Улас Самчук - Чого не гоїть огонь (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx331 Кб4151
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2897 Кб4193
— Ну? Ви мене чуєте? — продовжувала. — Я на вашому місці, коли дають, — брала б. І ще більше: я брала б навіть, коли не дають. Чи ви знаєте, що таке золото? Бачили його коли? Де ви його могли бачити? Колись, кажуть, були бодай у декого зуби, а тепер усе золото зникло, сховалося, але воно через те стало ще більше золотом. І за нього можна мати все! Весь світ! Весь світ, який він є. Ви мені не вірите? Ви, напевно, думаєте: чому ж ти не поможеш собі своїм золотом? Напевно так думаєте, ні? А признайтесь! А я вам відповім: ще поможемо! Ще не прийшов час! А він прийде! О, він ще прийде, побачите! А на вашому місці я от що зробила б: узяла б те золото і виїхала. Взагалі виїхала... З цього краю... Десь отуди... За Німеччину, за Швейцарію... Десь до Америки... до Нью-Йорка... Або ще далі... Сан-Франціска... або Буенос-Айреса.

— Бачу — знаєте географію, — буркнув на це Яків. Шприндзя схилила вправо свою гарну голову, приплющила ліве око і глумливо відповіла:

— Чого географію? Нью-Йорк ніяка географія. Це таке місто... Трохи більше за ваш Дермань. Там є хати на сто тридцять поверхів. Біля них нема ані соняшників, ані плотів, ані глечиків на кілках. Не вірите мені? О, ви скептик, я знаю... Скептик — це такий жук, який у ніщо не вірить, лише у свої кізяки. Но, но, но! Я вже йду, я вже йду! — І після того вона сховалася в темряві сусідньої кімнати, а двері, здається, самі собою зачинились.

Іншого разу, також увечері, Шприндзя знов порушила цю тему, але значно конкретніше і значно настирливіше, і цього разу вона не висіла на завісі у дверях, а, одягнувши одну із своїх шовкових піжам якогось багряного з чорними, широкими тасьмами кольору, загналася до Якова, стрибнула на канапу, підібгала ноги і з місця почала:

— Знаєте що, Якове? Я прийшла говорити з вами одверто. Я довго про це думала. Про те золото і ту подорож. Я б поїхала сама, але я... жінка. До того мені не дадуть пашпорта — ви знаєте. Мені треба чоловіка. Знаєте що: беріть мене за жінку — і поїдемо разом! Хіба я не гарна? О! Ви жонаті... Ну і що ж? Можна розвестися, а то й так, тепер же війна, мруть кожного дня тисячі й мільйони, і що тут якась одна маленька формальність... Я маю гроші, багато грошей — фунти, доляри, золото, самоцвіти, ви дістанете пашпорт, поїдемо до Швейцарії, там є наші люди... Нам поможуть.

Яків такою пропозицією приголомшений, нічого такого не сподівався, йому дивно, і смішно, і незрозуміле. Щось як з фантастичного роману, а разом цікаве, інтригуюче, дарма що це може бути звичайна примха схимерілої дитини, що попала у тяжке, трагічно-небезпечне становище і шукає з нього виходу. А може це бути й інше: підступ, зрада, запродання. Яків швидко намагається зорієнтуватися, шукає потрібних слів, він справді збентежений і вирішує обернути все у жарт.

— І ви б зо мною поїхали? — питає насмішкуватим тоном.

— Як треба, — відповідає вона.

— А ваші батьки?

— Ви мене не зрозуміли. Моєму батькові сімдесят два, мамі шістдесят дев'ять. Мені ось буде сімнадцять. Я прийшла на світ знаєте коли? Учора. Десять років, коли я стала сама ходити. Два роки я почала розуміти. Вони казали мені, що я дурна, що я дитина, що я нічого не розумію, що я нахабна, що я фантазерка. Тільки сміялись з мене... І Рівка, і Песя, і її чоловік! А я їм знаєте що казала? Я їм ще за Польщі казала — все кинути і їхати до Америки. Геть з цього місця! Геть, геть, геть! Це — прокляте місце! Воно горить! Огонь! І я не хочу тут згоріти лише тому, що вони всі... розумні! І ви думаєте, що я фантазую. Чому? Що тут дивного? Яка це фантазія? Я маю купу грошей, дайте пашпорт, доброго співтовариша, і за пару місяців ми в Нью-Йорку. Це ніяка фантазія, це реальна, як уся ця війна, дійсність. Мені кажуть: біжи в село, біжи в ліс! Що я — білка чи ворона, і що значить ліс? І що я робитиму в тому селі, де кожна баба захоче продати мене, як курку, за пару пачок сірників... — Шприндзя при тому зривалася, хотіла кудись бігти, очі її горіли, уста сохли, щоки пашіли, ніби від огню чи морозу.

Яків був вражений, не мав відповіді, його уява заговорила, перед ним відкрився якийсь новий, йому чужий і дивний, але екзотично привабливий і, здається, реально осяжний простір, куди скерувати рішення? І чи можливе рішення взагалі? Це щось з іншого поля, щось зовсім незвичне... Запала мовчанка, він думав, вона знов усілась на своє місце, а коли глянув на неї — помітив, що її великі, чорні очі дивились на нього з благальною, напруженою увагою, і були вони, здавалось, переповнені слізьми, мов двоє джерел водою.

— Ідіть спати, Шприндзю, — проговорив він добрим, ніжним, ласкавим голосом і приязно посміхнувся.

— Ну? А!?

— Скажу іншим разом...

— Але ж дивіться! — і вона зірвалася з свого місця, вихопила з шафи глобус і, тикаючи на нього пальцем: — Бачите, Ось сюди? Нью-Йорк! Це земля! Вона крутиться! А знаєте ще що? Вам тут не можна бути, вас тут так само заб'ють, як і мене, за вами вже стежать якісь люди, я це бачу не раз крізь щілину у вікні! Вас заб'ють! Я вам кажу!

— Ну, ну, ну! Заспокойтесь, Шприндзю! Я подумаю, я побачу Це не так просто, як ви думаєте!

— Ми їдемо! Ми їдемо! — - відкинула вона глобус і застрибала, ніби виблагала щось найкраще.

— А тепер ідіть! Ідіть! Це забере чимало часу.

— Нема «чимало часу»! Нема! Треба хапати! Зараз! Скоро! Нема часу! — мимрила вона заспокоєно, крок за кроком задкуючи до дверей, аж поки не сховалася за ними.

Другого ранку Яків, як звичайно, поспішав до свого батальйону, хідники роїлися від жовтих і сіро-сталевих уніформ, величезні масивні машини з скреготом продиралися засипаною снігом вулицею, гурти полонених земляної барви, обліпивши двоколісні возики, тяглися розбирати руїни, перекупки з довколишніх присілків квапилися із своїми кошами на базар.

Проходячи вулицею, що вела до двірця, Яків побачив тяжко озброєну заставу ес-есів, чого перед тим ніколи не бувало, і звернув увагу на якусь незвичну тишу і на відсутність руху. Віконниці малих будиночків були закриті, лише за високим дощаним парканом, що відділяв станцію, снували навантажені вагони і час від часу з грюкотом пролітав довжелезний потяг, наповнений військом.

Було волого і туманно, учора випав новий сніг, небо закрилось грубою, брудною поволокою і обіцяло не то сніг, не то дощ.

Яків був невиспаний, мав свої клопоти, обдумував чергову програму муштри, пригадав нову заборону Рейхскомісаріату уживати тризубчиків і прапорів, пригадав нове звернення головного комісара до українського населення, в якому вимагалося лише праці і послуху, пригадав розмову з минулої ночі, що все верталася до нього, відкриваючи перед його неспокійною душею привабливі можливості й перспективи. І щойно в казармі довідався, що цього ранку з гетто забрали половину його населення. Яків нічого на це не сказав, робив, як звичайно, своє діло, переглядав рапорти, давав розпорядження підстаршим, лише його обличчя якось витягнулось і набрало поваги і суворості. І разом з тим, між ділом, визрівало його рішення прийняти пропозицію Шприндзі.

Під час обідньої перерви з кімнати чергового підстаршини Якова покликали до телефону. Дзвонила Ясна, просила зайти до неї ввечері о восьмій або раніше до готелю «Дойчес Гоф», кімната дванадцята. Сливе автоматично Яків погодився, зрештою, був він заклопотаний і не мав часу на роздумування.

Увечері Яків зайшов до того готелю, що був «нур фюр дойче» і донедавна належав іншому власникові, а тепер став власністю якогось Ганса Альта, що приїхав недавно з Баварії.

Ясна займала, як на ці часи, найкращу кімнату на другому поверсі, навіть з ванною, з килимами й картинами, що недавно належали міському музеєві. Вона була сама, зустріла Якова підкреслено радісно, майже бурхливо, була винятково чепурно й кокетливо одягнена у якесь японське кімоно, в елегантних, білих з червоними китичками, пантофельках.

— Добре, що ви зайшли, майоре, — сказала вона химерним голосом, подаючи йому обидві, у перснях, руки. — Сідайте! Тут, тут! Де хочете... Найкраще хіба отут! — і вказала фотель біля столика навпроти круглої кушетки, на якій сіла сама.

У кімнаті було рожево, тепло, тихо, таємничо, пахло дорогими сигарами. На круглому столику стояли й лежали сигари, цигарки, попільниці, запальнички. Кількість попелу в попільничках вказувала на товариство, що викурило тут чимало того добра.

— І куріть! — додала Ясна. — Що п'єте? Вино? Коньяк?

— Лише з вами, — відповів, усівшись, Яків.

— Розуміється... Хоч належу до так званих непитущих, але при такій винятковій нагоді... Бачте, як себе рекомендую? Мало не з монастиря якого... Но, но, но! Не подумайте, що я якась дійсно святість — належу до жінок, які все можуть... і молитися, і грішити... Тобто вважаю, що все на місці, коли воно на місці. А як ви?

— Я? — знизав він плечима. — Я не маю блискучих думок.

— Ви, очевидно, воїн з крови й кости, щось із запорожців — дисципліна, порядок... Ну й, розуміється, як справжньому слузі суворого Маркса, келих доброго вина ніколи не зашкодить... Чи не так?

— Дуже можливо, — сказав він, наливаючи чарку звичайної горілки, що її подала Ясна.

— Ви, здається... Мені хтось казав... Служили у польському війську?

— В уланах! — коротко відрубав він, пригадавши, що вона вже вдруге ставить йому це питання.

— Вам удалося поєднати національні амбіції з польськими уланами? Знаю, що українці не дуже квапились до того війська.

— Я — дуже! Я іншого кшталту. Коли вже військо — військо справжнє! І взагалі, люблю все справжнє, не зношу імпровізації.

— Ви билися проти німців?

— Траплялося, — відповів він загально.

— А як же сталося, що ви не попали до Червоної армії?

— Дуже просто. Ескадрилья німецьких бомбовиків розтрощила наш мобілізаційний обоз — і це все.

— А ви б служили й там? — питала далі Ясна, з грайливою елеганцією пропонуючи другу чарку.

— У совєтів? Розуміється.

— А скажіть... Можете, зрештою, й не казати, я ніякий слідчий, це просто розмова... Ви мене цікавите з багатьох боків. Ви не належите до так званих українських націоналістів?

Яків підняв голову:

— Вам це потрібно знати?

— Мені? О, ні! О, ні! Кажу лише до слова. Розумієте? Багато у нас тут сплелося прерізних, дивовижних течій, і мене це з певних причин цікавить. Я, знаєте, письменниця...

— О! — здивувався Яків. — Романи?

— Щось таке...

— Цікаво, цікаво! Щось а ля Агата Крісті? Це, очевидно, до салонів не належить, але якщо ви питаєте? Мушу щось казати! Ні! Я лише... як вам сказати? Патріоти б сказали: син цієї землі! З діда-прадіда! І може, з запорожців... Але «рухи», «течії», «ідеології»... Це, вам тільки скажу, — не моє хазяйство. Дуже просто: не доходить!

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

— А проте колись переконаєтесь, що я не такий безнадійний, як гадає, наприклад, ваш фон Лянге.

— Я йому це казала.

— Але він не вірить. Є така сила, дуже вперта, абстрактна, часто невхопна, але хто конче хоче її зрозуміти — може нею користатися. Я не можу цього своєю косноязичною мовою висловити, але інколи я ризикую, з сучасними кодексами моралі, бути неморальним, навіть «невіруючим», щоб мати чисте сумління для сприйняття чистої правди.

— Це для мене дуже висока нота.

— Чиста правда?

— А хоч би.

— Треба лише запитати сумління.

— Дуже дивне слово.

— У чому його диво?

— Сумління можна так само згубити, як і невинність.

— І можна знову знайти... Наприклад, у материнстві.

— Не всім судилася роль Мадонни.

— Іноді й Магдалина дістає розгрішення.

— Ніколи не сподівалася знайти у вас такого філософа.

— Вибачте, — промимрив він збентежено.

— Це не гріх.

— Іноді гріх. У моєму становищі. Я все-таки вояк. Маю просту, вояцьку, одверту душу...

— Але... я б не сказала.

— Ви мені не вірите?

— Я не те хотіла сказати.

— Ви не те хотіли знайти.

— Власне.

— І дуже розчаровані?

— Але... Скорше здивована. Збентежена. Розгублена. Я думала — ви... ви... простий... Націоналіст, фашист, комуніст, щось таке. Українці ще мають свій окремий поділ. І враз бачу несподівану течію, щось, може, навіть вище... Не можу окреслити словами. Може б, ви помогли?

— Тут скорше допоможе час. Він пояснить нам багато незрозумілого. Доба, в якій живемо, — обдарує нас ще не одною несподіванкою. Інстинкт мій каже, що в просторі зарисовуються нові епохи... і... не хочу сказати, «нові люди» — банальність, якої не зношу, але нові уклади сил. Вірю, що люди будуть більші, що ідеї заступлять ідеали... Я вас образив? Даруйте! Це лише мої особисті медитації.

Пошук на сайті: