Байки Харківські – Григорій Сковорода

Байка 28. Олениця та Кабан

У польських та угорських горах[40]Олениця, побачивши домашнього Кабана, стала вiтатися:

— Бажаю здоровлячка, пане Кабан. Радiю, що вас…

— Пощо ти, негiдна простачко, настiльки непоштива! — крикнув, набурмосившись, Кабан.— Чому мене звеш Кабаном? Хiба не вiдаєш, що я вже почесно названий Бараном? На те маю патент i що рiд мiй походженням iз найшляхетнiших бобрiв, а замiсть єпанчi я для характеру ношу на публiцi здерту з вiвцi шкуру.

— Ласкаво перепрошую, ваше благородіє, — сказала Олениця, — я не знала! Ми, простi, судимо не за одежею та словами, а за справами. Ви так само, як i ранiше, риєте землю i ламаєте тини. Дай вам Боже бути й конем.

С и л а.

Годi начудуватись із дурнiв, що вельми зневажили i вiдкинули чистий i безцiнний бiсер добродiйства лише для того, щоб продертися до чину, зовсiм не спорiдненого собi. Який змiй їм нашептав на вухо, що iм'я та одiж змiнить їхне буття, а не чесне життя, гiдне чиновi? Чи це не достеменнi Езоповi граки[41], котрi вдягаються в чуже пiр'я? Подiбне, отак створене, життя нагадує корабля, в якому їхали морем одягнутi по—людському мавпи, а жодна не вмiла керувати. Коли хто має освiчене око, скiльки бачить вiн ослiв, одягнутих у левинi шкури! А пощо одягнутi? Для того, щоб повнiше жити рабськими своїми вибаганками, турбувати людей i проламуватися крiзь паркани цивiльних законiв. I нiхто з достойних честi за непоштивiсть не сердиться бiльше за тих мавп, ослiв та кабанiв. Є стародавня еллiнська приказка: "Мавпа мавпою i в золотiм уборi”.

Згадує й Соломон про свиню iз золотим кiльцем у нiздрях (Притч., глава 11, вiрш 22)"[42]. Знаю, що це вiн каже про тлiнних i смертних, у яких загрузло й сховалося кiльце вiчного царства Божого, а лише кажу, що можна приточити його й до тих, вiд кого взято воно для особливої просвiти в Бiблiю. Добросерднi й прозiрливi люди рiзними подобами зображали погану душу тих опудал, якi живуть і рухаються лише на зло. Є i в Малоросiї приказка: "Далеко свинi до коня".

Байка 29. Баба та Гончар

Баба купувала горщики. Амури молодих лiт i тодi ще нагадували їй про себе.

— Почому цей гарненький?

— Вiзьму хоч три полушкиа,— вiдповiв Гончар.

— А за отого гидкого, онде вiн, звичайно, полушка?

— А за того менше двох копійок не вiзьму…

— Що за диво?

— У нас, бабо,— вiдповiв майстер,— не очима вибирають: ми вибираємо, чи чисто дзвенить. Баба, хоч i не мала поганого смаку, однак нiчого на те не змогла сказати, а лише сповiстила, що вона те давно знала, але зараз не подумала.

С и л а.

Звичайно, ця премудра баба — прабаба всiм тим штукарям, котрi людину цiнують за одежею, за тiлом, за грiшми, за кутком, за iменем, а не за плодами його життя. Цi правнуки, маючи той-таки смак, достеменне доводять, що вони — плоди тiєї райської яблунi. Чисте i (як казали римляни, candidum — бiле) незаздрiсне серце, милосердне, терпеливе, збадьорене, прозiрливе, повстримне, мирне, з вiрою в Бога i сподiваннями на нього в усьому — ось чистий дзвiн i чесної душi нашої цiна! Згадує й Павло посудину вибрану з посудин чесних i безчесних (2 до Тимофiя, глава 2, вiрш 20 i до римлян, глава 9, вiрш 21)"[43]. "Нутро буйного — як розбита посудина i будь—якого розуму не втримає" (Сирах, 21, вiрш 17).

Вiдомо, що в царських хоромах є порцеляновий, срiбний i золотий посуд, але проти нього глиняний i дерев'яний, що наповнюється їжею, так само почеснiший, як старий сiльський храм Божий шановнiший панського, прикрашеного оксамитом афедронуб. Гарно каже про те росiйська приказка: "Не красна изба углами, а красна пирогами”.

Випало менi в Харковi бачити мiж премудрих емблематiвв i таке: вималюваний там, схожий на черепаху, гад з довгим хвостом; посеред черепа, прикрашаючи його, сяє велика золота зiрка. Може, тому в римлян звався вiн steiiio, а зiрка — stellа, а iд ним пiдписано таке: Sub luce lues, тобто: "Пiд сяйвом виразка". Сюди добре лучиться i приказка з Евангелiя: "Гроби побiленi"[44].

а – Полушка – дрібна російська монета, 1/4 копійки.

б – Афедрон – зад (гр.)

в – Емблемат(емблема) – малюнок із символічним значенням.

Байка 30. Соловей, Жайворонок та Дрізд

Серед широкого степу стояв сад — пристанище солов'їв та дроздiв. Жайворонок, прилетiвши до Солов'я, сказав йому:

— Доброго дня, пане спiваку.

— Вiтаю й тебе, пане Соловею, — вiдповiв йому спiвак.

— Нащо ти мене своїм iменем кличеш? — спитав Жайворонок.

— А чому ти мене звеш спiваком?..

Ж а й в о р о н о к. Я тебе недаремне назвав співаком: твоє iм'я у стародавнiх грекiв було <..>, тобто спiвак, а <…> — пiсня.

С о л о в е й. А твоє iм'я у стародавнiх римлян було alauda, тобто славiй, а славлю — Laudo.

Ж а й в о р о н о к. Коли так, я починаю вiдчувати до тебе все бiльше приязнi i ось прилетiв просити твоєї дружби.

С о л о в е й. О простаку! Хiба можна випросити дружбу? Потрiбно зродитися до неїа. Я часто спiваю пiсеньку, котру таку вивчив iще вiд батька:

<………………………………………………………………..>б

Ж а й в о р о н о к. Мiй батько теж цю пiсню спiвав. А я до тебе як у всьому iншому, так i тут подiбний: ти оспiвуєш Христа, пана усього живого, а я його славлю — i в тому, врештi, вся наша забава.

С о л о в е й. Гаразд, я з тобою потоваришую, якщо ти житимеш у саду.

Ж а й в о р о н о к. А я буду щирий твiй прихильник, коли житимеш у степу.

С о л о в е й. Ой нi, не тягни мене в степ: степ — моя погибель. Як це ти в ньому живеш?

Ж а й в о р о н о к. Ой нi, не тягни мене в сад: сад — моя смерть, як це ти в ньому живеш?

— Годi вам, товариство, дурiти, — сказав, сидячи недалеко, Дрiзд. — Бачу я, ви народженi до дружби, але не тямите гаразд любити. Не шукай того, що тобi до вподоби, але того, що корисно твоєму приятелевi: тодi i я згоден бути третiм вашим другом.

Потiм кожен по-своєму заспiвали i затвердили цим вiчну в Бозi дружбу.

С и л а.

Цими трьома пташками визначається добра дружба. Дружби годi випросити, купити чи силою вирвати. Любимо тих, кого любити призначенi — так як їмо те, що належить нам за природою, а в природи для всякого дихання добрий будь—який харч, але не для всiх. І як не можна впрягти у воза коня iз ведмедем чи собаку iз вовком, так годi сподiватися, щоб не вiдiрвалося трухляве сукно, пришите до нового, а гнила дошка, приклеена до свiжої. Така ж неузгода iснує мiж двома людьми рiзної природи, а найбiльша неспорiдненiсть — мiж добрим та лихим серцем. Жайворонок iз Дроздом та Солов'єм товаришувати може, але з Яструбом чи Нетопирем — нi. Коли Бог роздiлив, чи хто з'єднає?

Премудра i прадавня є приказка: <..> Similem ad similem ducit deus — “Схожого до схожого наближає Бог". Одне лише неспорiднене для жайворонка: жити в саду, так само як солов'євi жити в степу. Це у еллiнiв звалося <…>в. У всьому ж іншому рівна схожiсть мiж ними <…>г.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: