Улас Самчук - Чого не гоїть огонь (сторінка 18)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx331 Кб4151
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2897 Кб4193
— Слишалем, пан бил польскім уланем? — запитав Шейн, потрясаючи Троянову руку.

— Нім зосталем і тераз, — тим самим тоном по-уланськи відповів Троян. — Пьонти пулк уланув подгорянскіх, тшеця дивізія, тшеці корпус, перша армія, генерал-бригади Тадеуш Скожина-Скожиньовскі!

— А, то пан — улан! — вирвалось у молодої, повненької, кругленької русявки, що сиділа тут же в товаристві молодого пана в пенсне.

— Так, ласкава панєнко! — зірвавшись на ноги, відрапортував Троян, так якби враз із цим узяв під козирок і брязнув острогами.

— Прошен сядачь, прошен пана сядачь! — спішила зі своєю мовою господиня дому. — То наша друга цуречка Зося, а то єй нажечони, пан Грабовські. А те паньство...

— А, вони знайомі! — перебив її пан Шейн.

— То пані... — звернулась вона до Віри, — я ще з вами сама не знайома. Ми тут цілий день, але я ще не знаю, як вас...

— Ядвіга! — перебила її Віра, щоб задовольнити цікавість господині.

— О, пані Ядвіга! А той пан?.. — звернулась вона до одного округлого обличчя.

— Качан! Фьодор Качан! — озвалось негайно обличчя з сильним кацапським акцентом.

— В такому разі я буду пан Халявсысий! — відповів на це Троян, і всі зареготались.

— Сюди, пане Халявський! — покликала його до себе Віра, що сиділа через двоє стільців від нього.

— Єстем, моя найяснєйша пані Ядвіго! — відповів Троян і підсів до Віри.

Віра представила його і другому червоному обличчю, що назвало себе просто Борисом. Заговорили всі разом, і всі, за вийнятком Бориса і Качана, по-польськи. Борис і Качан час від часу вибухали реготом, а коли до них зверталися, лише відповідали:

— Нє разумєм! Нічаво не разумєм, проше пана! 

— Вони тут нічого не розуміють, — загомоніла молоденька русявка, яка враз опинилася зліва біля Трояна, що йому дуже сподобалось.

— Чи не з Рязанської часом? — запитав Троян Качана.

— Нєт! З другой старани. Сталінград!

— А! А! Сталінград! Сталінград! Волга! — загомоніли всі разом.

— Волга! — викрикнув Шейн.

— Да! Матушка! — додав Борис.

Волга, Волга — мать радная! 

Волга ру-у-уская река! — 

затягнув Троян, а всі з місця підхопили:

Нє відала ль ти подарка 

Ат данскова казака!

— Ах, Волга! — гомоніла русявка. — Яка то ма бичь вєлька жека!

— Бальшая! — зрозумів Качан.

— Як тши Вісли? — сказала русявка.

— Какіє тши! Штук пять давай! — захоплювався Качан.

— А то все одно! Яка, панове, різниця! — сказав Шейн, і в його голосі вичулась нотка образи. — Випиймо краще по одній... Пане Троян! Пане Людвиго! Що ви, що ви! Ану, ще по одній! Жній, Валєнти, єще раз, як у нас казали! Ха-ха-ха!

— А яку рангу ви мали в уланах? — запитала Зося Трояна дискретно, півшепотом.

— Всього поручник! — відповів він автоматично.

— То пан — поручник! Я ображена!

— Вельми шкода! Смію запитати, яка тому причина.

— Що ви до мене не говорите, а все з тією панею...

— Рація, рація! Несправедливість очевидна і мусить бути направлена! — і він обернувся до русявки. — Вас, здається, звуть?..

— Просто Зося!

— В такому разі, панно Зосю, вам чого? Цього? Цього? — вказав він на дві поруч, червону і білу, пляшки...

— Скорше цього, — вказала вона на білу. — Наша — чиста. Рідний «Бачевський»...

— Го-го-го! «Бачевський»? Звідки?

— Татко має все. Старі запаси...

— Бачу, бачу! І навіть з янголом! А багато тут, крім вашого татка, німців? — запитав Троян досить одверто.

— Татко? Німець? Який же він німець? Він поляк! Був, є і буде! А німців тут немає, зовсім, лише доїжджають, і то зрідка. Лише командант... Але і той «наш»...

— Наш? Що значить?

— З Познанщини. Фольксдойч. І має... польку секретарку...

— Ха-ха-ха! Чудово! А ви, панно Зосю... наречена?

— Щось так... Пан Грабовський приїхав недавно... Він так само партизан... У мене був інший... Також улан. Дванадцятого полку... З Крем'янця... І також поручник...

— І де подівся? 

Зося зітхнула:

— Забрали! В полон забрали. І десь вивезли... Мабуть, на Сибір...

— А чи ви знаєте, панно Зосю, що ми з Дванадцятим полком стояли разом на фронті?..

Зося глянула на Трояна, очі її заблищали і побільшали.

— О! Пане поручнику! То ви воювали?

— І залізного хреста маю!

— Не може бути?!

— При нагоді переконаєтесь.

Зося швидко обернулась до свого нареченого і почала щось із ним говорити. Троян дискретно позирав у їх бік, обертався до Віри, що розмовляла з Качаном, підливав «Бачевського»... Довкруги все шуміло, господиня й господар бавили гостей. Зося, що їй Троян знов підлив до чарки, обернулась до нього і сентиментальним тоном почала оповідати, як то у них тут було до війни, які приїжджали гості, бували навіть генерали, і навіть сам пан воєвода приїжджав на полювання до Суразьких лісів... А пан поручник, її наречений, був ад'ютантом генерала дивізії Стропчинського, а їй самій було тоді всього сімнадцять років, що було то велике кохання, щастя... А він був високий... стрункий... А який чемний! А вихований! А який вершник!

— Це його і забрали? — запитав делікатно Троян. Зося прикусила уста. Не відповіла. Очі її миттю заблищали сльозами.

— Розумію вас, панно Зосю!

— Ах! Не треба! Не треба! Це був лише сон... страшний.

— Але ще буде! Ще буде! — загадково промовив Троян і стиснув її руку.

— Пане поручнику... Я б хотіла... частіше... з вами... бачитись... Ми ж тут сусіди... Ви ж з Дерманя?

— З Дерманя.

— Знаю. Я там була, і не раз. Там був командантом пан Зарембський. Ми там інколи влаштовували танці у тій великій залі семінарії...

— Ну, от... То ми, можна сказати, зовсім близькі... свої! На цей раз потиснула руку панна Зося. Від неї несло своєрідним теплом, вона, ніби окрилена, непомітно, легко, привабливо, подаючи скляночку маринованих рижиків, нахилилась у його бік, а він розповідав уривчасто й плутано про Дермань, підливав ще щось у її маленьку кришталеву чарочку, запрошував її ще раз піднести ту чарочку і ще раз випити, а потім перейшов з Дерманя на шовкові панчішки, шоколаду Веделя, вальси Шопена і далі на хтозна-що — на кроликів із малиновими очима і ангорського кота, що лазив попід ногами і терся об Троянову халяву. Хвилина млявої, п'яної тиші, а потім Зося впалим голосом запитала:

— Так, пане поручнику? Коли?

— Так! Скоро!

І при тому вони обмінялись поглядами, від яких міг би загорітися сірник.

А згодом, геть згодом, але цього ж вечора, коли все і всі виповнились по вінця, у загальній метушні, крутежі й шумі, Троян несподівано натрапив на самого господаря і, відтиснувши його трішечки набік, досить категорично почав з ним таку дипломатичну розмову:

— Знаєте, пане воєводо... — почав він тоном, що його можна було розуміти і так і сяк.

— Но-но-но! — перебив його жартом на жарт Шейн. — Я ще ніколи не був воєводою.

— Але ним будете! У вільній і незалежній! — рішуче твердив Троян.

— Що ви! Що ви! — перечив Шейн.

— Сонце світить, земля крутиться, і все під місяцем можливе, як казав, здається, великий китаєць на ім'я Кон-Фу-Дзей, — резолютно заявив Троян, на що господар погодився.

— Певно, певно, пане поручнику! — і подав йому цигарку «Оверштольц».

— Маю до вас справу! — різко змінив Троян тон.

— Слухаю! — відповів, так само змінившись, Шейн.

— Не знаю лише, звідки починати... з голови чи з хвоста... У нас тут по кущах розвелося чимало хлопців. Ви знаєте?

— Трохи.

— А у тих хлопців розвелося чимало вошей... Ви це, напевно, також знаєте?

— Ха-ха-ха! — засміявся дрібно Шейн.

— А ви, напевно, також знаєте, що воші так само люблять, скажемо, нафту, як ми з вами, скажемо, нашого найбільшого вождя... Пардон! Ви мене розумієте?

— Мф! Мф! — відповів Шейн і затягнувся димом цигарки.

— А я чув... Мені хтось сказав... Здається, чи не той. самий пан... ваш майбутній зять... не пам'ятаю точно, що у вас того продукту, тобто нафти, є чималі запаси... Мені потрібно з пару бочок такого нектару.

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Я розумію, я розумію...

— Але й це ще не все, — не вмовкав Троян. — Щоб ми з вами були й надалі добрими сусідами і друзями, ви мусили б докинути до тих бочок з нафтою кілька центнерів соли — цього воші, розуміється, не вживають, але ми інколи потребуємо цього мінералу для інших санітарних акцій...

Шейн знов зареготався, йому ця мова подобалась.

— Розумію, розумію! — сказав він уже виразною мовою.

— Так коли? Так як? Діло любить порядок!

— Справа трішки скомплікована... Але ми зробимо! Зробимо, пане поручнику. Деталі ще обговоримо... Зайдете до млина...

— Ага! Коли діло дійшло до млина — чи не вдалося б нам так з пару міхів такої питльованки? На галушки? Що?

— Щось зробимо!

— Так міхів з п'ять! — додав Троян, і на цьому конференція закінчилась.

Але не остаточно. Година була пізня і вимагала завершення цього прекрасного підприємства. Безпосередньо після розмови з Шейном до Трояна пробралась Віра, чи пак Ядвіга.

— Чого вимагає ясновельможна? — запитав він її.

— Багато, капітане. По-перше, розмови з отими героями, — вказала вона у димовий простір, в якому десь там плавали Борис і Качан.

— А це ж про що? — запитав Троян.

— А от вони тобі скажуть.

— Щось як наказ?

— Лише інструкція.

— Від батька?

— Може, й від батька.

— А я гадав — ніченьку хочеш зі мною переночувати. Спішив. Знаєш оцю: «Я би тебе переночувала, переночувала, коли б я ся зради не бояла, зради не бояла»?..

— Що скаже Зося?

— Зося — параграф сам по собі.

— Бачу... А ось і товариш Качан! — змінила тон Віра.

— Товаришу Троян, — з місця почав Качан.

— Слухаю, товаришу Качан.

— Товаришка... Ядвіга рекомендувала вас як найвизначнішу фігуру тутешнього партизанського руху...

— Трохи переборщена рекомендація, товаришу Качан, але слухаю, — відповів Троян.

— Нічого, нічого. Гаразд. Справа така: посилаємо на цей терен серію з'єднань, і було б бажаним, щоб ви встановили з ними діловий контакт. З нашими союзниками поляками такий контакт уже існує. Залишається ваш сектор. Можете ви залишитись тут до завтра?

— Можливо, — відповів Троян.

— Гаразд. Завтра цю справу й обтяпаємо. Головне, тут розвелись жовто-блакитні... От нам і треба їх виполоти...

— Щось так, — відповів Троян.

— Отже, завтра! Товаришка Ядвіга влаштує. Закурюйте! — і простягнув Троянові пачку махорки.

— Махорка? — запитав Троян і відмовився.

— Махорка — перший сорт!

— А все-таки махорка.

— Ну... тягни своє... німецьке... А нащот того... напишемо завтра...

— На кий чорт тут ще писати, товаришу Качан? Домовимось — і кляпа.

Пошук на сайті: