Мазепа (Поема) – Володимир Сосюра

В траві копита б'ють не лунко,

Земля вже скоро буде в тьмі…

Згадав Мазепа поцілунки

І шепіт пристрасний у тьмі…

“Як сяє місяць!.. Скрізь так тихо…

І так шумить гаряча кров… —

Йому шепоче молодиха. —

Од всіх ховаєм ми любов.

Це — гріх, мій гетьмане коханий,

Це гріх великий, о повір! —

Шепочуть повні губи п'яно:

— Мій сивоусий богатир!..”

Давно, давно… Дочка у неї,

Смуглява Мотря… Чи ж його?..

Ах, ніч! Та ніч у зір інеї

І щастя повного вогонь!..

Минулих днів далекі тіні

Ніяк не тонуть в років млі…

Те щастя — айстри в дні осінні,

Що запізнились на землі.

А серце ниє… В вухах дзвін,

Мов од копит, що б'ють нестримно.

І на душі так дико й димно…

Хрещений батько Мотрі він.

Знов, як раніш, всі в зорях ночі,

Останні, може, у житті…

Йому все сняться владні очі,

Мотрони очі золоті…

А роки мчать кудись шалено,

За силуетом силует…

Він кличе Палія Семена.

І от шумить уже бенкет…

Зір Палія за мури лине…

А брови — крил орлиних змах…

Сидить вся в золоті старшина.

В багрянім бархаті, в шовках…

Палій між нею, наче цвях:

“Тут зрадою і кров'ю віє”.

Думок не глушить чарок дзвін.

За те, що любить він Росію,

Його не люблять, знає він.

“Росія — щит наш од негод.

Незборний з нею наш народ.

А од старшини лиш халепа”.

Так дума він… І, як сова,

На нього дивиться Мазепа

Й вина у чарку підлива.

Він з Палія не зводить віч,

У них щось темне і вороже.

Він сивий весь, як та, що в ніч

Літа, а вдень літать не може.

Одного помаху руки

Було достатньо і немало.

На знак цей дужі сердюки

Біля Семена грізно стали…

“В'яжіть його!” І от Палій

У путах весь, блідий, блідий…

“Невже кінець?.. От так халепа!..”

“Він зрадник!” — вигукнув Мазепа.

XVI

Туман у серці і кругом,

Як дим мутний на полі бою…

Стоїть Палій перед Петром.

Горять докором і журбою

Семена очі… В них любов

Злилася з гнівом невимовним,

Що то спахне, то згасне знов…

Стоїть перед Петром безмовним

Семен… Вкраїни береги

Далеко десь одтуманіли…

“Дай сил мені, о краю милий!”

Але залізом ланцюги, —

Яка ганьба, і мука, й жах! —

Глузливо дзвонять на ногах…

Тюрма… Далеко ще до ранку.

Ось перервав Петро мовчанку.

“Так це така любов твоя!..

На милість не зміню я гнів!..

Мазепі тільки й вірю я,

Найкращому з моїх братів…”

Петро на ліжкові сидів,

А вищий був за Палія.

“Тобі прощенія не знать.

Готуйсь до кари, сучий сину!

Хотів навіки одірвать

Ти від Росії Україну…

Загинеш ти, як хижий звір!” —

Не давши вимовить і слова,

Петро, од люті весь багровий,

Пішов. І от його нема.

Кайдани… Туга і тюрма…

Крізь грати зір огні вишневі,

Як скорбні думи Палієві…

“Там сонце світить на ріллю,

На квіти і людей обличчя…

Я Україну так люблю,

Її простори бунтівничі,

Її тополі і зірки…

О, краю мій, моє ти небо!

Якби я довгі жив віки,

Не надивився б я на тебе!..

Я все дивився б на траву,

Що переливно вітер хилить…

Для тебе тільки я й живу,

Моя ти Україно мила!

Хоч перед смертю надивлюсь

На тебе, краю мій коханий,

Душі очима, мила Русь,

Мій Київ, сонцем осіянний!

Ти, в синь здіймаючи свій спів,

На зло ворожої стихії

Став матір'ю всіх городів

Непереможної Росії.

Хай славою синів жива

Не ображається Москва,

Чий крок в світах гримить залізно,

Щоб славить у віках вітчизну.

У дружбі, наче сталь єдина,

Живуть Росія й Україна.

Вони — це слави світла рать,

Що стереже простори милі,

І вже ніякій в світі силі

Єднання їх не розірвать.

Не раз вони в вітрах загину

Лили червонеє вино…

Тому й люблю тебе, Вкраїно,

Що ти й Росія — це одно!”

І ці думки у тьмі й тиші,

Як пісня, ллються із душі.

XVII

Палій на каторзі. Несила

Йому дивитись на сніги.

І м'ясо до кісток проїли

Йому іржаві ланцюги.

Поміж дерев виття звірине,

Сичить поземка, як змія…

А десь далеко Україна

Садами кличе Палія,

Там, де зеленою юрбою

Тополі зводяться увись,

І над Дніпровою водою

Крильми дві чайки обнялись…

В його хатині стогне лихо.

Там тільки сльози й тишина…

І у зажурі Паліїха

Сидить край синього вікна.

До бою твоє серце звичне,

Але чому ти був такий,

Петром брутально і цинічно

Утилізований, Палій?..

З релігії, неначе з водки,

Ти кату ноги цілував…

Не міг ти бути Полуботком,

Що за Вкраїну кров пролляв.

Віддав за неї серце щире,

Та не пішов на чорну гру,

Й під гострим вилиском сокири

Не покорився він Петру.

За те, що грав ти і програвся,

Бо виграв лиш Петро лихий,

А ти у монастир подався

Свої замолювать гріхи.

Чи ж замолив? Бо Україну,

Не ту Вкраїну бачив ти.

Од мрій твоїх, козачий сину,

Лишилися одні хрести.

XVIII

Мазепа дума, як на крицю

Знайти ще дужчу силу — гнів…

Щоб будувать свою столицю,

Петро все просить козаків.

Вони в болоті там втопають,

Ллючи в Неву і піт, і кров,

І на кістках їх виростають

Гранітні велетні будов…

Петру ж все мало… Ще, Мазепо!

Все ще і ще… Прокляте “ще”

Терзає серце без потреби,

І серце, як вогонь, пече…

І йдуть на північ діти півдня

Й своє офірують життя,

Ідуть під спів прощальний півня

Без вороття, без вороття…

“Ну, як йому заткнути пельку?” —

Мазепа дума. Пелька ж та

Все ширше зуби розгорта

Й ковта чуби, шлики, петельки —

І вже назад не поверта.

XIX

А небо дихає грозою

Над синім вилиском штика…

То Карл Дванадцятий до бою

Петра з фіордів заклика.

Відважний лицар опівночі

Полки хоробрі ізбирав…

Петро ж іти туди не хоче,

І швед рушає не Петра…

Та не шляхом Наполеона

Йде завойовник молодий…

Зіткнулися в грозі два трона…

Хто переможе?.. Буде бій!..

І не один. Вкраїна сниться,

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: