Улас Самчук - На твердій землі (сторінка 7)

Знайти місце при столику не було надії, наша трійця розгублено, без напрямку продиралася крізь масу, траплялися знайомі, мінялися привітаннями і серед тієї гущі облич я побачив одно, яке мене більше зацікавило — округле, ластовинясте з міцно підмальованими устами, обличчя Мані Зарубовської, приятельки Лени, яка звичайно на мене гнівалась і уникала зустрічі. Але на цей раз, помітивши мене, вона залишила свого партнера, протиснулася навпрост до мене і шепнула мені на вухо: — Є Лена. — І не чекаючи відповіді, знов поринула у розтанцьовану стихію.

— Що вона вам сказала, — швидко й сполохано запитала мене Марта і схопила мене за руку. — Комплімент, — відповів я механічно. — Кого ви шукаєте? — питала далі Марта. Я не відповів, я дивився понад голови людей і мені здавалося, що я помітив одно особливе обличчя, яке мене вразило, але воно дуже швидко знов розчинилося в масі. Терпка, гарячкова напруженість, требаб зірватися й бігти. — Ей, паничу! Що з вами? Чи ви мене чуєте? — непокоїлась Марта. — Чую. Я вас чую, — відповідав я непритомно.

Оркестра зробила малу перерву, танцююча маса зупинилася, але не розходилась, чекаючи на другу половину танцю. За хвилину з глибини залі донеслась проймаюча мелодія танґо-роз і маса знов почала рухатись. — Відкривайте баль, — звернувся я до Михайла. Він запросив Марту, вона з ваганням погодилася, докірливо глянула на мене і я залишився сам у гущі людей.

Відчувалось багато надзвичайного, я любив феномени, фантастичні реклями, літаючі тарілки, любив гру серця. Вимагалось більшого ефекту і я почав шукати буфету. Продираючись крізь масу людей, я ще раз наткнувся на Маню Зарубовську з її гарними, оголеними плечима, які під штучним сяйвом світляних дисків, мали кольор старої бронзи. — Вона вас шукає! — шепнула вона знов і так само зникла.

Я рішуче не міг дати зі собою ради, це обурювало. Не піти ж і не кинутись у прірву. Я ще збільшив зусилля, щоб прорватися до буфету, знайшов його у відлеглому куті зліва від голосної оркестри, обложеного армією людей із склянками ситого, лукулівського настрою. Моя поява викликала сенсацію, знайшлося багато знайомих. А! О! Давно не бачились! Купили нову хату! Гратулюю! Виклики, оклики, ґратуляції, ніби я переміг боксера Люїса. У моїй руці механічно з'явилася склянка з рай-віскі, появився друг і приятель ще з Европи Степан Снилик, той самий що "оформив мою хату", який встиг оформитись також і виглядав, як американський футбольний м'яч з округлим теплим носом і білою пінґвіновою маніжкою на тлі чорного, англійського одягу.

— Прогресуємо, — казав Снилик. Як хата? Не бери цього поважно. Маю для тебе солідніше діло. Випий ось чарку і бери другу. Я сьогодні "целебрую". А все таки в Роял Иорку було краще. Цей готель... Нічого, нічого. Мода... Щось, як вірші Полусонцевої, але там було де розгорнутись. Наша громада множиться. Хати йдуть, як нейлонові панчохи, купив — двадцять, продав — тридцять. Раджу і тобі ворушитися.

До нас підходили, відходили, творили гурти, реготали. Власник "Луців енд Брос Ко.", власник "Дженерал Клінінґ", власник "Дженерал Вуд Стор". Безодня власників, мої кишені заповнились візитівками, колишні хлібороби України, всілякі в'язні всіляких тюрем, таборяни Ді-Пі, націоналісти, соціялісти, монархісти, праві, ліві, об'єднані залею Парк Плаза, надхненні рай-віски і оркестрою Ябця Яблонського.

Мене замотали у вир алькоголю і бізнесу, ніби медальйон ватою, моє обличчя набрало кольору полуниці, язик розв'язався і молов, як жорна, що лиш не сип, здавалось я потрапив на іншу плянету і закрутився солодким крутіжем блаженного буддійського раю.

Та все таки я не зрікався туманного наміру вирватися з цього буфетно-бізнесового едему, бо десь там у непроглядній далечі майоріла одна згадка, яку я намагався піймати рукою. Я робив зусилля прорватися і знайти щілину у мурі білих маніжок, можливо я зробив щось в цьому напрямку і зовсім не помітив, коли і як, знечев'я, як привид, як царівна підводного царства, з модерно-атомовою, сіро-попелястою зачіскою, появилася передімною Лена.

Наскільки все таки жінка відважніше від нас, чоловіків, єство, вона стояла переді мною у модній, сірій, мішкуватій, а ля Париж, сукенці, зі сартрівською екзестенціялістичною усмішкою, зовсім незалежно і виразно дивувалася виглядом моєї спантеличеної подоби. І єдине, що мене рятувало від загибелі, це алькоголь з його чудодійними властивостями позбавляти людину людського вигляду. Лена невмолимо стояла передо мною, ніби кат зі сокирою, її широкі уста розтягалися у зніяковілу посмішку і я почув, ніби з-за стіни, її гаркавий голос: — Не пізнаєте мене, Павле? — і простягнула мені руку, яка видалась мені неймовірно довгою.

— Чи я пізнаю? О! Це їй-богу вона! Звідки? Як? Коли? Лено! — я захлинався, ніби потопельник.

— Шукаю вас цілий вечір, — далі чую її намацально - реальний голос, ніби я чув його учора. — Де ви пропадаєте?

— Де пропадаю? П'ю. Ось з тими капіталістичними акулами .А де ви тут взялися? Чи можна торкнутися? Так! Лена! — театрально казав я, що її бавило і вона-поблажливо підсміхалася.

— Приїхала навідати друзів, — казала вона.

— А як з недрузями? Наприклад, я? А де ваш шановний чоловік? Як приємно звучить: чоловік, газбенд, ман, муж!

— Чоловік, газбенд, ман — дома, — казала вона. — А ви, бачу, виключаєте себе з числа моїх друзів.

— Це хочете сказати — я? Провокація.

— Ви так поставили питання... Не я.

— Горда невинність. Вибачте. А газбенд дома. І як ви могли? Забуваєте куди ви попали. Чи ви знаєте, що ви між піратами? Професійними контрабандистами? Насильниками й людожерами?

— Не забуваю. Мені саме такс товариство імпонує.

— Що вас тут розірвуть?

— Готова на розтерзання.

— А коли ви з'явилися ? Маю на увазі Торонто.

— Учора.

— Грішниця! Мій телефон Джі-Ю 3252.

— Звідки могла знати? В телефонній книзі вас ще не має.

Ціле Торонто знає. Спитайте на вулиці першого газетяра. А де ви зупинилися?

— У Мані.

— Зарубовської ? Та що вперто мене бойкотує? І не каже, за що.

— А може ви знаєте, за що.

— Я ще не є аж такий ясновидець.

— Ціле Торонто знає.

— То кажіть! То кажіть! Щаслива і радісна, мадам...

— Соренсен.

— Ясно — Соренсен. Нарешті. І щаслива.

— Ясно, щаслива. Може запропонуєте якийсь коктейль... Для більшого щастя, — казала Лена.

— Вибачте! Розуміється. Що ви п'єте? Чи по старому?

— На цей раз звичайна віски. Без нічого.

— Пам'ятайте, що ви між піратами. Розірвуть.

Я кинувся в атаку на віски, проломив буфетну чергу, роздобув дві склянки "рай" зі содою і льодом (дабл і ще раз дабл!) і вирвався назад — переможний і радісний, по дорозі натрапив на Михайла, який прибув сюди, мабуть, з тією самою місією, нагадав мені Марту, побачив Лену, все зрозумів, вдоволено посміхнувся і зайняв місце у лавах буфету.

— Павле. Але я просила... — кинулась до мене Лена.

— Чистої. Розумію. Зараз дістанемо ще. Вибачте.

— Добре й так.

— Зараз! Зараз! — метушився я невідомо чому, зі склянками в обох руках, оглядався за місцем і на диво нам пощастило — столик залитий кольоровою рідиною і заставлений порожніми пляшками з дуже бурхливим краєвидом у куті під чорною стіною. Я згорнув набік пляшки, паперовою серветкою витер калюжі "севен-ап”-у... — Чи ж не чарівне гніздечко, — захоплено казав я.

— Ідеальне, — сміялась Лена.

— Лиш погляньте, що отам діється, — вказав я на публіку.

— Веселяться.

— Чи ж не бурхлива радість? Бачите, що діється з нашим Торонтом ? Чуєте ? Розтяжна, степова... Чудово! Отже за радість! — і ми підняли склянки.

— За радість, — казала Лена.

— Ох, та безбожна флейта. І як вона баламутить "Розпрягайте, хлопці, коні". Тож ви також з Харкова!

— З Харкова — казала Лена.

— І скажіть... Признайтеся. За яким таким циганським законом, ви так ганебно мене залишили? Чи вас не мучить сумління? Отже за зустріч! — і я підняв склянку. Лена пила також.

— Павле, — казала вона по хвилині надуми. — Я ніколи вас не залишила.

— Мовчіть! — стукнув я по столі кулаком.

— Я вас не залишила, — спокійно повторила вона своє і зосереджено дивилась на мене. І я раптом замовк. Мені видалось, що вона говорить якусь правду. Я відчув знайомі нотки її мови... Наші очі визивно зустрілися, було замало світла, щоб бачити їх вираз, але я відчував. Наступило раптове відпруження.

— Мені хочеться когось вдарити, — вирвалось у мене.

— Перед вами стіл, — відповіла Лена.

— Чортова справа! І кому це потрібно? — лютував я.

— Ви ж тоді обіцяли, — казала далі Лена.

— До чорта ясного... Коли і що обіцяв ?

— Телефонувати.

— Куди і кому?

— Ви! Мені! Після балю в Каса - Ломі. Я ж просила. І дала вам телефон. І чекала цілий день. І чому ви не телефонували?

Я був п'яний, моя голова варилася, як котел з брагою, але я враз задубів. Що справді сталося? Чому я задубів? Чому мені занімів язик? І я враз пригадав.

— Я ж телефонував! — вирвалось у мене сливе розпачливо. Цілий день.

— Але куди і кому?

— На Шша!

— На Шша! Я ж вам... — і вона замовкла. Я мовчав також. Я зрозумів. Вона дала мені телефон Зарубовської, а я переплутав.

— Леночко! Знаєте! Мене мало повісити! Мене треба розірвати на шматки! — викрикнув я, схопив свою склянку і випив до дна. Але моє оп'яніння швидко проходило, я був приголомшений, не мав ніяких слів пояснення. Ані виправдання. Я вперше зрозумів цілу цю винятково безглузду, безмірно судьбоносну ситуацію.

— Фу! — вирвалось у мене. Чи ви будете тут ще завтра?

Вона подумала і відповіла: — Ні.

— Прокляття! — відповів я. Чому б вам не зістатися? Один тільки день.

— Який сенс?

— Сенс? — вирвалось у мене.

— Як би ви це назвали?

— Маєте рацію, маєте рацію. Вибачте.

— Ви ж мене так добре знали.

— Як і ви мене. Що власне сталося?

— Мабуть помилка, — казала вона.

— І ви не могли... перевірити ?

— Як було перевірити? — казала вона. Не було часу. Не було сили. Я боролася... До останнього. Ви знаєте, що все це... Все це важилось роками. Зрештою, я не хочу сподіватися.

— Не треба. Я зрозумів. Вина за мною і тільки за мною. Я був ганчірка. Сам не знаю... Я... Я... не раз! У мене завжди так складалося, це моя якась патологічна хиба. Ви знаєте, що я був... Зрештою, ви це добре знаєте. Я був ненормальний і я є тепер ненормальний, я був вирваний... Я вас люблю! Я вас... вами хорий. Я хорий! Я хорий! Лено! — Я мав руки сперті ліктями на стіл, голову обняту долонями, дивився невідомо куди. Лена мовчала.

— Можливо нічого не сталося, — проговорила вона по часі.

— Як ви це розумієте? — глянув я на неї.

— Бо я ще та сама, — відповіла вона.

— Як це справді розуміти? Я це вдруге чую. Вперше, коли ви вернулися з Ню Иорку.

— Бо це правда, — казала вона. Не знаю, як ви, але я та сама, направду та сама... Мене виповняє мистецтво, інакше я б... здохла.

Я глянув на неї і хотів вгадати її справжню думку. Вона дивилася на мене довгим, впертим, рівним поглядом. — Так. Я та сама. Ви для мене той самий, — казала вона.

— Можете працювати? — запитав я спокійнішим тоном.

— Дуже добре.

— Він розуміє?

— Дуже.

— А як мама? Вдоволена? Напевно.

— Не знаю, Можливо. Вона в нас німа. Говоримо на митах.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.docx445 Кб4705
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb2)Ulas_samchuk_na_tverdiy_zemli.fb21211 Кб4267

Пошук на сайті: