Мазепа (Поема) – Володимир Сосюра

Це хто кричить, немов на дибі?..

І сниться Йванові, що ніби

Ясновельможний гетьман він.

Що недалеко вже до трона,

І з ним лежить вже не Мотрона,

Що любить в нім не славу й гроші,

А злами брів, очей огонь,

І що так солодко хороші

Невтомні пестощі його.

Та раптом холодно подуло

І по костях побігли гули,

Із тьми наблизився чийсь сміх,

Десь покотилася корона…

І з ним лежить вже не Мотрона,

А труп з оскалом губ гнилих…

“Ой, боже ж мій, та що се, що се?”

Й прокинулись Іван і Зося…

На світло швидше з цеї мли!

Й там, де алеї парку шумні,

Вони зустрілись, як безумні,

Й зазнали знов огня і мли,

Там на траві якійсь колючій,

Так ураганно і жагуче…

Іван лиш бачив накінець,

Як випав Зосин гребінець,

І він схопив його у жменю

Й поклав напам'ять у кишеню.

Але в яву цього не було.

Прокинулись і знов заснули

Іван і Зося на зорі.

Ніколи їм не бути в парі…

Чого не зроблять ті кошмари,

Де сипле ранок янтарі

При королівському дворі?

Проснувсь Іван… Навколо тьма.

Корона де? Нема корони…

А з нею мрійної Мотрони,

І навіть гребінця нема.

Проснулась Зося. Тільки з ліжка

Вона ніяк не хоче встать.

З-під ковдри виглянула ніжка,

Мов кличе ковдру зовсім знять,

Обняти плечі, впасть на грудь

І у блаженстві потонуть…

Крізь сну нескінчену загать

До Зосі линуть дивні звуки…

Її стрункі і повні руки,

Мов білосніжні дві гадюки,

На чорнім бархаті лежать…

Мов обнімають шию бранну

Старому лицарю-гетьману.

Мов листя шум, його слова.

Мов похід радісного війська…

Й в огні зорі лежать так близько

Жупан, шаблюка й булава…

Ах, Зосю, Зосю, це — омана!

Нема ніякого гетьмана.

Лиш чорними хрестами рами

В ранкову врізались блакить…

І парк за вікнами шумить

Своїми сонними верхами…

Все, як завжди, усе, як треба:

Химери хмар, зорі дієз…

Молитва білая до неба

Струнких заплаканих берез…

Привіти птиць, роса, земля,

І тихий кашель короля.

КОРОЛЬ

Вдягни мене, мій любий паже!

Я од вина, немов маля.

Така стареча доля наша,

Така вже доля короля.

І більш до мене панни Юзі

Ти не приводь. Ми вже не друзі.

Мій вік не юний, я не ти.

У мене з Юзею не теє…

Я тільки нерви рвав із нею!

А нерви треба берегти.

Ти уявляєш? Цілу ніч

За молоко розкішних пліч,

За губ огонь, за бархат брів

Я, мов крамар, її молив,

Ридав, як за розбитим полком…

І все, мій хлопчику, без толку!

Да, хлоню, я — уже не ти.

МАЗЕПА

Так я вам можу помогти…

Якщо ясна величність ваша

Не погребує після пажа…

КОРОЛЬ

Ну, що ти! Це — забобони.

Тут ні при чім моя корона.

Я хочу, щоб була моєю

Ця норовиста Галатея!

Аби було міцне вино,

А перший хто — не все одно?

II

Знов од зорі і до зорі

При королівському дворі

Танки й музики без перерви…

І парку шумному не вперве

У тьмі амурні таємниці

Благословлять широким листям,

Все чуть слова: “твоя”, “люблю”…

Й зіркам підморгувать лукаво,

Коли коханці довгі трави

Псують у ласках без жалю…

Був парк і темний і туманний.

Та ніч без місяця була,

Коли уся в сльозах Івану

Вінок свій Юзя віддала…

У шумі стомленому трав

Вона нічого не питала,

І тільки одного благала,

Щоб він нікому не казав.

Він цілував її чоло,

Підтримував її рукою…

І дивно бачити було,

Як Юзя під зелен-габою

Ішла походкою новою…

Так чудно, чудно було Йвану…

Та ніч без місяця була…

Ішла дівчина в парк туманний,

А жінка з парку з ним ішла…

Хоч все було із нею в згоді,

Він почував себе, як злодій.

ЮЗЯ

Ти йдеш сумний і ніяковий.

Чого мовчиш? Скажи хоч слово.

В мені ні краплі каяття.

За тебе, любий мій Іване,

Я віддала б усе життя!

МАЗЕПА

Мені так соромно, кохана!

Так несподівано все це…

Було так буряно і гостро,

Що сил нема дивитись просто

В твоє заплакане лице.

ЮЗЯ

Це сльози радості, коханий!

Я плачу тому, що люблю…

І Юзя на плече Івану

Поклала голову свою.

Вони ішли в солодкій млості

В шум заль, на музики прибій…

А потім в спальні голубій,

Коли заснули п'яні гості,

Король позвав до себе пажа.

КОРОЛЬ

Ну, як?

МАЗЕПА

Уже, величність ваша!

КОРОЛЬ

Невже так швидко?.. Ну й Іван!

Паж, і поет, і Дон-Жуан.

Зі мною крицею була,

Ти підійшов — і воском стала…

Та за такі твої діла

Тебе озолотити мало!

Як радість висловить мою,

Що розпирає серце, груди?..

Ну, словом, я тебе люблю

Й цього ніколи не забуду!

Пан Броніслав не п'є, не їсть,

Його гнітить безсилий гнів…

Він, як осінній скорбний лист,

Увесь пожовк і почорнів.

Безжурний музики мотив

Його нервує, непокоїть…

Ще й досі Зосі молодої

Він чорним вусом не скорив.

Од муки серце в нього рветься…

Вона ж кепкує і сміється.

Її любов, — о матка боска! —

Безвусий паж, цей шляхтич хлопський,

Цей ловелас тонкоголосий

Із голубої України!?

Чому ж, як зір його зустріне,

Голівку хилить пані Зося,

Стає, мов ластівка, мов пава,

Й не помічає Броніслава?!

Ці думи вихором гудуть

У голові ревнивій пана.

Він зором пробиває грудь,

На землю кидає Івана

З лицем, од болю помертвілим…

Із хряском сталь вгруза у тіло…

Здається, швидко так і просто:

На те при боці й шабля гостра

В оправі висить золотій,

Щоб пажа викликать на бій!

В уяві і любов, і слава

Над головою Броніслава…

“Я так рішив. Наспів вже час.

А шабля викона наказ!”

Немов на тихім тлі заграв,

Бенкет в огнях сія і тане…

Сидить совою Броніслав

І скоса погляда на Йвана.

Ніс од вина, немов блакить,

Зійшлись над ним грозою брови…

Ах, як він заздрить, як болить

Шляхетне серце гонорове!

Не чує Йван, любов'ю радий,

Як пан гадюкою сичить:

“З якою радістю, проклятий,

Я б заколов тебе в цю мить!”

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: