Байки Харківські – Григорій Сковорода

С и л а.

Хто на погоду i врожай сердиться, той замiряється на всетворящого Бога й гордіє.

Байка 12. Оселка і Ніж

Нiж розмовляв з Оселкою:

— Звичайно, ти нас, сестро, не любиш, коли не хочеш у нашу стать вступити й бути ножем…

— Коли б я гострити не годилась, — сказала Оселка, — то не вiдмовилася б піти за вашою порадою i станом. Але нинi люблю вас саме тому, що не хочу бути мiж вас. Бо як не кажiть, а, ставши ножем, нiколи стiльки сама не перерiжу, скiльки всi тi ножi й мечi, якi за життя своє наточу. А в наш час на оселки великий сутуж.

С и л а.

Народжуються i такi, що не хочуть женитися i йти на вiйськoву службу, щоб iнших вiльнiше навчати розумної чесностi, без котрої будь-який суспiльний стан нечинний.

Байка 13. Орел і Черепаха

На похилiм до води дубi сидiв Орел, а поблизу Черепаха своїй братi проповiдувала таке:

— Пропадай воно, оте лiтання! Покiйна наша прабаба, дай Боже їй царство небесне, навiки згинула, як видно з переказiв[10], за те, що почала цi гиблої науки вчитися в Орла. Сам сатана таке вигадав!..

— Слухайно, дурепо! — обiрвав її проповiдь Орел. — Не тому загинула премудра твоя прабаба, що лiтала, а тому, що взялася за неналежну їй справу. Лiтання нiколи не гiрше повзання.

С и л а.

Марнославство i прагнення насолод багатьох потягло у протиприродний стан. Це тим шкiдливiше для них буває, чим вищий стан. І зовсiм небагатьох мати зродила, примiром, до фiлософiї та янгольського життя.

Байка 14. Сова і Дрізд

Тiльки забачили Сову пташки, як почали її наввипередки клювати.

— I не злить вас, панi, — спитав Дроздик, — що на вас, безневинну, нападають? Чи не дивно вам це?

— Анiтрохи,— вiдповiла та.— Вони й помiж себе завжди роблять, те саме. А щодо озлостi, то я й через те не маю, що хоч мене сороки й ворони з граками клюють, та Орел з Пугачем не чiпають, при тому й афiнськi громадяни мають мене в пошанi[11].

С и л а.

Лiпше з одним розумним та добрим душею жити в любовi та шанi, анiж з тисячею дурнiв.

Байка 15. Змія і Буфон

У час, коли Змiя скинула линовище, її побачила Жаба.

— Бог з вами, пані! — гукнула здивовано.— Вiдмолодiли! Що за причина? Прошу сказати…

— Я вам залюбки можу порадити,— каже Змiя.— Ходiть за мною.

I повела Жабу до тiй щiлини, крiзь яку вона нещодавно ледве продерлася, скинувши з себе стару шкiру.

— Ну ось, панi Жабо, прошу пролiзти крiзь цей вузький прохiд.

А як пролiзете — вмент оновитесь, лишивши по цей бiк весь непотрiб.

— Ти що, хочеш зачавити мене тут? — скрикнула Жаба. — Та хоча б менi i вдалося сюди пролiзти, то здерла б я всю шкiру!

— Прошу не гнiватись,— вiдказала Змiя.— Окрiм цього шляху, годi вам дiстатися туди, куди вдалося менi.

С и л а.

Чим ліпше добро, тим глибшим трудом, як ровом, воно обкопане. Хто труда не докладе, той i до добра не прийде.

Байка 16. Жаби

Коли висохло озеро, Жаби пострибали шукати собi нового житла.

Нарештi всi вигукнули:

— Гой, яке величезне озеро! Воно буде нам довiчним житлом!

І плеснулись разом у нього.

— А я,— сказала одна,— вирiшила жити в одному iз джерел, що наповнюють це озеро. Бачу онде зарослий лiсом горб, який посилає сюди струмки; сподiваюся отож, що знайду там i добре джерело.

— А навiщо, тiтонько? — спитала молоденька Жаба.

— А тому, голубонько моя, що струмки можуть потекти в iнший бiк, а це озеро може, як i попереднє, висохнути. Джерело ж для мене завжди надiйнiше калюжi.

С и л а.

Всяке багатство зможе висякнути й висохнути, як озеро, лише чесне ремесло зостається непослабним джерелом бiдного, але безпечного iснування. Який безлiк багатіїв щодня перетворюється на жебракiв! У цiм кораблетопленнi єдина лише гавань — ремесло. Найбiднiшi раби народжуються вiд предкiв, що жили в калюжi великих статкiв. I недаремно Платон сказав: "Усi королi — з рабiв, а всi раби походять з королiв". Це буває тодi, коли пан усього — час — знищує багатство. А знаємо ж, що всiх наук голова; око й душа — це навчитися жити порядним життям, заснованiм на законi вiри й Божого страху, як на вiдправному пунктi. Це i є основа й джерело, що породжує струмки цивiльних законiв.

I є воно каменем для стiн тим, хто бажає збудувати благословенне житло. Цього каменя твердiсть мають у собi для користi всi посади й науки, а вони тримають суспiльство у гараздi.

Байка 17. Два коштовні камені – Діамант і Смарагд

Високої якостi Смарагд, що перебував у славi при королiвськiм дворi, пише своєму приятелевi Дiамантiю таке:

"Люб'язний друже!

Шкодую, що не дбаєш за честь свою i живеш, похований у попелi.

Твоя вартiсть менi вiдома. Вона гiдна чесного й поважного мiсця, але нинi ти подiбний до свiчника, що свiтить сокровенним свiтлом, але схоронений під спудом. Навiщо це свiтло, коли воно не дивує i не звеселяє людськi погляди?

Цього тобi й бажаю, з шанобою — друг твiй Смарагд”.

"Дорогий друже! — вiдповiдає Дiамант. — Наше з видноти свiтло живить лише людське марнославство. Хай уже вони дивляться на сяюче небо, а не на нас. Ми лише кволий його вiдблиск. А цiна наша, чи ж бо честь, завжди лишається всерединi нас. Полiрувальники не дають її нам, а вiдкривають. Вона виднотою i людською похвалою не збiльшується, а зневагою, забуттям та огудою не зменшується.

Лишаюся з такими гадками — твiй друг Дiамантiй.

С и л а.

Цiна i честь — одне i те ж. Хто не має нiчого в собi, той прибирає зовнiшнього блиску, натягає маску фальшивого дiаманта i злодiйської монети. Назворот у народi кажуть так: "Зробили Абрама чесним чоловiком". А варто було б казати так: "Засвiдчено перед людьми про Абрамову честь". Освiта чи вiра Божа, милосердя, великодушнiсть, справедливiсть, постiйнiсть та цнотливiсть — ось цiна наша й честь! Давня приказка (свiдчить): "Дурень шукає мiсця, а розумного i в кутку видко”.

Байка 18. Собака та Кобила

Кобила, що привчена була носити поноскуа, надмiрно цим чванилася.

Вона смертно ненавидiла Меркурiя — так звався вижельб,— i, прагнучи його забити, щораз намiрялася на нього заднiми копитами.

— Чим я завинив, панi Дiано? — спитав вижель кобилу.— Чому я вам такий бридкий?

— Негiднику! .. Тiльки я починаю носити при гостях поноску, як ти бiльше за всiх регочеш. Хiба моє вмiння смiшне?

— Перепрошую, панi, мене, не ховаюсь у своїм природнiм грiху, завжди смiшить навiть добре дiло, коли воно не дане природою.

— Сучий сину! Чого хвалишся природою? Ти, невчений невiгласе!

Хiба не знаєш, що я вчилась у Парижi? І чи тобi втямити те, що вченi кажуть: Аrs реrficit naturam?в А де i в кого навчався ти?

— Матiнко! Коли вас учив славний патер Пiфикс[12], то мене навчав спiльний нам отець небесний, давши менi до цього схильнiсть, а схильнiсть принесла бажання, бажання – знання та звичку. Можливо, саме тому заняття моє не смiшне, але похвальне.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: