Ще одна прекрасна катастрофа – Юрій Смолич

Думбадзе відчайдушно рубав з плеча.

– Слово честі, місіс. Я справді – лікар Думбадзе, мій колега – лікар Коломієць. Слово честі! Ми справді готуємо кореспонденції до наших медичних журналів у зв’язку з подорожжю, і тому в паспортах зазначено саме цей фах. Але мета нашої подорожі – наукова, медична. Повірте нам, місіс! Ми – чесні радянські лікарі. Наша батьківщина – СРСР. – Він раптом почервонів. – Ми справді не хотіли показувати вам наших паспортів, тобто рекомендуватися вам, тому… тому… – Він зам’явся і раптом, одважившись, випалив. – Бо побоювались, що ви злякаєтесь і не захочете з нами говорити, а ми… Ми повертаємося з державного наукового відрядження з Туреччини й Єгипту. Прочувши про ваш проїзд, ми за всяку ціну вирішили з вами побачитися.

Думбадзе й не треба було так довго й докладно розбалакувати: місіс Ліліан уже повірила йому. Ще раніш повірив йому сам Нен-Сагор.

Це вперше після відвідування Лондона печальні зморшки розгладилися на його обличчі і відступили місце веселому рум’янцеві.

– Ну, знаєте! Це справді блискуче! Ій-богу, ви молодці!

Місіс Ліліан була дуже задоволена з таких веселощів старого лікаря. За одне це багато можна було пробачити нахабним медикам. Вона теж посміхалася, але загалом силкувалася стримати гі приховати свої веселощі. Зрештою, справа зовсім не була така весела.

– Але, мої панове, – нарешті заговорила вона, коли старий лікар, а з ним і непрохані медики трохи заспокоїлися й пересміялися, – але, мої панове, ви не подумали про те, що справді компрометуєте нас. Ви не подумали про те, що своєю появою тут, своїм знайомством з нами ви… кидаєте на нас тінь… Ви ставите нас… під удар!

Думбадзе й Коломієць зніяковіли.

– Як же ви не подумали про це, – провадила далі місіс Ліліан, – що буде, коли стане відомо, що ви – люди з радянськими паспортами – прийшли до нас і інтимно говорите з нами? Ви подумали про це, панове? Адже для нас не секрет, що вся причина скандалу в медичному товаристві якраз у прихильній заяві лікаря Нен-Сагора про вашу Батьківщину? Нен-Сагорові закидають мало не зв’язок з комуністичними агентами… І раптом – біля нас знаходиться двоє… радянських громадян. Погодьтеся, що це тільки підтвердить зовсім несправедливі прогнози нашої преси і… і не думаю, щоб лікареві Нен-Сагорові, – до якого, як мені здається, ви обидва ставитеся з щирою пошаною і якому, певна річ, ніяк не бажаєте нічого злого, – від цього було краще.

– Шановна місіс, – твердо відповів Думбадзе, дослухавши до кінця її схвильовану мову й шанобливо уклонившись, – шановна місіс, ви, безперечно, маєте рацію. Ваші побоювання мають усі підстави, і я дуже радий, що трапилася ця… перевірка з помічником капітана. О місіс, цілий пароплав знатиме тепер, що ми – нахабні кореспонденти. Це приспить усяку підозру. На журналістів завжди дивляться пробачливо.

– Ви маєте рацію, – повинна була згодитися місіс Ліліан. Вона помалу заспокоювалася. Думбадзе й Коломієць були їй симпатичні. Їй відрадний був запал, з яким діяли ці двоє молодих медиків заради свого наукового інтересу.

– До того ж, – додав Думбадзе, – помічник капітана дуже приємний хлопчина, і ми попросимо його, щоб він багато не плескав про те, що ми з Радянської країни.

– Чого ви так певні за нього?

– Бо відразу він поставився до нас дуже неприхильно, гадаючи, що раз ми – росіяни, то обов’язково білогвардійці. І, навпаки, став дуже привітний, довідавшись, що ми – радянські громадяни.

Нен-Сагор теж пожвавішав: молоді завзяті медики імпонували йому. Їй-право, він навіть узяв би їх до себе на роботу в Нурійській лабораторії.

– А що таке білогвардієць? – раптом поцікавився він.

– О діду, – засміялася місіс Ліліан, – ви починаєте цікавитися дечим поза медициною.

11

У вівторок надвечір з лівого борту, просто з піни прибою, постав Бомбей.

Це сталося так. Промені сонця на заході золотили гребені хвиль і ударяли в лівий борт пароплава. Бурштиново-помаранчева габа, здавалося, звисала не далі як за гону від пароплава й просто спадала в зеленавий степ океану. Але враз жовтогарячий кругляк сонця зірвався з габи, ковзнув униз і тихо пішов за горизонт, його довгі вузькі промені підплигнули з хвиль: бурштинова габа знялася над океаном, і промені простяглися вже довгими верстами по небу, грайливо фарбуючи перисті хмари. Тоді просто перед пароплавом, з-під вечірньої заграви, і постав рожевий від сонячних відблисків Бомбей. Він був не далі десяти кілометрів.

3 сер О вітали другу столицю східного домініону з своєї горішньої палуби. Їх серця, – коли тільки вони в них були, – схвильовано калатали. “Малоанглія” була перед ними. “Англія панує над морями”, – співали їхні душі.

Альберт Сю ганяв від трьох своїх начальників до помічника капітана, від помічника капітана до багажної комори, від багажної комори знову до 3 сер О. Він клопотався за власне вивантаження. За дорученням сера Овена він завітав і до Нен-Сагора – поцікавитися, яким шляхом належить їхати до Нурі і куди треба перепроваджувати багаж: до готелю, до вокзалу чи автостанції? Під час розмови з Нен-Сагором він дивився виключно на місіс Ліліан, і та знову повинна була здивовано відвернутися.

Нен-Сагор стояв на нижній палубі з Думбадзе й Коломійцем. Вони теж милувалися з краси суходолу. Старому Нен-Сагорові горіли очі й палало обличчя: він любив свою батьківщину, старий лікар.

Відгадуючи його думки, Коломієць дружньо запитав:

– Ви любите свою вітчизну, патроне?

– О так! – гаряче відгукнувся старий. – Я її люблю дуже! Я не можу й півроку вижити на тому проклятому острові. Коли я живу тут і відданий своїй роботі, я її майже не помічаю, я просто не відчуваю її, але варт мені залишити її на короткий час, як сум, звичайний собі сум, огортає ціле моє єство, я не можу тоді знайти собі місця і просто тікаю назад.

– Так. Ваша країна, мабуть, прекрасна. Про неї стільки писано такого ліричного й такого таємничого!

– От-от! – старий лікар цілком щиро образився. – Ви, європейці, хто б ви не були, шукаєте по інших країнах самої екзотики. Для вас наша Індія – тільки лірична й таємнича! Я певний, що ви знаєте про неї тільки з белетристики та трохи з підручника географії. А що знаєте ви про життя трьохсот мільйонів її населення?

Коломієць посміхнувся-

– Ви праві, патроне, це, на жаль, так. Але до мене не будьте надто суворі, моя країна – Україна – теж тільки предмет екзотичного слинявства для європейців.

– Що таке Україна? – поцікавився старий лікар.

Коломієць як міг докладніше в коротких словах удовольнив цікавість старого лікаря, потім знову повернув до першої своєї думки.

– Але я з своєю країною все ж таки маю велику перевагу проти вас із вашою.

– А саме?

– Моя країна вже розпочала своє майбутнє життя, а ваша, патроне, ще животіє в своєму минулому.

– Я не розумію вас, – признався Нен-Сагор.

– Колега говорить про волю своєї країни, яку здобула вона собі внаслідок революції, – встряла в розмову місіс Ліліан.

– А! – збагнув Нен-Сагор.

– Ви праві, товаришко, ми творимо тепер своє власне життя, а ви ще дозволяєте визискувати вас зажерам із острова.

– Індія палає в повстаннях, – нагадала йому Ліліан.

– О так!

– І незабаром справлятиме свято своєї перемоги, – додав Думбадзе. – Скажіть, патроне, – звернувся він до Нен-Сагора, – а як у Північній Індії, повстанський рух теж розгортається?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: