– Ви маєте рацію, – повинна була згодитися місіс Ліліан. Вона помалу заспокоювалася. Думбадзе й Коломієць були їй симпатичні. Їй відрадний був запал, з яким діяли ці двоє молодих медиків заради свого наукового інтересу.
– До того ж, – додав Думбадзе, – помічник капітана дуже приємний хлопчина, і ми попросимо його, щоб він багато не плескав про те, що ми з Радянської країни.
– Чого ви так певні за нього?
– Бо відразу він поставився до нас дуже неприхильно, гадаючи, що раз ми – росіяни, то обов’язково білогвардійці. І, навпаки, став дуже привітний, довідавшись, що ми – радянські громадяни.
Нен-Сагор теж пожвавішав: молоді завзяті медики імпонували йому. Їй-право, він навіть узяв би їх до себе на роботу в Нурійській лабораторії.
– А що таке білогвардієць? – раптом поцікавився він.
– О діду, – засміялася місіс Ліліан, – ви починаєте цікавитися дечим поза медициною.
11
У вівторок надвечір з лівого борту, просто з піни прибою, постав Бомбей.
Це сталося так. Промені сонця на заході золотили гребені хвиль і ударяли в лівий борт пароплава. Бурштиново-помаранчева габа, здавалося, звисала не далі як за гону від пароплава й просто спадала в зеленавий степ океану. Але враз жовтогарячий кругляк сонця зірвався з габи, ковзнув униз і тихо пішов за горизонт, його довгі вузькі промені підплигнули з хвиль: бурштинова габа знялася над океаном, і промені простяглися вже довгими верстами по небу, грайливо фарбуючи перисті хмари. Тоді просто перед пароплавом, з-під вечірньої заграви, і постав рожевий від сонячних відблисків Бомбей. Він був не далі десяти кілометрів.
3 сер О вітали другу столицю східного домініону з своєї горішньої палуби. Їх серця, – коли тільки вони в них були, – схвильовано калатали. “Малоанглія” була перед ними. “Англія панує над морями”, – співали їхні душі.
Альберт Сю ганяв від трьох своїх начальників до помічника капітана, від помічника капітана до багажної комори, від багажної комори знову до 3 сер О. Він клопотався за власне вивантаження. За дорученням сера Овена він завітав і до Нен-Сагора – поцікавитися, яким шляхом належить їхати до Нурі і куди треба перепроваджувати багаж: до готелю, до вокзалу чи автостанції? Під час розмови з Нен-Сагором він дивився виключно на місіс Ліліан, і та знову повинна була здивовано відвернутися.
Нен-Сагор стояв на нижній палубі з Думбадзе й Коломійцем. Вони теж милувалися з краси суходолу. Старому Нен-Сагорові горіли очі й палало обличчя: він любив свою батьківщину, старий лікар.
Відгадуючи його думки, Коломієць дружньо запитав:
– Ви любите свою вітчизну, патроне?
– О так! – гаряче відгукнувся старий. – Я її люблю дуже! Я не можу й півроку вижити на тому проклятому острові. Коли я живу тут і відданий своїй роботі, я її майже не помічаю, я просто не відчуваю її, але варт мені залишити її на короткий час, як сум, звичайний собі сум, огортає ціле моє єство, я не можу тоді знайти собі місця і просто тікаю назад.
– Так. Ваша країна, мабуть, прекрасна. Про неї стільки писано такого ліричного й такого таємничого!
– От-от! – старий лікар цілком щиро образився. – Ви, європейці, хто б ви не були, шукаєте по інших країнах самої екзотики. Для вас наша Індія – тільки лірична й таємнича! Я певний, що ви знаєте про неї тільки з белетристики та трохи з підручника географії. А що знаєте ви про життя трьохсот мільйонів її населення?
Коломієць посміхнувся-
– Ви праві, патроне, це, на жаль, так. Але до мене не будьте надто суворі, моя країна – Україна – теж тільки предмет екзотичного слинявства для європейців.
– Що таке Україна? – поцікавився старий лікар.
Коломієць як міг докладніше в коротких словах удовольнив цікавість старого лікаря, потім знову повернув до першої своєї думки.
– Але я з своєю країною все ж таки маю велику перевагу проти вас із вашою.
– А саме?
– Моя країна вже розпочала своє майбутнє життя, а ваша, патроне, ще животіє в своєму минулому.
– Я не розумію вас, – признався Нен-Сагор.
– Колега говорить про волю своєї країни, яку здобула вона собі внаслідок революції, – встряла в розмову місіс Ліліан.
– А! – збагнув Нен-Сагор.
– Ви праві, товаришко, ми творимо тепер своє власне життя, а ви ще дозволяєте визискувати вас зажерам із острова.
– Індія палає в повстаннях, – нагадала йому Ліліан.
– О так!
– І незабаром справлятиме свято своєї перемоги, – додав Думбадзе. – Скажіть, патроне, – звернувся він до Нен-Сагора, – а як у Північній Індії, повстанський рух теж розгортається?
Нен-Сагор безпорадно розвів руками.
– Ах, знаєте, я так мало розуміюся на політиці. Я всім серцем бажаю моєму народові волі, добробуту й, щастя, але сам я не можу, не вмію взяти участі в обороні його інтересів. Ви пробачте мені, але цей шлях огню і меча, цей шлях крові, на який став мій народ, здобуваючи собі волю й добробут, – цей шлях мені не до серця. Це надто жорстокий шлях.
– Жорстокий! – усміхнулися Думбадзе й Коломієць, і місіс Ліліан підтримала їх. – А імперіалізм?
– Імперіалізм, імперіалізм! – Нен-Сагор роздратовано відмахнувся. – Я заявляю вам, що з мене поганий політик. Мені лишилося жити зовсім небагато часу, і за цей час я ще повинен устигнути закінчити мої наукові роботи. Я зараз прагну одного – завершити мою теорію, показати світові нову дорогу до життя! – Він запалився і розхвилювався. – Оздоровлення! От чого треба людству, оздоровте людство, і, можливо, не треба буде ніяких революцій, щоб поліпшити його добробут. Дайте людині нову гігієну, нову медицину, нову людину, і цій людині не будуть відомі ганебні властивості сучасної, викривленої, кретинізованої людини… Ви робіть, що знаєте. Мені дайте робити моє діло, воно не буде гірше од вашого.
Суперечка загрожувала розпалитися, але в цей час гонг ударив до табльдоту, останнього табльдоту на океані.
Всі заворушилися. Місіс Ліліан, Думбадзе й Коломієць одразу відчули голод.
– Ходімо, – запропонував Коломієць руку місіс Ліліан.
– І я з вами, – заявив раптом Нен-Сагор.
– Ви вийдете, діду, до табльдоту? – здивувалася місіс Ліліан.
– Так. Чому мені не вийти до табльдоту?
Місіс Ліліан не відповіла нічого, вона лише задоволено оглянула постать свого діда.
Поява Нен-Сагора в їдальні зробила чималеньку сенсацію. Пасажири вже звикли бачити його струнку й худу постать лише в вечірні години в самотньому закутку нижньої палуби. Про чударя індуса, заплямованого в широкому світі й викинутого, як за остракізмом[11], за його борт, вже ходили між пасажирів рясні анекдоти. З старого чударя глузували, але серпанок таємничості робив з нього для всіх цікаву особу. З півдесятка різних фантастичних побрехеньок гуляли по проплаву, рекламовані як справжні щирі “теорії” старого ескулапа.
Особливо вражені були самі члени ревізійної комісії – сер Овен Прайс, терапевт, сер Освальд Кеммері, хірург, і сер Олівер Вебенс, невропатолог. Вони майже забули про присутність на цьому пароплаві їхнього колишнього колеги, а нині – майже підсудного. Щиро кажучи, в приємній подорожі вони майже забули й про саму мету цієї подорожі. Вони вже ладні були вважати її за розважальну прогулянку.
Поява Нен-Сагора в загальному залі нагадала їм про їхні відповідальні перед королівством обов’язки.
3 сер О підтяглися й надали фізіономіям соліднішого виразу. Вони навіть відсунулися від своїх дам, що в такій ситуації могли лише скомпрометувати їх, – це були співачки якоїсь мандрівної італійської капели.
Чемно й стримано відповіли вони на Нен-Сагорове привітання.
– О сер! – сказав сер Овен Прайс, аби щось сказати. – Ви вже одужали?
– Ви маєте добрий вигляд, сер, – сказав сер Освальд Кеммері.
– Та ви поправилися, сер, – сказав і сер Олівер Вебенс.
Між іншим це була таки правда. Нен-Сагор виглядав зовсім добре. Зростання відстані від острова пішло Нен-Сагорові на користь. Він просто-таки помолодшав, його високий стрункий стан випростався, плечі вже не були похилі, голова підвелася, зникла понурість, зморшки розгладилися, і на обличчі зацвів навіть здоровий рум’янець.
Одне слово, ніхто б і не.сказав, що старому лікареві вісімдесят четвертий рік! Синьйора Джульєтта, – перша співачка мандрівного італійського хору, постійна (на пароплаві) дама сера Овена Прайса, терапевта, яка колись на світанку, нишком повертаючись з Прайсової каюти, випадково бачила, як лікар Нен-Сагор у затінку палубних перекрить робив свою вранішню гімнастику в самих трусах, – голову б дала комусь зрубати, що це ще зовсім молодий і цікавий джентльмен. Вона не дала б йому тоді більше тридцяти, а тепер – у фраку – більше сорока років.