Мазепа (Поема) – Володимир Сосюра

То відпускав, то тиснув жах,

Що жить йому лишилось мало…

Він бачив: смерть в його ногах

З косою грізною стояла,

Щоб голову одтять йому

І повести у вічну тьму.

Він чув: над ним музика грала,

І десь лунав погребний дзвін…

Хололи ноги до колін,

І серцю страшно так ставало,

Мов гаснув день останнім блиском.

І смерть підходила так близько…

Вона хитала головою

І намірялася косою…

Над ним безжальної руки

Так сухо цокали кістки,

І розвівався саван білий,

Мов танцювать хотілось їй…

Був рот порожній і страшний,

Мов приготовлена могила,

І він сміявся: “Мій тепер ти!” —

Так трудно Йван боровся з смертю,

У боротьбі кошмарній тій

Він став тоненький і худий,

І на обличчі, що — як віск,

Погас очей юнацький блиск.

Він дихав швидко і невпинно,

Немов дідусь або дитина,

Та боротьба, як ніч, була,

Не раз здавалося, що гине…

Та тільки думка про Вкраїну

Герою вмерти не дала.

Над ним ясніти стала мла,

Став повільнішим дих Івана.

І смерть з косою відійшла

В свої незлічені тумани…

Десь сміх її востаннє гув,

Мов реготали дальні грози…

І на щоках своїх відчув

Іван чиїсь гарячі сльози.

Немов огонь, вони пливли.

То сльози Юзині були.

Мов хмарка ніжна і пухка,

Що над вікном в задумі стала,

Покірна Юзина рука

В руці Івановій лежала.

Тонула синіми очами

Вона у тьмі його очей,

І погляд невимовний цей

Не можна передать словами.

Як передать волошки зір,

Що ніччю тягнеться до зір,

Або як у ставок глибокий

Журлива дивиться осока,

Чи у короні з янтаря

В вечірній океан — зоря?

МАЗЕПА

Так свіжо й легко на груді,

Неначе гору з неї збили.

Знов за вікном степи руді,

І Україна — край мій милий,

Що як зоря мені сія…

Її побачу знову я!

Я буду жить. Прощай, могило!

Повніє зір і серця бій…

ЮЗЯ

Яка я рада, любий мій!

І голос Юзі молодий

Неначе ллє солодкі сили

В Мазепи виснажені жили…

Й кохана в білому вбранні

Над ним поникла в тишині,

Неначе янгол білокрилий…

МАЗЕПА

Мій геній добрий, золотий,

Моя любов, відрадо мила!

Якби ти знала все, то б ти

Зі мною більше б не ходила.

В свої долоні золоті

Не брала б ти мого обличчя,

А прокляла б на віки вічні

І брови, й губи, й руки ті,

Що ти життя своє невинне

Зв'язала з ними до загину.

Якби я все сказав, кохана,

Чи дарувала б ти Івану?

ЮЗЯ

Мовчи, мовчи, орлюню, цить,

Тобі не можна говорить.

Що б не було, я добре знаю, —

Моя любов усе прощає.

Такі віддані й молоді

Були вуста її розкриті,

Що Йван забув усе на світі, —

Кров налила вуста бліді,

І він притив її к груді.

Дивився в очі до знемоги,

Де щастя сонцем розлилося,

Все гладив плечі і волосся

І цілував так довго, довго…

ЮЗЯ

От і пройли усі тривоги.

Засни тепер, а я піду.

Заграло сонце на дуду,

Квітки вуста свої розкрили,

Щоб славословить день новий,

І за спиною, наче крила…

Спокійний сон, коханий мій!

МАЗЕПА

Спокійний сон, моя кохана!

І сон прийшов, і взяв Івана,

І над морями хмар і гір

Поніс у тихий монастир…

Там, де пливуть вечірні дзвони,

Де мати йгуменя бліда

Перед іконою рида

І хреститься, і б'є поклони,

І сина згадує свого…

Там тихий спів, лампад огонь,

Черниці йдуть, мов тіні чорні,

Рядами скорбними у тьму,

І все нагадують йому

Про дні дитинства неповторні,

Про золоті хлоп'яцтва дні,

Що пролетіли, наче птиці…

Лице учительки-черниці

Над ним схилилося… — Маля! —

Так добре світять очі сині.

Він з нею вільно розмовля

І по-французьки й по латині,

Він знає, де яка земля,

Як там живуть чужі народи,

Які в них звичаї і як

Вкраїну полонив поляк,

І, наче оводи ті злі,

Її обсіли москалі…

І очі хлопчику горять,

Він б'є себе в маленькі груди:

“Я Україну не забуду,

Вона для мене, як зоря!

Покличте знову кобзаря!

Я так люблю його мотиви

І золоті його слова

Про те, що воля ще жива,

Що наша слава не загине!..

Така любов до України

В його піснях, в очах його!..

Од них такий іде вогонь,

І пальці струнами невпинно

Біжать, мов коні по степах,

Мов сльози по щоках старечих…”

І трусяться маленькі плечі,

І гнів стискає кулачки:

“Ми візьмем ворога в клинки

І на кістках його проклятих

Знов зацвіте Вкраїна-мати!”

— Учись, Іване!.. І любов,

Свою любов до України

Вмій влить у формули чіткі,

Умій спинить гарячу кров,

Рух нерозважливий руки

І стиснуть серце, коли треба.

Хай пада все, палає небо,

А ти іди спокійним кроком

До точки, що намітив оком.

Учись війни у ворогів,

Вивчай удачу їх і зброю,

І слава піде за тобою,

Немов за піснею мотив.

І хлопчик слухає, мов п'є,

Слова послушниці чудові,

Неначе серденько своє

Він стиснуть хоче, й хмурить брови,

Голівку чорну нахилив

Перед лицем негоди злив,

Мов приготовився до бою

З непереможною судьбою.

Він на війну зміняє мир,

Щоб у вогні згоріти щиро.

Неначе струни дивні ліри,

Далекий дзвонить монастир…

Там золоті Софії дзвони

Пливуть над містом монотонно.

Івана кличуть і гудуть:

“Залізним будь, залізним будь!

Умій боротись до загину

Й свою нещасну Україну

На чужині ти не забудь!”

— Ні, не забуду! Я іду

До тебе, краю мій убогий! —

Іван спускає з ліжка ноги,

Йде, як сновида, до вікна.

— Я так люблю твої дороги,

Моя Україно сумна!

Ти на груді моїй, як рана…

О, як залізно вірю я,

Що час визволення настане,

І шабля золота моя,

Мазепи, гетьмана Івана,

Над трупом ката засія!

Скоріш коня мені, коня!

Кричить Іван… Волосся — дуба,

Лице натхненне і худе…

Під місяцем біліють зуби,

І кров тече з притислих губ…

Він у білизні, наче труп,

Стоїть у місячній кімнаті,

Неначе Марко той проклятий.

Ось повертається, іде,

Ляга на ліжко і безмовний

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: