– Але, дозвольте, як же я можу згодитися на таку розмову, коли навіть не знаю, з ким маю діло?
– Ах, місіс… Ах, місіс… Я і мій колега, ми – лікарі… Звичайно, на таку розмову неможливо було погодитися.
Так місіс Ліліан і вирішила.
Але, подумавши одну мить, вона раптом змінила своє рішення: кінець кінцем це були перші медики, які, либонь, зацікавилися працею лікаря Нен-Сагора.
– Я спитаю діда, – відповіла вона, – без його згоди я не можу нічого сказати.
– Звісно, звісно місіс.
– Проте чекайте, – спинилася місіс Ліліан і знову підозріливо оглянула співрозмовців. – А ви… не журналісти?
– О ні, місіс, що ви!..
Місіс Ліліан знизала плечима й пішла до діда. Обидва незнайомі лишилися на палубі, старанно кланяючися їй.
9
Згоду в Нен-Сагора пощастило дістати. Старому лікареві було зрештою однаково. Були це вороги чи друзі – навряд чи вже можна було більше знеславити його лікарську репутацію. Та й чи про репутацію йшлося тепер. Лікар Нен-Сагор відрізав себе від світу, тепер йому залишилася його власна робота в Нурі, та й тільки. Її треба докінчити й остаточно оформити, – цього вистачить на ці останні кілька років життя.
Він дав згоду побачитися з незнайомими лікарями.
Обидва незнайомці надзвичайно зраділи, вони довго по черзі трусили руку місіс Ліліан.
– О місіс, ми так вдячні вам! – говорив той, що вільно володів англійською мовою, його компаньйон мимрив щось під ніс і свою безсловесність компенсував міцними, майже непристойними, рукостисканнями: він був дужий, як бугай.
Місіс Ліліан насилу визволила свою руку.
Прийняв незнайомців Нен-Сагор у своїй каюті. Вони ввійшли, одчайдушно потрясли Нен-Сагорові руку і зараз же, не чекаючи запрошення, посідали.
– Чим я можу служити вам? – поцікавився Нен-Сагор, коли гості трохи заспокоїлися й перестали закидати його висловами своєї пошани.
– О сер!.. – говорити почав той, що володів англійською мовою.
Це був ставний мужчина років понад тридцять, чорнявий, але вже з значною сивиною на скронях. В його мові бринів легкий горловий акцент жителя Сходу. Другий говорив по-англійськи дуже погано, відзначався м’якою південною вимовою, був нижчий на зріст, шатен, років під тридцять п’ять і надзвичайно кремезний.
– О сер! Насамперед треба вам сказати, що ми з колегою медики. Так, так. Я – хірург, мій колега – ендокринолог. Це наші, так би мовити, медичні спеціальності. Але ми обидва працюємо зараз, бо найбільше цікавимося саме цим – проблемою кліматичного лікування. Ми вивчаємо клімат не як засіб порятунку для туберкульозників першої стадії, не як нормований лікувальний порціон, а як величезне і могутнє джерело загального оздоровлення людського організму, як основу всякої профілактичної роботи.
– Так, – сказав Нен-Сагор.
Гості починали його цікавити.
– Така настанова нашої роботи не є випадковою пристрастю нас двох, така настанова медичних шукань взагалі надзвичайно поширена серед медичних кіл нашої країни. Ми повинні сказати, що ваша попередня діяльність в загальних – на жаль, мушу признатися, – в загальних рисах нам знайома. Ми читали з великим захопленням ваші статі з кліматології.
– Це старі мої статті, друковані, коли не помиляюся, в 1901 році?..
– Так, так. На жаль, мало що з пізніших робіт потрапило до нас. Ми навіть гадали досі, що ви вже припинили вашу наукову роботу. Коли це, з місяць тому, ми знайшли в англійських газетах замітку про те, що на чергових зборах Британського медичного товариства має стояти ваша доповідь про результати вашої багаторічної експериментальної роботи.
Нен-Сагор нахмурився. Але його співрозмовці не помітили цього. Експансивний житель Сходу вів далі свою гарячу мову.
– Ми були тоді в Туреччині, потім переїхали до Єгипту. Ми подорожуємо тут з науковою метою, відряджені нашим урядом вивчати по країнах Сходу постановку кліматичного лікування, зокрема кліматичне лікування туберкульозу. І от уже в Єгипті, – це було днів кілька тому, – ми прочитали звіт про ваш виступ на зборах медичного товариства…
Нен-Сагор знову ще гірше нахмурився, але жваві співрозмовці знову не помітили цього.
– Ах, недотепи! – зареготав гарячий житель Сходу, і його колега вторив йому так голосно, що місіс Ліліан мимоволі боязко поглянула на відкритий ілюмінатор.
Пізніше вона встала і зовсім його загвинтила.
– Ах, старі ханжі! їх, бачите, так обурила ваша симпатія або, як мені здається, просто об’єктивна сентенція на адресу політичного ворога, що вони про ваш науковий виступ простісінько собі забули.
– Атож! Це ви надзвичайно вірно сказали, звичайна об’єктивна сентенція, – зрадів Нен-Сагор.
Він пожвавішав і вже охоче підтакував молодим колегам.
Тільки місіс Ліліан не покидав похмурий настрій. Навпаки, тепер він іще збільшився: місіс Ліліан недаром майже десять літ відвідувала соціалістичні зібрання, – тепер вона певна була, що перед нею сидять дійшлі провокатори.
– Чудії! – не вгавав тим часом житель Сходу. – Просто кажучи – варвари! Що їм наука? А ще сміють вихвалятися. Та вони наукою, немов панциром, прикривають лише своє невігластво, реакційність і, даруйте мені, класову тенденцію…
Місіс Ліліан остаточно впевнилася в своїх підозрах. Тепер вона добирала способу вийти з цього становища й дати відсіч намірам на провокацію.
– Ах, який жаль, що ми не були присутні на тому засіданні! Ах, який жаль, що нам так і невідомі ваші висновки, ваші позиції! Ви дозволите бути одвертими? Ах, сер, ми оце прийшли до вас тільки для того, щоб ублагати вас поділитися з нами вашою науковою теорією. О сер, благаємо вас! Тільки основні тези, тільки найсхематичніший огляд результатів ваших експериментів… Я признаюся вам: всупереч маршрутові нашого відрядження, ми сіли на цей пароплав і пливемо до цього непотрібного нам Бомбея виключно для того, щоб здобути змогу побалакати з вами. Ми сподіваємося, що блискучі результати розмови з вами цілком компенсують нам і той час, який ми потратимо, зробивши такий величезний гак у нашій подорожі…
Місіс Ліліан нарешті вирішила й наважилася. Вона встала й підійшла до розмовників. Її суворий вигляд спинив гарячу мову людини Сходу.
– Шановні громадяни, – холодно мовила вона, – будьте ласкаві назвати себе.
Нен-Сагор розгублено подивився на неї. Житель Сходу зніяковів і розгубився.
– Будьте ласкаві назвати себе або негайно ж… залиште нас…
– Лі, – пробурмотів старий лікар, – але ж…
– Я чекаю, – не зважила на діда місіс Ліліан.
– Бачите… – житель Сходу все більше ніяковів, – бачите… – Потім він безпорадно поглянув на свого колегу, що хоча й розумів, про що йде мова, але теж нічого не міг сказати. Тоді він відважився. – Наші прізвища? Але це вам нічого не скаже… Моє прізвище Думбадзе, а мого товариша звуть Коломієць…
– Ви можете це потвердити… якимись документами?.. А також можете показати документи, що свідчать про мету вашого до нас приходу?..
– Ах, Лі, – змолився Нен-Сагор, абсолютно не розуміючи, в чому ж нарешті справа.
– Лишіть, діду. Дозвольте тут розібратися мені самій.
– Документи? Але документи…
– Так, документи! В крайньому разі коли ви не вважаєте за можливе показати їх мені, то ми це можемо зробити в присутності помічника капітана.
– Ні! Але ж наші документи… наші документи. Я не знаю, для чого вони вам? – розгублений житель Сходу ніяк не знав, що йому робити. Він, цілком очевидно, не сподівався на такий зворот справи. – Наші документи нічого вам не скажуть…
– Як ви кажете? – посміхнулася місіс Ліліан. – Ваші документи нічого не скажуть? – Розгубленість підозрілої особи її тільки заспокоїла. – Може, ви все ж таки покажете ці ваші документи? – І вона, не чекаючи далі, натисла кнопку електричного дзвоника.
– Що ви робите, місіс, це зовсім зайве! Ми й так могли б порозумітися, – аж кинувся названий Думбадзе. його товариш розчаровано й жалкуючи повів своїми гігантськими плечима.
До каюти постукав коридорний.
– Будь ласка, негайно ж покличте сюди помічника капітана, – наказала місіс Ліліан, – але негайно ж. Справа надто важлива.
Коридорний миттю оглянув розхвильовані обличчя присутніх і моментально зник. Було чути, як він побіг нагору.
– Ах, місіс, – зажурено зітхнув Думбадзе, – ах, місіс! Для чого ви це робите? В крайньому разі ми ж могли піти собі. Ми ніяк не хотіли вас образити.