну, трохи мрачну, трохи надривну атмосферу, у якій сили Демона і сили Вотана змагалися в перегонах за першість перемоги.

Степан Снилик мене дослівно сердив, він неймовірно на цілу пів годину співнився, я з'їв свій борщ зі сметаною, свою телячу котлету з пюре і салатою, випив навіть прохололу каву зі сирним пиріжком і тоді він щойно, весь заклопотаний, появився і перше заявив, що це місце для нього тепер дуже незручне, що він тепер більше перебуває на Ронцесвейл, що взагалі у нього час — то гроші, а тому я мушу... ітд, ітд, а коли я пояснив свої пляни з останньої моєї поїздки, він заявив, що все це він добре знає, що в його реєстрах тисячі подібних об'єктів, а цей там на Порт Кредіт, нотується на біржі, як один з найдорожчих, бо той вельмидостойний, бувший королівський суддя, таємничий радник Мекмілан, що є його власником, вважає, що це одна з найсфектовніших місцевостей майбутнього люксусового поселення, а тому він за той шматок пригорбка вимагає не більше - не - менше, як триста тисяч долярів. В той час, коли подібні об'єкти ще можна дістати за сто — сто-двадцять тисяч. — Там є сто акрів? — запитав я. — Сто акрів. Але вони поза пляном розбудови великого міста. З цим можна почекати, воно так скоро не продасться. — Чи мусимо брати конче всі сто акрів? — питав я. — Не в цьому справа. Справа в ціні, — казав Снилик. — Мені це місце... — Я знаю, знаю, — перебив він мене. Це не жінка, це комерція… Зрештою, звідки взяти такі гроші? — Я сам не знаю. Я ніколи не знав, звідки беруть гроші, але звідкись беруть, — казав я. — 3 цим ще зачекай, — казав він наполегливо.

Він запропонував мені інше місце, п'ять акрів і недалеко від Оквілу. Ми рішили і це оглянути. Я мусів знати ціни, місця, ринок. Снилик мав сотні ферм в різних місцях Онтаріо, далі від Торонта, за десять тисяч дуже добра ферма з будинками, але це мене не спокушало. Я не збирався займатися хліборобством. Мене цікавили будови осель, мотелів, готелів. І здавалось, ми могли щось тут зробити. До речі, Снилик бештав мене за моє марнотратство часу на заводі, мовляв я марную свої таланти, але я не хотів відриватися від твердого ґрунту, поки не здобуду ще твердішого. Як також, я не хотів в'язатися якимись тривалими вузлами з моєю чарівною приятелькою тіткою Ен, поки не здобуду своєї власної, незалежної і міцної позиції. Це можливо пахне міщанством, але добрим міщанством і тому його запахи мене не бентежать, а підбадьорюють.

Хоча мої стосунки з тіткою Ен невтомно продовжувались і не лише біля мого ватрана і не тільки вечорами, але як траплялось з нагоди, ми разом зривали яблука і переносили їх до пивниці, ми викопували коріння жоржин і ховали його на другий рік, ми їздили на вистави меблів до Торонта, ми просиджували в бібліотеках за пошуками літератури про італійське ренесансове мистецтво, чи читали перед ватраном черговий номер якогось чергового журналу, ми розмовляли про новий фільм "Во віки вічні", ми їздили до Месі Голу на концерт хору бандуристів Китастого і ми навіть танцювали у якійсь кав'ярні "Панама" в Торонті. Розуміється, що Катруся була постійною нашою дуже активною, але переважно мовчазною, супутницею.

Різдво цього року припадало на п'ятницю, отже ми мали вільні три дні і всі їх заповнили нашими домашніми справами, включаючи сюди велику, шпилясту зі справжніми шишками сосну, яку ми з Катрусею привезли з Оквілу, обнизали величезними синіми і золотими електричними лямпками і з великою помпою, під звуки колядок з платівки хору Городовенка з Монтреалу, встановили у моєму просторому сальоні. Самий Свят - вечір зробили з кутею, снопом пшениці, урочистою вечерею з варениками, голубцями, запеченим у тісті судаком і всілякими іншими дванадцятьома стравами, на чому наполегливо настоювала Катря, а до неї згодом, як тільки зрозуміла про що йдеться, долучилась також тітка Ен. Не обійшлося без голосних і багатих подарунків, як то цілого комплоту білизни з тузином нейлонових панчіх ("садизм") для Катрусі, домашнього жовтогарячої барви, сатинового на ваті халату ("тисяча й одна ніч"), для Ен і стільця-гойдалки, індіянської люльки і нічного каптура ("райське блаженство"), для мене. При тому, розуміється, вислухали цілий концерт колядок на багатьох мовах, з яких особливо припав до вподоби "Щедрик" Леонтовича, якого весь час передавали різні радіостанції Америки й Канади. І мали пречудовий настрій, сміялися до сліз, бавилися, як діти, провели сливе всю ніч, Ен божилася, що за ціле своє життя не мала такої живої і радісної ялинки.

Невідомо чому, а може наперекір тому, що я не люблю відписувати і взагалі не маю замилування до святочних привітань, я дістав пару тузинів різдвяних і новорічних карток з різними гуцульськими краєвидами, позолоченими дзвінками, свічами, яслами, а між тим також картка трагічно абстрактного малюнку, правдоподібно якогось народження, оригінальної роботи з криптонімом Е. Г. з підписом "Той, що родився", без зворотної адреси з печаткою "Парі — 7. 21. 12. 53".

Моя уява бунтувалася, я читав в халаті статтю "Червоний Геміґвей", пив рай-віски з джінджерелом, але не міг ні запити, ні зачитати маленької картки з дивовижним зображенням якогось народження.

Зрештою, Париж для неї найвластивіше місце на плянеті. Латинський квартал, мансарди, Сартр, бородаті мученики, патлаті красуні — атмосфера, яка допоможе рішити проблему "народження людини", бо наша юна Канада лякає її своєю безпосередністю і прямотою понять. Їй імпонує рафінованіша правда і старечіша непокора.

А також наближався Новий рік. Мій сороковий. Водорозділ за яким починається дорога вниз. І хто знає, чи не в ту долину, де починається "земля обіцяна", яку можна бачити, як на ласкавій Божій долоні, з непередмірного висока.

Катруся і Ен вимогли терором і настояли, що цей Новий рік має бути відзначений в літописі наших подій огненною печаттю випаленою на брамі тріюмфів нашої розбудови. Ен не могла забути нашого минулого року, а тому їй хотілося повторити його у поширенім розмірі, на цей раз у моєму будинку. Ми намагалися домеблювати недомебльоване, ми декорували нижню забавову залю ми заставили бар пляшками й чарками, ми запросили дванадцять пар гостей різних мов, між якими не бракувало навіть мови японської. Ен пригадала деяких своїх старих друзів — посла до провінційного парляменту прогресивно-консервативної партії Джона Лавлока з прекрасною дружиною Джоселін, інженера компанії Месі - Гарріс Елана Говела з дружиною Джін, редактора "Сатердей Найт" Вільяма Дейвісона з дружиною Россл, інженера того ж Месі - Гарріс Нікаїдо Садао з дружиною Кімі... З моїх приятелів, розуміється, запрошені Бояри, Медики, Снилик все ще з нареченою Ольгою і кількох інших сливе випадкових, як наприклад, новий мій знайомий прекрасний акордеоніст Іван Смолик із заводу Форда і приятелька Катрусі панна Лариса Петренко з Гамільтону, яку ми покликали для товариства Смолика.

Була п'ятниця, був легкий, двадцять ступенів, мороз, падав і не падав пір'їстий сніжок, довкруги на всіх будовах горіли кольорові світла, сосни шуміли таємничим шумом, всі вікна нашого будинку сито розсвічені, широкий заїзд майористо ілюмінований. Пушистий, білий, як неполірований мармор, сніг обтуляв веранду і бавився іскристими переливами з гостротою сяйва електрики, спрямовуючи всю свою наснагу на підкреслення чіткости і простоти пейзажу. Моя стара, забута хатина, що стояла трохи далі на границі моїх володінь, видавалася старенькою жебрачкою, яка прийшла жебрати права для свого існування і її поблідлі тіні молодого пів-місяця підпирали її своїми милицями.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx445 Кб4722
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb2)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb21211 Кб4272

Пошук на сайті: