Ще одна прекрасна катастрофа – Юрій Смолич

– Місіс Ліліан, онука лікаря Нен-Сагора? – запитав цілком пристойно один з них, скидаючи свого колоніального шолома й показуючи своє обгоріле й обвітрене обличчя.

Він говорив англійською мовою досить чисто, але зразу було видно, що він не англієць.

– Так, це я, – підозріливо відповіла місіс Ліліан.

– Не зрозумійте, прошу, це як нахабство, що ми з товаришем, – він повів рукою до свого супутника, що на цей жест теж зняв шолома, показавши ще більше спечене обличчя, і промимрив якусь фразу, так безграмотно збудовану, що місіс Ліліан ледве стримала усмішку, – що ми з товаришем дозволяємо собі, не будучи знайомі, спинити вас.

– Прошу, сер, – відповіла місіс Ліліан. – Але чого вам від мене треба?

Незнайомий зам’явся, надів свого шолома, знову зняв, поглянув на свого товариша, сказав до нього щось не зрозумілою місіс Ліліан мовою і, нарешті, переміг своє хвилювання.

– Бачите, місіс, ми маємо до вас і до лікаря Нен-Сагора, головним чином до лікаря Нен-Сагора, невеличку справу. Але справу конфіденціальну. Коли ваша ласка…

– Я не маю ніякого наміру з будь-ким конфіденціально говорити, – холодно відрубала місіс Ліліан і повернулася йти.

Але незнайомий заступив їй путь.

– Але, місіс… я вас благаю. Справа йде… про наукову теорію лікаря Нен-Сагора.

Місіс Ліліан спинилася.

– Про теорію лікаря Нен-Сагора?

– Так, місіс, вашого діда.

– Вам треба говорити зо мною чи з лікарем Нен-Сагором?

– Власне, з лікарем Нен-Сагором, місіс, але я гадаю…

– Хто ви, сер?

– Я?

– Так, ви.

– Я… – він зам’явся, – бачите, місіс, ми вам, безперечно, це скажемо, але… теж тільки… в конфіденціальній розмові…

– Але, дозвольте, як же я можу згодитися на таку розмову, коли навіть не знаю, з ким маю діло?

– Ах, місіс… Ах, місіс… Я і мій колега, ми – лікарі… Звичайно, на таку розмову неможливо було погодитися.

Так місіс Ліліан і вирішила.

Але, подумавши одну мить, вона раптом змінила своє рішення: кінець кінцем це були перші медики, які, либонь, зацікавилися працею лікаря Нен-Сагора.

– Я спитаю діда, – відповіла вона, – без його згоди я не можу нічого сказати.

– Звісно, звісно місіс.

– Проте чекайте, – спинилася місіс Ліліан і знову підозріливо оглянула співрозмовців. – А ви… не журналісти?

– О ні, місіс, що ви!..

Місіс Ліліан знизала плечима й пішла до діда. Обидва незнайомі лишилися на палубі, старанно кланяючися їй.

9

Згоду в Нен-Сагора пощастило дістати. Старому лікареві було зрештою однаково. Були це вороги чи друзі – навряд чи вже можна було більше знеславити його лікарську репутацію. Та й чи про репутацію йшлося тепер. Лікар Нен-Сагор відрізав себе від світу, тепер йому залишилася його власна робота в Нурі, та й тільки. Її треба докінчити й остаточно оформити, – цього вистачить на ці останні кілька років життя.

Він дав згоду побачитися з незнайомими лікарями.

Обидва незнайомці надзвичайно зраділи, вони довго по черзі трусили руку місіс Ліліан.

– О місіс, ми так вдячні вам! – говорив той, що вільно володів англійською мовою, його компаньйон мимрив щось під ніс і свою безсловесність компенсував міцними, майже непристойними, рукостисканнями: він був дужий, як бугай.

Місіс Ліліан насилу визволила свою руку.

Прийняв незнайомців Нен-Сагор у своїй каюті. Вони ввійшли, одчайдушно потрясли Нен-Сагорові руку і зараз же, не чекаючи запрошення, посідали.

– Чим я можу служити вам? – поцікавився Нен-Сагор, коли гості трохи заспокоїлися й перестали закидати його висловами своєї пошани.

– О сер!.. – говорити почав той, що володів англійською мовою.

Це був ставний мужчина років понад тридцять, чорнявий, але вже з значною сивиною на скронях. В його мові бринів легкий горловий акцент жителя Сходу. Другий говорив по-англійськи дуже погано, відзначався м’якою південною вимовою, був нижчий на зріст, шатен, років під тридцять п’ять і надзвичайно кремезний.

– О сер! Насамперед треба вам сказати, що ми з колегою медики. Так, так. Я – хірург, мій колега – ендокринолог. Це наші, так би мовити, медичні спеціальності. Але ми обидва працюємо зараз, бо найбільше цікавимося саме цим – проблемою кліматичного лікування. Ми вивчаємо клімат не як засіб порятунку для туберкульозників першої стадії, не як нормований лікувальний порціон, а як величезне і могутнє джерело загального оздоровлення людського організму, як основу всякої профілактичної роботи.

– Так, – сказав Нен-Сагор.

Гості починали його цікавити.

– Така настанова нашої роботи не є випадковою пристрастю нас двох, така настанова медичних шукань взагалі надзвичайно поширена серед медичних кіл нашої країни. Ми повинні сказати, що ваша попередня діяльність в загальних – на жаль, мушу признатися, – в загальних рисах нам знайома. Ми читали з великим захопленням ваші статі з кліматології.

– Це старі мої статті, друковані, коли не помиляюся, в 1901 році?..

– Так, так. На жаль, мало що з пізніших робіт потрапило до нас. Ми навіть гадали досі, що ви вже припинили вашу наукову роботу. Коли це, з місяць тому, ми знайшли в англійських газетах замітку про те, що на чергових зборах Британського медичного товариства має стояти ваша доповідь про результати вашої багаторічної експериментальної роботи.

Нен-Сагор нахмурився. Але його співрозмовці не помітили цього. Експансивний житель Сходу вів далі свою гарячу мову.

– Ми були тоді в Туреччині, потім переїхали до Єгипту. Ми подорожуємо тут з науковою метою, відряджені нашим урядом вивчати по країнах Сходу постановку кліматичного лікування, зокрема кліматичне лікування туберкульозу. І от уже в Єгипті, – це було днів кілька тому, – ми прочитали звіт про ваш виступ на зборах медичного товариства…

Нен-Сагор знову ще гірше нахмурився, але жваві співрозмовці знову не помітили цього.

– Ах, недотепи! – зареготав гарячий житель Сходу, і його колега вторив йому так голосно, що місіс Ліліан мимоволі боязко поглянула на відкритий ілюмінатор.

Пізніше вона встала і зовсім його загвинтила.

– Ах, старі ханжі! їх, бачите, так обурила ваша симпатія або, як мені здається, просто об’єктивна сентенція на адресу політичного ворога, що вони про ваш науковий виступ простісінько собі забули.

– Атож! Це ви надзвичайно вірно сказали, звичайна об’єктивна сентенція, – зрадів Нен-Сагор.

Він пожвавішав і вже охоче підтакував молодим колегам.

Тільки місіс Ліліан не покидав похмурий настрій. Навпаки, тепер він іще збільшився: місіс Ліліан недаром майже десять літ відвідувала соціалістичні зібрання, – тепер вона певна була, що перед нею сидять дійшлі провокатори.

– Чудії! – не вгавав тим часом житель Сходу. – Просто кажучи – варвари! Що їм наука? А ще сміють вихвалятися. Та вони наукою, немов панциром, прикривають лише своє невігластво, реакційність і, даруйте мені, класову тенденцію…

Місіс Ліліан остаточно впевнилася в своїх підозрах. Тепер вона добирала способу вийти з цього становища й дати відсіч намірам на провокацію.

– Ах, який жаль, що ми не були присутні на тому засіданні! Ах, який жаль, що нам так і невідомі ваші висновки, ваші позиції! Ви дозволите бути одвертими? Ах, сер, ми оце прийшли до вас тільки для того, щоб ублагати вас поділитися з нами вашою науковою теорією. О сер, благаємо вас! Тільки основні тези, тільки найсхематичніший огляд результатів ваших експериментів… Я признаюся вам: всупереч маршрутові нашого відрядження, ми сіли на цей пароплав і пливемо до цього непотрібного нам Бомбея виключно для того, щоб здобути змогу побалакати з вами. Ми сподіваємося, що блискучі результати розмови з вами цілком компенсують нам і той час, який ми потратимо, зробивши такий величезний гак у нашій подорожі…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: