Мазепа (Поема) – Володимир Сосюра

І паж летить. Та вже не те

Її волосся золоте,

І поцілунки Зосі ревні

Йому нудні і неприємні.

МАЗЕПА

Ходім, кохана!

ЗОСЯ

Що ж, ходім.

Спокійно серце в нього стука,

І на обличчі молодім

Іван хова холодну скуку.

В його очах — осінній став.

Він не знайшов, чого чекав.

МАЗЕПА

Не плачте, Зосю!..

І у тьмі

Пропали тіні їх німі…

І тільки мертво пахла м'ята,

Там, де трава була прим'ята.

Та ми, читачу мій коханий,

Од них не будем одставать

І хоч незручно підглядать,

Але усе нам треба знать.

І в глибину алей туманну

Ми йдем за Зосею і Йваном.

Де тане звук, і думка, й слово,

Безмовних зір пливе ріка.

А тут на талії чудовій

Байдужа Йванова рука.

І мовчки проклина свій стан

Мій чорнобровий Дон-Жуан.

Але відвертістю образить

Не може він двора окрасу.

І стан пригноблений Івана

Помітила на мить кохана.

Вони ідуть під тьмою арк,

І слуха Зосю тихий парк.

ЗОСЯ

Тепер мені все ясно стало.

Та я ніколи не чекала,

Щоб можна швидко так забуть,

І, як непотріб, одшпурнуть

Ту, що усім ризикувала

Й коханкою, рабою стала

В гіркий і радісний цей час,

Жорстокий хлопчику, для вас!

Але чужа мені журба,

Бо жінка я, а не раба.

Собі я добре ціну знаю,

Не шлю на вас небесних кар

І за образу вибачаю,

До зобачення, оревуар!

Чому ж Мазепі стало спорзно,

Він потонув, немов у транс?

Божественний і граціозний

Її прощальний реверанс

Усе в очах йому стоїть…

Та не вернуть розбиту мить.

МАЗЕПА

Ну, що ж! Я знаю вже давно,

Що набрида одне вино.

Це над красою не наруга.

В моїй душі єдине гасло:

Не засмагатися удруге

Із люльки, що уже погасла.

На листі місячний іней

Повиснув срібною фатою

Там, де походкою легкою

Іван блукає між гостей,

Немов шука нових пригод.

Мов ельфів мрійний хоровод,

Там пари ніжні і щасливі

Ідуть направо і наліво,

Щоб десь, забувши часу лік,

Зійтись чи розійтись навік.

Та в парку буть не можна Йвану,

Він королівський паж коханий,

І од зорі і до зорі

Він мусить буть при королі,

Коли вино рікою ллється.

Король всміхнувсь, і паж сміється,

Він зна заздалегідь, здаля

Усі капризи короля,

Він зна усі його секрети.

Кому завидна доля ця?

Не тільки подавать штиблети,

А подавать іще й серця, —

Водити дам вночі і днем

На рандеву із королем,

Забувши сон, любов, утому,

І, як могила, буть при тому,

Ходить навшпиньках день за днем,

Коротше — бути холуєм.

А Йвану заздрили, ще й як!

І чув не раз мій чорнобровий:

— Паж — українець, круль — поляк?!

Та де це видано, панове?

Але сказать не сміли крулю,

Бо круль Івана полюбив

За голос ніжний, наче спів,

За руки бархатні і чулі,

За ґречно зроблений уклін,

І що такий пригожий він.

Й Мазепа — шляхтич з України —

Теж полюбив любов'ю сина,

А не любов'ю холуя.

Він подає йому вино:

“Паж і холуй… не все одно!..” —

Так дума Йван під чарок дзвін.

“Я хочу буть таким, як він,

Де народивсь і виріс я,

Там, де Україна моя!..”

Хтось відповів на влучне слово,

Круль засміявся сивобровий,

Із ним сміється заля вся,

Мов буря, що шумить над степом…

І не сміється лиш Мазепа.

КОРОЛЬ

Чого задумався, мій паже?

Обридли, мо' красуні наші,

Що за усмішку їх єдину

Ішов не оден до загину

І зараз не один би вмер…

Чи, може, ти згадав тепер

Про чорноброву Марусину,

Що десь забув і загубив?

МАЗЕПА

Ні, я згадав про Україну,

Козацьку волю і орлів…

Про дальній плач, і сміх, і спів,

Про дідний шум і верб, і трав…

Козацьку волю я згадав!..

Там дзвін копит, і крик, і постріл,

Там шаблі рух меткий і гострий…

На бунтівливій оболоні

Живуть там бурею яркою,

І золоті зорі долоні

Тремтять над синьою рікою,

Мов хочуть впасти в серебро…

І зветься та ріка Дніпро.

Там у ясному хороводі

Дівчата чайками…

КОРОЛЬ

Ну, годі…

Я бачу, ти не тільки паж,

Але й поетом бути можеш.

Твої слова, як зорі й рожі,

В них і любов, і туга, й гнів…

Бач, як усіх заворожив…

І круль повів навколо оком.

Усі задумались глибоко,

У всіх під віями гроза…

І пишний палац іщеза…

А там за муром — сурми, коні…

Шумлять знамена, вітер віє,

Запахла кров'ю вже земля…

Та владний голос короля

Їх поверта із царства мрії.

Вони у залі. Що за жах?

Й замість шабель — чарки в руках.

Їм світло ранньої зорі

В очах — кривавою рікою…

ГОЛОС

Ах, ці лайдацькі кобзарі!

І тут нема від них покою…

Ну що робити нам тепер?

Й невдалий Зосін кавалер

На Йвана дивиться й чекає…

Та той уваги не звертає,

Лише здригнув і трохи зблід.

МАЗЕПА

Пан Броніслав хильнув як слід,

Це видно й з носу, видно й з мови…

КОРОЛЬ

Ну, годі, годі, вам панове,

Покиньте дотепи і гнів!

Таких побільше б вечорів.

На добрий час! Ходім, мій паже!

ГОСТІ

На добрий час, величність ваша!

Усі встають під крики “слава”,

Одсовують стільці і лави

І різнобарвною юрбою

Ідуть в одведені покої,

Щоб і диханням відтіля

Хвалити доброго круля…

І от у залі вже нікого.

І гаснуть золоті чертоги,

Й малює ніч на стінах їх

Лиш довгі тіні вартових…

Злітає сон гостям на очі,

Лиш парк шумить і спать не хоче,

Усе жаліється й голосить…

І сниться сон Івану й Зосі:

…В саду під місяцем палати,

І Зосю Мотря чомусь звати.

Вона біжить в траві густій…

Там гетьман жде її старий,

Такий закоханий і чулий…

Їй груди рвуть і плач, і сміх…

Для нього все вона забула —

І сором, і батьків своїх,

І навіть бога злі погрози!..

Їй на очах роса і сльози…

Вона біжить… Це що за дзвін?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: