Байки Харківські – Григорій Сковорода

— Слухай-но, дурню! Коли може помiститися твiй розум у черевi, то затям, що так робиться не через велику твою вартiсть, а тому, що годi тобi обiйтися таким малим, як це можу я, — вiдказала Голова.

Фабулка ця для тих, хто честь свою на самiй пишнотi поклали.

Байка 5. Чиж і Щиглик

Чиж, вилетiвши на волю, зустрiвся з давнiм своїм приятелем Щиглем, i той спитав його:

— Як ти, мiй друже, звiльнився? Розкажи менi!

— Дивом,— вiдповiв полонянин. — Багатий турок приїхав посланником у наше мiсто i, прогулюючись задля цiкавостi по торговицi, зайшов у наш пташиний ряд, де нас бiля чотирьохсот висiло в клiтках одного господаря. Турок довго дивився зi спiвчуттям, як ми одне перед одним виспiвували, i спитав нарештi:

— А скiльки хочеш грошей за всiх?

— Двадцять п'ять карбованцiв, — вiдповiв той.

Турок, не кажучи й слова, заплатив грошi, звелiв подавати собi по клiтцi й випускав нас на волю, тiшачись i задоволено позираючи, як ми розлiталися.

— А що ж тебе, — спитав товариш, — замануло в неволю?

— Солодкий харч та гарна клiтка, — вiдповiв щасливець, — але тепер, доки житиму, дякуватиму Боговi такою пiсенькою:

Краще вже сухар з водою,

Анiж цукор iз бiдою.

С и л а.

Хто не любить клопоту, мусить навчитися жити просто й убого.

Байка 6. Годинникові колеса

Колесо годинникової машини спитало у Другого:

— Скажи менi, а чого ти гойдаєшся не так, як ми, а в iнший бiк?

— Мене, — вiдповiло Друге, — так зробив мiй майстер, i цим я не лише не заважаю, але ще й допомагаю, аби годинник мав єдиний шлях по сонячному колу.

С и л а.

З рiзними природними нахилами i життєвий шлях рiзний.

Одначе всiм їм один кiнець — чеснiсть, мир i любов.

Байка 7. Орел і Сорока

Сорока Орловi мовила:

— Скажи менi, як тобi не набридне безперервно вихором крутитися на просторих небесних висотах — чи вгору, чи вниз, наче хиляєшся гвинтовими сходами?..

— Я нiзащо б на землю не спустився,— вiдповiв Орел, — коли б плотськi потреби не приневолювали мене до того.

— А я нiзащо б не вiдлiтала з мiста, — сказала Сорока, — коли б Орлом була.

— Я теж так робив би, — мовив Орел, — коли б лише був Сорокою.

С и л а.

Хто народжений до того, щоб бавитися вiчнiстю, тому приємнiше жити в полях, гаях i садах, анiж у мiстах.

Байка 8. Голова і Тулуб

— Як би ти жила, — спитав Тулуб Голову, — коли б з мене не витягувала для себе сокiв життя?

— Достеменно, — вiдповiла Голова, — але в нагороду тобi моє око як свiтло, а я допомагаю порадою.

С и л а.

Народ повинен володарям своїм служити i годувати їх.

Байка 9. Мурашка і Свиня

Свиня з Мурашкою сперечалися, хто з них багатший. А Вiл був свiдком i побiчним суддею.

— Чи ж багато у тебе хлiбного зерна? — спитала з гордовитою посмiшкою Свиня. — Ану-бо, з'яви, шановна панi…

— В мене повнiсiнька жменя найчистiшого зерна.

Як тiльки сказала це Мурашка, зареготали раптом щосили Свиня та Вiл.

— Хай буде нам за суддю пан Вiл, — проказала Свиня. — Вiн двадцять з лишком рокiв правив у великiй славi судiйство, i можна сказати, що вiн промiж усiєї своєї братi наймайстернiший юриста i найгострiший арифметик та алгебрик. Його благородіє зможе нашу суперечку легко вирiшити. Окрiм того, вiн досить управний, здається, в латинських диспутах.

Вiл після таких слiв, мовлених мудрою звiриною, вiдразу скинув на рахiвницю i за допомогою арифметичного множення зробив таке визначення:

— Оскiльки бiдна Мурашка тiльки одну жменю зерна має, як сама призналася об тiм без принуки, i, окрiм зерна, бiльше нiчого не споживає, а, проти того, у панi Свинi в цiлий кадуб, у якому жмень є триста з третиною, через те за всiма правилами здорового розрахунку…

— Не те ви рахували, пане Вiл, — обiрвала його мову Мурашка. — Надiньте окуляри i киньте на рахiвницю витрати проти прибуткiв…

Справа ще бiльше розпалила суперечку, i її перенесено до вищого суду.

С и л а.

Не мале те, чого досить для прожиття, врештi, це i є статок та багатство.

Байка 10. Дві курки

Випало якось Дикiй Курцi залетiти до Домашньої.

— I як це ти, сестро, живеш у лiсах? — спитала Домашня.

— А точнiсiнько так, як iншi лiсовi птахи, — вiдповiла Дика. — Годує мене той самий Бог, що й диких голубiв.

— Вони ж лiтати добре можуть,— проказала господиня.

— Це так, — згодилася Дика, — одначе i я можу лiтати й цiлком задоволена крильми, якi менi дано вiд Бога…

— Ось у те я, сестрице, не можу повiрити, — сказала Домосида, — бо я ледве-ледве можу перелетiти он до того сарая.

— Не перечу, — каже Дика, — але дозвольте, голубонько моя, згадати, що ви з мальства, як тiльки народились, зволите на подвiр'ї гнiй гребти, а я щодень мусила досвiдом поповнювати своє лiтання.

С и л а.

Багато хто, не маючи змоги щось зробити, не вiрить, що можуть це iншi. Безлiч є таких, хто з солодкої млостi вiдученi мандрувати пiшки. Це свiдчить, що практика без природженостi бездiльна, а природженiсть утверджується працелюбнiстю. Яка користь знати, як робиться дiло, коли ти сам його не зробиш? Взнати не важко, важче зробити. Наука та досвiд — це одне й те ж. Вона не в знаннi самiм живе, а в роботi. Знання без дiла — це мука, а дiло — без природи. Ось чим рiзниться scientia et doctrina*.

* Знання та наука (латин.)

Байка 11. Вітер і Філософ

– А щоб тебе чорт забрав, проклятий!..

– За що мене лаєш, пане Фiлософе? — спитав Вiтер.

— За те, — вiдповiв Мудрець, — що, як тiльки я вiдчинив вiкно, аби викинути часникове лушпиння, ти так вiйнув своїм проклятим вихором, що все розсипалося по столi й свiтлицi. Окрiм того, ти перекинув i розбив останню чарку з вином, не кажучи вже про те, що, видмухнувши з папiрця тютюн, засмітив усю тарiль зi стравою, яку я збирався по працi з'їсти…

— Та чи знаєш ти, — сказав Вiтер, — хто я такий?

— Ще б пак не знав такого! — вигукнув Фiлософ. — Хай про тебе мужички розбалакують. А я після вивчення небесних планет навiть не зверну на тебе уваги. Ти лише порожня тiнь…

— А коли я,— каже Вiтер, — тiнь, то є при менi й тiло. Це достеменне — я тiнь, а невидима в менi Божа сила — мов тiло. Як же менi не вiяти, коли мене наш всезагальний т в о р е ц ь i невидиме всемiстиме єство рухає.

— Знаю, — сказав Фiлософ, — що в тобi є живе єство i воно неповинне, оскiльки ти Вiтер.

— І я знаю, — каже Дух, — що в тобi стiльки ж розуму, скiльки у тих двох мужичкiв, з яких один, нахилившись, привiтав мене задом, задерши одежу, за те, що я роздував пшеницю, коли вiн вiяв її, а другий зробив менi такий же комплiмент, коли я не давав йому вивершити стiг сiна. Ти мiг би бути в них головою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: