Мазепа (Поема) – Володимир Сосюра

Він ніс у серці муки жало,

Став білий світ йому, як тьма.

Здавалося, що жить — дарма.

Але вона все удавала,

І в цім призналася сама

У шумі і у сяйві бала

Під світлий музики прибій,

Коли на талії гнучкій

Рука Іванова лежала.

МАЗЕПА

Знов світ ясний і зникла тьма,

І в серці повно дня сіяння…

ТЕРЕЗА

Який це жах! Я вам сама

Освідчилася у коханні!

МАЗЕПА

Для мене ви — зоря світання,

І в світі кращої нема!

Любов і зряча, і сліпа,

Вона не знає меж між нами.

Так розмовляли їх устами

Серця закохані між “па”.

А Юзя вже в монастирі,

Й перед розп'яттям, мов з туману,

Очей сіяють дві зорі

В жаркій молитві за Івана.

Все в'януть губ її цвіти,

Що все шепочуть із журбою:

“О, пане Єзус мій, прости

Його за зроблене зі мною!

Тебе, святий, про це благаю,

З собою у тяжкій борні!

За все, що він зробив мені,

Прости його, як я прощаю”.

Минають ночі, линуть дні,

А Йвана Юзя все ж кохає

У монастирській тишині.

Терези муж на полювання

Подався з друзями у гай.

Ну, що ж, герою мій, Іване,

Покіль ти молодий, кохай,

Шепоче він: “Моя кохана!” —

Забувши Юзю без жалю…

І губи губ шукають п'яно…

— Терезо!.. Я тебе люблю!

— І я тебе люблю, Іване!..

Вона шепоче, вся в огні…

— Коханий мій! — Моя кохана!

Глядять зірки в вікно розкрите,

В кімнату ллється квітів пах.

І сяйвом місячним залитий

Спить гордий замок у садах…

Та що це?.. Гомін… Дзвін копитний

Ввірвався в аромати руж.

Вернувся хмурий, непривітний,

Старий, ревнивий пані муж.

Він одхиляє саду віти,

Він не чорняв, але й не рус.

І, наче кат, гризе сердито

І крутить, крутить довгий вус.

— Що нам робить? — рида Тереза. —

Тебе він візьме в гострі леза!

Огні ж все ближче між дерев…

— Тікай, тікай! — блага Тереза, —

Він розтерзає нас, як лев!

Так ніч закінчилась жадана.

У двох серцях і мука й тьма…

Але куди тікать Івану,

Коли і виходу нема,

Коли в напрузі дужих рук

Веде коня його гайдук…

Коли в пробуджені палати

Іде гроза поміж дерев,

І чуть магната хижий рев:

— Я покажу тобі, проклятий,

Як зводити чужих жінок,

Так, покажу, — о правий боже, —

Що й сам король не допоможе!

Гримить все ближче грізний крок…

Під владним помахом руки

(А серце то біжить, то стане)

Розкрились двері, й на Івана

Накинулися гайдуки,

Щоб взять його на гострі леза…

Так думав він… “Прощай, мій рай!”

Й вона йому: “Прощай, прощай!”

Все знав зарані муж Терези,

Не їздив в гай, у море трав…

Не полював у хащах звіря,

А розлютований без міри,

Мазепу він уполював.

З наказу пана слуги пана

(Була недовгою борня)

Ремнями прив'язали Йвана

Гуртом до дикого коня

Й бичами вдарили!.. Од брами

З них кожний наче одлетів…

І кінь шалений копитами

У дике поле загримів…

“Прощай, прощай, моя кохана!” —

Шепнув нещасний і зомлів.

VI

Кого це кінь несе у полі

З скаженим тупотом у синь?

І за конем у далі голі

Між довгих трав стрибає тінь.

Юнак прив'язаний до нього,

З спини його звисає вниз.

Йому скрутили руки й ноги

Ремнями туго… Моря бриз

Нагадує безмежне поле.

Під вітром трави, як води

Мінливі пасма на просторі,

Все хиляться туди й сюди,

Неначе хвилі в синім морі…

За жінку пана постраждав

Юнак і мчить безмежним степом

І тоне в океані трав…

Хто цей юнак?

Та це ж Мазепа…

Йому нічого вже не треба, —

Коня частиною він став.

В нестямі він. І кров обличчя

Ось-ось розірве… Небеса

До нього хиляться все ближче,

А голова його звиса

З коня все нижче і все нижче…

Та що це зникла в травах тінь,

І вдарився об землю кінь!..

Його сховали довгі трави

В своїй зеленій глушині!..

Лиш чули хрип його кривавий

Орли в гарячій вишині…

Та ось наблизилося двоє

І з коней злізли. Юнака

Звільнила дужая рука,

Ремні розрізавши тугії,

І затремтіли довгі вії…

А вдалині тумани гір…

Неначе обважнілі хмари…

Одкрив Мазепа синій зір,

А перед ним стоять татари…

VII

І от Мазепа у Криму

На виноградниках працює,

А в дар за це — лиш бич йому…

Жага в душі його вирує,

Жага свободи, щоб летіть

У полі на коні баскому

І не коритися нікому,

І були вільним кожну мить.

І буде так. Бо так він хоче.

Розквітне знов йому весна.

В його уяві карі очі,

Що бачив з ханського вікна,

Коли стинали рожі леза.

Оксани очі — не Терези,

Яка причиною була

Того, що він в степу глухому,

Де лиш орли у вишині,

Ледь не загинув на коні.

Вночі він буде в тім саду,

Де із вікна побачив очі

Та дві коси важкі дівочі

У сонця жовтому меду,

Що розганяв туман на клоччя…

Вони умовились втекти,

І на конюшні хана коня,

Що вкраде він, копитом б'ють,

Неначе вершників двох ждуть,

І очі їм горять червоні,

Щоб в далі їх нести ясні,

Татарські коні вороні.

І ніч прийшла. Іде Іван.

А по траві повзе туман,

Росою мочить юні руки,

За ним глухі копитні звуки,

Веде він коней вороних,

Як слід осідланих, як треба…

Лиш зорі бачили із неба,

Коли украв Мазепа їх.

В кущах він коней залишив

І через мур у сад подався.

Й таким солодким показався

Мазепі соловейка спів,

Що срібним сміхом заливався

Поміж трояндових кущів.

Він жде. Шепоче він: “Кохана!

Виходь. Я жду, я твій Іван,

Щоб пригорнуть гнучкий твій стан,

Моя солодка і жадана!”

А зорям дальнім, наче ранам,

Нема числа у вишині…

Вони далекі і ясні,

Горять незлічним караваном

У неосяжній глибині…

І вийшла янголом туманним

У сяйві місячнім Оксана…

І бачив місяць, як в траві

За муром зникли тіні дві,

Що віддались обіймам долі…

А потім бачив їх у полі,

Де квіти слались їм до ніг…

За Перекопом бачив їх…

VIII

В тривозі хан. І серце в'яне.

Оксана зникла. Все дарма.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: