Мазепа (Поема) – Володимир Сосюра

В його покої голубім.

МАЗЕПА

Як ти прийшла, моя кохана,

Як ти могла таке зробить?

Як серце у твого гетьмана

У грудях стогне і болить!

Що скажуть люди?! Як це можна?

Втекти до мене од батьків!

Горить душа моя тривожна,

Мене лякає божий гнів

І людський суд. Моя хрещена!

Та людям мук моїх не знать.

О, як хотів би “наречена”

При всіх на тебе я сказать.

Твоїх батьків я ублагаю

Вогнем моїх пекучих сліз.

І гетьман в сад, що все зітхає,

Мотрону на руках поніс.

Несе, а горе скалить ікла,

І серце крає меч біди…

Ось Мотря вирвалась і зникла

З очей, неначе назавжди.

Вона гарячим вітром степу

Помчала й зникла у кущах.

І наче зорі, у Мазепи

Мотрони очі у очах…

В тиші палат журба безкрая,

Десь плаче Мотря, вся в сльозах…

А Кочубеїха благає

Свого татарина, на жах

Йому й собі, — вся гнів і крик, —

За Мотрю, зганьблену навік,

І потай дума сумовито:

“І за мою любов розбиту,

За все Мазепі відплати!”

КОЧУБЕЇХА

Втекти від нас! Його це чари!

Як серце рветься од тривог!

Ніколи їм не були в парі,

Цього не хочуть церква й бог.

Як не блага він, не ворожить,

Закляттям загубивши лік,

Та за дружину буть не може

Йому хрещениця повік.

Та ще він зрадник. Чорні мрії

В душі од всіх охороня

І проти матері-Росії

Готує тайно повстання.

Я знаю все. Пиши Петрові,

Пиши, покіль ми ще живі,

А то настануть дні грозові,

І ми потонемо в крові…

Й хтозна, чи виринемо потім,

Бо вся Вкраїна — збройний стан.

Буть швидко вибуху. Це — злодій,

Це супостат, а не гетьман.

Петрові будем ми в пригоді,

Й він не забуде нас. Пиши.

І пише Кочубей: “…він злодій…”

Лиш Мотря плаче у тиші…

XIV

Кто при звездах и при луне

Так поздно скачет на коне?

О. Пушкін

У сяйві зоряних огнів

Кого це кінь шаленим скоком

Несе на північ, в даль степів?..

Це красень Іскра, що любив

Над зорі Мотрю синьооку

І тільки нею в мріях жив.

Він нею жив. Ночей немало

Не спав од дум, що, як ріка,

Йому всю душу заливали…

А Мотря тільки кепкувала

З закоханого юнака.

Хоч трохи, може, й жалкувала.

Та що ж, знать, бог так захотів,

Що чорні брови проміняла

Вона на злами сивих брів,

І гетьмана рабою стала.

Як жар, у жилах юна кров…

Летить козак удаль досвітну…

Його ненависть і любов

Женуть на північ непривітну…

Так. Перед ним мета одна,

Це — жало видерти зміїне

З зрадливих уст! Не знають сна

В нім лють на гетьмана страшна

Й любов до Мотрі й України.

Біжить назустріч далина,

Що ледь світає над землею…

А серце сеє — журби мара…

Летить з доносом Кочубея

Полковник Іскра до Петра.

Цар не повірив в діло злеє,

Не скинув ще довіри пут.

Віддав він Іскру й Кочубея

Мазепі на суворий суд.

І от. Шумить майдан широкий

Од розхвильованих людей…

А біля плахи сумноокий

В сорочці довгій Кочубей.

Усе в зловісних фарбах тоне,

Для нього даль вже нежива…

І коло ніг його холоне

Кривава Іскри голова.

Кат одрубав її… На жертву

Пішов юнак, а міг би жить…

І очі холодно і мертво

В холодну дивляться блакить…

Над батьком Мотрі небо хмуре…

Дочка десь плаче у юрбі,

І, наче траурна бандура,

Ридають далі голубі…

Так світло й легко над землею,

А на землі в сльозах любов.

І на сорочці Кочубея

Горить багряно Іскри кров…

“Держіть її! Держіть!” Юрбою,

Немов потоком, хтось пливе…

Обличчя, наче неживе,

І очі з чорною журбою

У простір дивляться… “Держіть!”

То Кочубеїха… Не в силі

Страшного горя пережить.

За грані волі в ній, як хвилі,

Душі розхлюпалась блакить…

“Держіть її!.. Держіть!.. Держіть!..”

Любило так це серце щире…

Кому ж його любов жива?

На шию впав удар сокири,

І покотилась голова

По ешафоту і землею…

Красиві зайві тут слова.

Така вже доля Кочубея…

Там десь прозорий хорів спів…

А він лежить, мов небо лине…

Він теж по-своєму любив

Свою нещасну Україну.

А Кочубеїха! Вона

З наказу гетьмана Мазепи

Худа, розпатлана й страшна

Мчить за конем широким степом…

Вона біжить, а кінь — все швидше

З хвостом нап'ятим, як струна,

Летить, копитом б'є в обличчя

Нещасну страдницю… Одна

В широкім і безжальнім полі

На жертву і коневі й долі

Катами віддана вона.

Ремні їй вгризлись туго в руки.

Вона ж не розуміє муки,

Співає щось і об грудки

Грудьми все б'ється…

Тіло рветься,

Земля оголює кістки

Од м'яса їй… Вона ж сміється…

Аж доки… Доки лиш кістяк

Пропав, де в житі квітне мак.

У хмарку місяць загорнувся,

В траву лив сльози золоті…

А кінь додому повернувся

З ремня огризком на хвості…

Так важко дихав чорногривий,

Неначе гору поборов…

І довго конюх буркітливий

Стирав з хвоста засохлу кров.

XV

Іще в Січі, о даль моя,

Ховаючи таємні мрії,

Йван зненавидив Палія

За те, що він любив Росію.

А скільки в нім таємних мрій,

Що він беріг в ім'я любові

До України, боже мій!

Тепер полковником Палій

На правім березі Дніпровім.

“Літа, літа… Промчали ви…

Невже рабом і я загину?”…

А довгі руки із Москви

Все обіймають Україну…

“Ні, лобом не розбить бетону

Й сказать, де наші, де чужі,

Коли стрілецькі гарнізони

У кожнім місті, як ножі!..”

Так думав він, а кінь копитом

Простори рве і землю б'є

Під вітром злякано-сердитим…

Земля моя, життя моє!

Іван Степанович старіє,

Для нього це не новина.

Його волосся й давні мрії

Вже вкрила років сивина…

“Ах, той Палій!.. Палій, Паліє!

Тобі дорога вся ясна.

Мені ж…” І гетьман шаленіє,

А в серці ненависть одна.

В його очах горить багряно

Якийсь огонь… “Пора, пора!..”

А кінь летить у морі трав,

Нема кінця і краю степу.

Од мрій не звільниться Мазепа…

Він Кочубеїху згадав…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: