Сер Ів спинився, вдруге відчувши потребу випростатися перед аудиторією. Альберт Сю застрочив своїм стило, як добра ткацька машина човником. Старий лікар Нен-Сагор по-старечому безсило розвів руками.
– Мені дуже прикро, сер… Сер Ів зробив милостивий жест:
– Я розумію вас, сер, але ви не будете заперечувати, сер, що Королівське медичне товариство повинно бути реабілітоване?
Сер Ів замовк, мовчав і лікар Нен-Сагор. Коли проминуло п’ять-шість секунд і далі мовчати було вже незручно, старий лікар тихо запитав:
– Чого, сер, хоче від мене Королівське медичне товариство? Чи хоче воно, щоб я подав у пресу заяву про те, що я дійсно знахар і шахрай, який нечесним шляхом проліз був у члени товариства?
Сер Ів збирався був кінчати свою красномовну промову, але захлинувся, почувши Нен-Сагорове питання. Він ніяк не чекав такого почути і тепер обмірковував, чи не скоїло дурня товариство, ухваливши зовсім іншу постанову, а не саме цю, і чи не краще справді було б ухвалити саме таку постанову? Але постанова президії товариства лежала просто перед ним на столі, і тепер уже пізно було перерішувати. Тому сер Ів ображено звів свою колись красиву, а тепер зовсім лису голову.
– Королівське товариство, сер, нічого не хоче від вас. Королівське товариство, сер, повинно себе реабілітувати й тому ухвалило, оформляючи ваше, сер, вибуття з причин вашого, сер, політичного заплямування, водночас проревізувати, сер, і вашу наукову роботу. Цим Королівське медичне товариство остаточно встановить, кого свого часу приймало до лав своїх членів – лікаря й наукового експериментатора чи… – пробачте, сер, я повторюю чужі слова, – знахаря і шахрая та інше, не будемо всього цього перераховувати, сер.
Сер Ів урочисто замовк. Старий лікар мовчав. Він звісив голову на груди й тяжко замислився: його проревізувати…
Невідомо, що відповів би він серові Іву Монтеві, першому секретареві Королівського медичного товариства, – він, ображений, знеславлений і скривджений старий лікар, – можливо, він зірвався б на рівні ноги й затопив би серові Монтеві в голову його портфелем з гадючої шкіри, можливо, але… цього не сталося, бо в цю мить двері сусідньої кімнати розчинилися і місіс Ліліан ввійшла без дозволу в приймальню лікаря Нен-Сагора.
Місіс Ліліан не тільки нечемно, порушуючи всі етикети й елементарні правила ввічливості, ввійшла без дозволу в приймальню Нен-Сагора під час його ділової розмови з сером Монтеві, – вона ще й ганебно, наче якась камеристка, підслухувала по той бік дверей.
– Місіс! – підвівся сер Монтеві, гублячи монокль і ворушачи останніми волосинками на своїй колись красивій голові. – О! О, місіс…
Вся його фізіономія була точним начерком цієї інтернаціональної літери “О”. В інтонації, з якою він вимовляв цю інтернаціональну літеру, були всі природні в таку хвилину почуття: переляк, здивування, розгублення, обурення, пошана до жінок і гнів.
Місіс Ліліан не дала йому отямитися.
– Пробачте, сер, – сказала вона, – що я, не поспитавши дозволу, зайшла сюди, але… – місіс Ліліан лише на секунду задумалася і зразу ж спритно відбрехалася, – але мені щойно подзвонили, що сера Нен-Сагора викликають до прямого трансконтинентального провода з Індії, і я дозволила собі перервати вашу розмову.
Сер Ів Монтеві змалечку мав велику пошану до всіх точних зв’язків, особливо трансконтинентальних, а також до жінки… навіть і тоді, коли вона… каже неправду.
Він був щирий джентльмен і тому достойно схилив свою лисину.
– Місіс!
– Добридень, сер. Діду, – докінчила свою брехню місіс Ліліан, – вам треба буде підійти до апарата в десять годин сорок п’ять хвилин. Ви ще маєте десять хвилин часу.
Потім вона повернулася до сера Іва й привітно хитнула головою.
– Прошу, сер, сідайте. – І вона сіла сама. – Ви пробачте мені, але, ввійшовши, я чула вашу останню фразу. Так президія товариства ухвалила зробити ревізію наукової роботи мого діда? Назвімо це, як хочете. Нехай буде ревізія, але чи не цього ж самого жадав сер Сагор від шановних зборів? Він якраз і жадав, щоб товариство ближче ознайомилося з його роботами і відрядило для цього спеціальну комісію. Значить, президія призначила таку комісію?
Сер Ів Монтеві був зовсім спантеличений таким навальним наскоком і зміною співрозмовця, до того ж він ще змалечку ніяковів при жінках.
– Так, – промимрив сер Ів. – Гм… так. Президія виділила комісію… Це сер Овен Прайс, терапевт, сер Освальд Кеммері, хірург, сер Олівер Вебенс, невропатолог… Як бачите, комісія дуже компетентна: представлено і теоретичну, і практичну медицину. Сер Овен Прайс великий експериментатор, його знає ціла Англія. І взагалі…
І взагалі сер Ів Монтеві замовк, бо розгубився остаточно.
6
Сер Ів Монтеві пробув у лікаря Нен-Сагора ще рівно вісім хвилин: він же чудово пам’ятав, що серові Нен-Сагорові за десять хвилин треба йти на розмову до трансконтинентального провода. Тому за дві хвилини до десятої години сорока п’яти хвилин він встав і з повагою відкланявся. Горбань Сю виніс за ним портфель.
За ці вісім хвилин збентежений сер Ів не встиг навіть докінчити свого доручення: присутність жінки, як завжди, зовсім збила його з пантелику. Ці жінки завжди так недоречно вміють перевести ділову, офіціальну і вельми відповідальну та суху розмову на якусь блазенську і ніяк не суху і не офіціальну балачку: місіс Ліліан розмовляла з сером Івом про зростання цін на ринку та останній концерт у Королівській опері. Сер Ів не встиг навіть переказати місіс Ліліан, що її теж викреслено з списків кандидатів медичного товариства: коли мовиться про ціни на сибірське масло та про Бетховена, хіба тут до таких делікатних повідомлень? Сер Ів вийшов з дому Сагорів ні в сих ні в тих і дуже злостився на себе та на місіс Ліліан. Бідному горбаневі, Альбертові Сю, перепало за всіх. Проте сер Ів вирішив послати місіс Ліліан офіціальне сповіщення поштою й на тому заспокоївся.
Нен-Сагор залишився вдвох з місіс Ліліан. Старий лікар розгублено м’яв у руці залишений йому протокол медичного товариства.
– Ти це сказала навмисне, Лі, про прямий провід? – спитав він.
– Так, діду, я боялася, щоб ви не наробили дурниць. Ви повинні пробачити мені.
Нен-Сагор сумно усміхнувся.
– Можливо, ти маєш рацію. – Потім він проглянув ще раз текст протоколу. – Виїзд призначено на середу вранці Отже, сьогодні мені не доведеться їхати. Треба сказати Джесі розібрати чемодан.
– Я вже розібрала його.
Нен-Сагор знову сумно усміхнувся. Він, либонь, і не чув своєї розмови з онукою. Він був зовсім пригнічений, і йому боліла голова. Він розгублено тинявся по кімнаті з кутка в куток, покусуючи губи й ламаючи пальці. Вперше за вісімдесят літ життя спина йому похилилася і чоло гірко потуманіло.
– Я, мабуть, вип’ю брому, – мовив він, аби щось сказати. – Лі, налий мені з пляшечки, що на каміні.
Але коли місіс Ліліан попростувала до дверей, старий лікар раптом спинив її.
– Лі, – тихо сказав він, – але ж, Лі, ти проглядала газети? Я трохи пробіг очима, вони ж приписують нам мало не зв’язок з… цими… з руськими комуністами?
– Щось подібне.
– Але ж… – старий лікар розгублено спинився. – Це ж абсурд.
– Абсурд, діду.
– Я ніколи нічого… та й взагалі… я мало й чув про них.
– Очевидно, діду, – усміхнулася місіс Ліліан. – Я ніколи не знала за вами охоти до політичних справ. Не журіться, це ж звичайна газетна плітка і сенсація. Всі це чудово розуміють.
– А потім… – старий лікар мало чув мову онуки. – А потім ще вони щось плетуть про мій нібито зв’язок з… повстанцями… нашими, наче повстанцями там, у Індії.
– Те ж саме, діду.
Нен-Сагор, украй спантеличений, спинився перед онукою.
– Але ж… я вже півроку тут, на острові. Я рідко читаю газети, та й наші газети, вони так брешуть, коли йдеться про щось політичне, – я… я навіть майже й не чув нічого про… про те, що у нас в Індії… неспокійно. Хіба у нас, на батьківщині, революція?
– Революція, діду. Вже кілька місяців. Навіть ллється кров.
– Кров? – старий лікар злякано сахнувся. – Ти кажеш кров, Лі?
– Кров, діду. Багато індійської крові ллється зараз.
– Ах, боже мій, це ж жахливо! Знову кров. Це треба спинити!