Світанок хилиться над степом…
І знов копит погребний дзвін
Печально слухає Мазепа.
XXVI
Ви вільні знов, лани кохані,
Як хвилі рідної ріки…
І у Туреччині, в тумані,
Пропали шведські вояки.
Полки Петра пішли за ними,
Та сила турків немала,
Де грім гармат, і кров, і дими,
Петра в кільце стальне взяла.
Намет. Од люті серце в'яне
У Карла. Ходить він страшний…
Та мовчки смокче дим кальяна
Паша турецький огрядний.
КАРЛ
Як можна випускати вовка,
Що до кошари ніччю вліз?!
Вовк — це є вовк. Така помовка.
Його б пекти вогнем заліз!
Він тільки ненавистю й дише
До мене, лицаря добра.
Невже вам золото миліше
За довгов'язого Петра?
Йому б лиш жить. Тхору такому.
Він за життя віддасть і трон.
Він у руках твоїх, так чому
Ти не береш його в полон?
ПАША
Петру капут.
Ми вирвем жало
Із рота чорного його.
Це так. Та в Порти грошей мало,
А гроші — це вина огонь.
Уста солодкі одалісок
І все, що зможеш ти купить.
З Петром не можем ми так різко,
Бо звикли золото любить.
Та й бути до Петра ворожим
Не зможу я без каяття.
За нього рідна Порта може
Свого позбутися життя.
КАРЛ
Я гори злота вам здобуду,
Щоб змовкло прокляте “ура”,
Я цілувать вам ноги буду,
Не випускайте лиш Петра!
Карл на коліна хоче стати,
Але паша не дозволя.
ПАША
Не треба так! Не треба, брате!
Далеко Швеції земля.
Вже золота мечем придбати
Не зможеш ти. Твої поля
Іще не раз заллються кров'ю
Там, де могили і хрести,
Куди повернешся ти знову
Й десь у бою загинеш ти.
КАРЛ
Ну, годі, годі ворожити,
Ти не циганка, воїн ти.
Що ж, кряч, як ворон, про хрести,
Паша у ролі ворожбита.
Далеко Швеції сади
Й вікінгів плем'я войовниче,
Прощай. Поїду я туди,
Куди синовнє серце кличе.
Що десь зупиниться в бою.
Я їду в Швецію мою.
Прощай!
ПАША
Прощай, відважний мій юначе!
Ще не зайшла твоя зоря.
Ще кінь за вершником не плаче,
І меч — в руках богатиря.
Прощай, прекрасний мій юначе!
Й лице північного титана
Завіса вкрила. “Що ж. Пора”, —
Й паша над люлькою кальяна
Старечі сльози витира.
Та меч, меч Швеції зломився
Під тиском велетня з Неви.
Петро ж від турків відкупився
І повернувся до Москви.
Туди, туди, де скелі й ріки
У шелесті озер і трав,
Де він, за Пушкіним, навіки
Вікно в Європу прорубав.
Блакитний вечір. Шум акацій,
Немов на вулицях весна,
А у розкішному палаці
В покоях бродить тишина.
Перед господарем Молдови
Мазепа мов закам'янів.
Він у жупані малиновім,
Як кров, що марно він пролив.
МАЗЕПА
Куди, куди піду од суму?
Під землю чи в глибини вод?!
Хіба ж я міг таке подумать,
Що проти мене мій народ?..
Що він мої розіб'є мрії
Так, як Петро чужинну рать,
Що він ніколи від Росії
Не зможе серця одірвать.
А я шукав у морі броду
І не знайшов його, о ні!
Й навіки проклятий народом,
Умру на рідній чужині.
Я помилявся од любові,
Що, як пожар, в моїх очах.
О не розвій, молю, Молдово,
По смерті мій печальний прах!
Мазепа сивий. Тільки брови
Все ті ж у нього, як колись.
Тепер він молиться Молдові,
Як Україні він моливсь.
Вони, як сестри. Що ж. Він битву
Програв, і в серці тільки тьма.
Прийма Молдавія молитву,
А Україна не прийма.
ГОСПОДАР
Нещасний брате, годі муки!
Її не вичерпать до дна.
Хай дні твої, як чорні круки,
Та ще повернеться весна…
Покайся. Їдь на Україну,
На степу рідного суцвіть,
Що йшов за нього ти до згину.
І рідний край тебе простить.
МАЗЕПА
Не можу я… Я вже проклятий,
Хоч степ і кличе, і гука.
Якби ти знав, мій добрий брате,
Яка важка в Петра рука!
Як жаль, що серце бідне гине,
Що мало все, поля й блакить…
Мене б простила Україна, —
Петро проклятий не простить.
Які ще в світі є падлюки,
Короно-деспоти які!
І він в одчаї ломить руки,
А очі! Очі, як штики…
Вони із люті і туману,
Мов не приймає їх земля,
Ті очі, що любили панни
Колись у парку короля,
Десь понад Віслою, де чуло
Гілля зітхання молоде…
О ні! Не вернеться минуле,
Назад ніколи не прийде!
МАЗЕПА
Тепер нічого вже не треба.
Заснуть. Заснуть би вічним сном.
І похилив чоло Мазепа,
Немов налите чавуном.
“Заснуть, заснуть…”
Чужинний вечір
Кривавить хмари за Дністром…
Страшний тягар упав на плечі
Мазепі перед вічним сном,
Що зазирав йому у очі
Диханням холоду і ночі.
Вже місяць вирушив у путь
У золотій своїй обнові.
МАЗЕПА
Я знаю, турки продадуть
Мене за золото Петрові…
Останні хвилі я живу.
І сльози падають багрові
З очей Мазепи на траву,
Криваві сльози… Перстень свій
Мазепа з пальця іздіймає
І в тишині уже нічній
Із нього смерть він випиває
Й на землю пада… Стогне гай…
Зітхнув Мазепа уостаннє,
І з губ злетіло, як дихання:
“Прощай, Україно, прощай!”
Над ним у сумі голосінь
Не никли траурно знамена.
Одкинув він у вічність тінь…
Він був талант, а може, й геній.
А геній, це не витів долі,
А й труд ночами й в льоті днів…
Не марно школу єзуїтів
Колись Мазепа закінчив.
Так! Закінчив. Та єзуїтом
На радість матері не став.
Він серцем, для добра одкритим,
Людей, як пісня, чарував.
“Він інтриган”, — немов вериги,
В душі моїй слова ці злі.
Але були його “інтриги”
Для щастя рідної землі.
Хоч грунт її був досить грузький…
Інтриги? Ні! Це зброя слав.
Отак один король французький
З інтриг державу збудував.
Хай про Мазепу спів мій лине,
Хоч він був пан, та серце мав.
За суверенність України
Боровся він і в цім був прав.
І я співать про нього мушу
Так, як ніколи не співав.
Народ не марно в свою душу
Про чайку його пісню взяв.
Голів мільони, світлі, щирі…
До них тягнусь я серцем всім!
Народ — мій Бог, йому я вірю,
А не історикам отим,
Що руку царську цілували,
Що слинили Петрову длань
І про Мазепу написали
Із кон'юнктурних міркувань.
Та й досі пишуть… Що ж, пишіте.
Красу душі його висот, —
Як не зовіть його бандитом,
Вже оспівав давно народ.
Мені ж чинів і “ласк” не треба,
Я не наївний, не сліпий.
Ні! Не народ прокляв Мазепу,
А прокляли його попи.
Попи, що з правдою змагались
І продали царю язик,
Ці чорні ряси, що злигались
З попами руськими навік.
І прислужилися, прокляті,
Катам, що йшли, як криголом,
Щоб наш народ у власній хаті
Ще сотні років був рабом.
Хай повний гніву в даль чаїну
Про дні печальні лине спів,
Коли з моєї України
Петро колонію зробив.
Це він до власної мети
Схилив і шляхту України,
Надавши право їй тягти
І соки, й жили з селянина.
Союз військовий він зламав,
Що склав Богдан із Олексієм,
Як рівності й братерства вияв.
Він шляхту золотом обсіяв,
Народ позбавивши всіх прав,
І по Вкраїні “з ласки трона”
В містах поставив гарнізони.
В ті люті дні він добре знав,
Що їсть Вкраїна і чим дише,
Й щоб зав'язать петлю тугіше,
Мазепи “зраду” скористав.
Так! Будував церкви Мазепа,
Церкви і школи. Просвіщав
Він свій народ. Та шкіл не треба
Царю, й він їх позакривав.
Покрилась тьмою Україна,
Засумував старий Дніпро…
І доробила Катерина,
Чого не встиг зробить Петро.
ЕПІЛОГ
Далекий Галац сниться знову.
А серце! Серце у огні…
Біля господаря Молдови
Лежить Мазепа у труні,
В маленькій церкві.
Рідний край
Одснивсь і не присниться знову.
І турки, що взяли Молдову,
Їх трупи вкинули в Дунай.
Мов чути голос, що з журбою
Слова так глухо промовля,
Немов говорить їх земля!
“Кісткам — і тим нема покою!”
Такий кінець, Мазепо, твій,
Герою нещасливий мій,
Що так любив свою Вкраїну,
Та все ж не так, як той Палій,
Що все простив Петру за волю,
Як і Петро йому простив
І ті дні кріпацтва і сваволі
І подвигів богатирів,
Що землю так свою любили,
Що не злякались і могили,
Бо мати в нас усіх одна —
Це наша рідна сторона.
Хай вітер віє нелихий
І нахиля гілля дібров.
Замолювать свої гріхи
У монастир Палій пішов,
Щоб домолитися до раю.
Мазепа спить на дні Дунаю.
Над ним весна іде в похід,
Сади вишень вкриває цвіт…
Та що йому тепер до всього!
Краса Молдавії для нього
Як сон, що вже не повернуть.
Пішов він у останню путь.
Куди? Цього ніхто не знає.
Спитай у сивих хвиль Дунаю,
У сонця й вітру поспитай…
Над ним тече мутний Дунай,
Старечі кості обмиває…
А десь далеко рідний Край
В церквах вигнанця проклинає.
Таке, Іван, життя твоє,
Що десь погасло за полями…
А у церквах поклони б'є
Народ, обдурений попами.
Це так було. Тепер не так.
Тобі ми добре знаєм ціну…
І я в диму страшних атак
Ішов на смерть за Україну
І за Росію! Як брати,