Нен-Сагор безпорадно розвів руками.
– Ах, знаєте, я так мало розуміюся на політиці. Я всім серцем бажаю моєму народові волі, добробуту й, щастя, але сам я не можу, не вмію взяти участі в обороні його інтересів. Ви пробачте мені, але цей шлях огню і меча, цей шлях крові, на який став мій народ, здобуваючи собі волю й добробут, – цей шлях мені не до серця. Це надто жорстокий шлях.
– Жорстокий! – усміхнулися Думбадзе й Коломієць, і місіс Ліліан підтримала їх. – А імперіалізм?
– Імперіалізм, імперіалізм! – Нен-Сагор роздратовано відмахнувся. – Я заявляю вам, що з мене поганий політик. Мені лишилося жити зовсім небагато часу, і за цей час я ще повинен устигнути закінчити мої наукові роботи. Я зараз прагну одного – завершити мою теорію, показати світові нову дорогу до життя! – Він запалився і розхвилювався. – Оздоровлення! От чого треба людству, оздоровте людство, і, можливо, не треба буде ніяких революцій, щоб поліпшити його добробут. Дайте людині нову гігієну, нову медицину, нову людину, і цій людині не будуть відомі ганебні властивості сучасної, викривленої, кретинізованої людини… Ви робіть, що знаєте. Мені дайте робити моє діло, воно не буде гірше од вашого.
Суперечка загрожувала розпалитися, але в цей час гонг ударив до табльдоту, останнього табльдоту на океані.
Всі заворушилися. Місіс Ліліан, Думбадзе й Коломієць одразу відчули голод.
– Ходімо, – запропонував Коломієць руку місіс Ліліан.
– І я з вами, – заявив раптом Нен-Сагор.
– Ви вийдете, діду, до табльдоту? – здивувалася місіс Ліліан.
– Так. Чому мені не вийти до табльдоту?
Місіс Ліліан не відповіла нічого, вона лише задоволено оглянула постать свого діда.
Поява Нен-Сагора в їдальні зробила чималеньку сенсацію. Пасажири вже звикли бачити його струнку й худу постать лише в вечірні години в самотньому закутку нижньої палуби. Про чударя індуса, заплямованого в широкому світі й викинутого, як за остракізмом[11], за його борт, вже ходили між пасажирів рясні анекдоти. З старого чударя глузували, але серпанок таємничості робив з нього для всіх цікаву особу. З півдесятка різних фантастичних побрехеньок гуляли по проплаву, рекламовані як справжні щирі “теорії” старого ескулапа.
Особливо вражені були самі члени ревізійної комісії – сер Овен Прайс, терапевт, сер Освальд Кеммері, хірург, і сер Олівер Вебенс, невропатолог. Вони майже забули про присутність на цьому пароплаві їхнього колишнього колеги, а нині – майже підсудного. Щиро кажучи, в приємній подорожі вони майже забули й про саму мету цієї подорожі. Вони вже ладні були вважати її за розважальну прогулянку.
Поява Нен-Сагора в загальному залі нагадала їм про їхні відповідальні перед королівством обов’язки.
3 сер О підтяглися й надали фізіономіям соліднішого виразу. Вони навіть відсунулися від своїх дам, що в такій ситуації могли лише скомпрометувати їх, – це були співачки якоїсь мандрівної італійської капели.
Чемно й стримано відповіли вони на Нен-Сагорове привітання.
– О сер! – сказав сер Овен Прайс, аби щось сказати. – Ви вже одужали?
– Ви маєте добрий вигляд, сер, – сказав сер Освальд Кеммері.
– Та ви поправилися, сер, – сказав і сер Олівер Вебенс.
Між іншим це була таки правда. Нен-Сагор виглядав зовсім добре. Зростання відстані від острова пішло Нен-Сагорові на користь. Він просто-таки помолодшав, його високий стрункий стан випростався, плечі вже не були похилі, голова підвелася, зникла понурість, зморшки розгладилися, і на обличчі зацвів навіть здоровий рум’янець.
Одне слово, ніхто б і не.сказав, що старому лікареві вісімдесят четвертий рік! Синьйора Джульєтта, – перша співачка мандрівного італійського хору, постійна (на пароплаві) дама сера Овена Прайса, терапевта, яка колись на світанку, нишком повертаючись з Прайсової каюти, випадково бачила, як лікар Нен-Сагор у затінку палубних перекрить робив свою вранішню гімнастику в самих трусах, – голову б дала комусь зрубати, що це ще зовсім молодий і цікавий джентльмен. Вона не дала б йому тоді більше тридцяти, а тепер – у фраку – більше сорока років.
Нен-Сагор увічливо й чемно відповів на всі ці привітання й зайняв місце між Думбадзе та Коломійцем.
Це викликало ще одну сенсацію. Про те, що дійшлі журналісти помирилися із старим лікарем, знав уже весь пароплав, але ніхто й гадати не міг, що примирення було настільки глибоке. Тим паче – ця трійка розмовляла таки зовсім по-приятельському.
– Ну й пройдисвіти! – захоплено дивувалося ціле товариство.
Після обіду, коли мужчини перейшли до салону покурити й випити чорного кофе, Нен-Сагор змушений був підійти до своїх колег-контролерів. Він представив своїх супутників.
– Панове, – звернувся він до трьох набундючених ескулапів і синів Феміди заразом, – я дозволяю собі познайомити вас із цими двома джентльменами, бо далі нам доведеться подорожувати разом і, можливо, довший час разом жити й працювати у мене в Нурі. Вони також їдуть до мене в Нурі, щоб ближче обізнатися з моїми роботами.
Справді, півгодини перед тим це було вирішено.
Думбадзе і Коломієць вирішили не повертатись зразу з Бомбея назад, а ще поїхати на кілька день до Нен-Сагора в Нурі.
12
Висадка відбулася наполовину щасливо, наполовину – нещасливо.
Цілком щасливою була перша половина цієї докучливої процедури: сер Овен Прайс, сер Освальд Кеммері, сер Олівер Вебенс, Альберт Сю, а за ними Нен-Сагор, місіс Ліліан та Думбадзе з Коломійцем зійшли на берег і всі разом пройшли до пасажирського павільйону. Там, сівши довкола круглого столу перед сімома склянками зеленого чаю, товариство подорожніх улаштувало коротеньку нараду про способи дальшого подорожування. Вирішено було, переночувавши в готелі, вранішнім експресом рушати просто до Пешавара, а з Пешавара урядовим автотранспортом – до Мардана. В Мардані мав чекати нурійський автотранспорт, згідно з радіограмою ще з пароплава.
Поки тривала ця коротенька нарада, – а тривала вона не більше п’ятнадцяти хвилин, – спритні матроси з “Мажестіка” вже встигли вивантажити й багаж подорожніх на розлогі дебаркадери пасажирської пристані. Нен-Сагорові скрині, шість чемоданів трьох серів та спільний чемоданчик Думбадзе й Коломійця вже вистроїлися в ряд під сірими тентами багажного павільйону. Валізка Альберта Сю вінчала скромно цю гору майна.
Після цього й почалася частина нещаслива. Коли Альберт Сю побіг до транспортної контори, щоб розпорядитися відправити багаж на залізничну станцію і перевезти його до Пешавара й Мардана, а все інше товариство в цей час рушило до під’їзду, щоб сісти в авто й поїхати на ночівлю до готелю, саме в цей час до сера Овена Прайса (його дебела й солідна постать зразу виказувала в ньому найстаршого в цій невеличкій експедиції) підійшов помічник начальника пристані.
Помічник начальника пристані – високий, сухорлявий і апатичний індієць – приклав руку до козирка свого форменого кепі й виобразив на своїй фізіономії зовсім недвозначну й цілком кислу міну.
– Сер, – сказав він, – мені дуже прикро, сер, але я повинен подати вам зовсім невтішне сповіщення. Я можу прийняти ваш багаж, але я не можу поручитися за його справну і вчасну приставку: наші носії страйкують уже другий день, і багаж неможливо перевантажити у вагони залізниці.
– Чорт забирай! – прогримів сер Овен Прайс. – Що ви говорите? Ці чортові інди, тільки ступила наша нога на цю землю, вже роблять нам перешкоди! Але ж ми знаходимося на території Британської імперії!
Апатичний індієць у форменому кепі негайно змінив вираз своєї фізіономії з кислого на холодний.
– Але дозвольте мені, сер, нагадати вам, що ви говорите зараз теж з індом…
– Гм! – сер Овен Прайс був би зніяковів, коли б це було припустиме для британського джентльмена серед індів. А поскільки це було неприпустиме, то він, лише на мить зам’явшись, перевів розмову на інше: