Мазепа (Поема) – Володимир Сосюра

Він од любові, наче п'яний…

А раз нема його Оксани,

То і життя йому нема.

— До мене! Гей, сідлайте коні,

Відважні вершникі мої!

Степ затрясеться од погоні,

В садах замовкнуть солов'ї…

Хай до шабель сверблять долоні, —

Узнають всі мою могуть.

Коли ж догнать не зможуть коні, —

Гяурів стріли доженуть!

Вперед, о вершники! До брані!

Загін готов. Сіяє хан,

Немов алмаз в своїм убранні…

Він очі виріже кохані,

Гнучкий її зламає стан!..

— Вперед, о вершники, вперед!

Він весь, немов кривавий бред…

І одчиняють дзвонні брами

Раби смуглявими руками…

Татари в сідлах, як один…

І в гори вирушив загін.

IX

Все степ і степ… Імлу німую

Проміння рве в ранковій млі,

І даль двох вершників малює

На тлі багряної зорі.

Вони летять, немов лелеки,

Стомився страшно з них один.

За ними чуть глухий, далекий

І зброї, і копитів дзвін.

Все ближче він… І все сумніше

Оксана дивиться в блакить…

Під нею кінь так важко дише,

І спотикається, й хрипить.

А хан все ближче… Чути крики…

Його загін у льоті дикім

Протори рве… Сивіє мла.

Оксані серце муки тисне…

І дзвоном радісним стріла

Уже співає смерті пісню…

За нею друга… Без кінця

Вони летять жагучим роєм,

Співаючи над головою,

І все страшніше пісня ця

То підіймається, то тане

І пропадає без сліда…

Мазепа мчить і на Оксану

З журбою скоса погляда.

Співають стріл кругом рої…

Ось кінь захеканий її

Спіткнувся на обидві ноги

Й почав хилитися набік…

І повний смертної тривоги

Протяв далінь Оксани крик.

Вона лице схилила біле

Коневі в гриву, впала з ним,

Стріла в спині їй затремтіла

Кінцем роздвоєним своїм…

Нічого більше їй не треба.

Й спинив коня свого Мазепа.

“Умерти з нею!” — дума він.

То чий, то чий летить загін,

Подібний до важкої хмари?..

Чому спинилися татари

Й замовк побідний їхній сміх?

Невже злякав Мазепа їх?

Над полем вітер тужно лине

І сходить сонце. Буде бій.

То запорожців з України

Веде вусатий курінний.

За бідних сестер, матерів,

За поневолених братів,

За спалені безжально хати

Він їх веде в огонь відплати,

Старий, та з серцем молодим,

На дикий, непокірний Крим.

Все степ і степ. Без крику й мови

Мчить козаків страшна підкова

Туди, де кров не спинить біг,

Де грізно ждуть татари їх…

Вони стоять залізним ладом,

З-під брів горять їх очі злі,

І ллється сонце водоспадом

На їх оголені шаблі…

Хай не один на цій землі

Впаде, і очі під чадрою

Заплачуть теплою сльозою, —

За те вгорі, де неба муть,

Покірні гурії їх ждуть.

Їм Азраїл відчинить браму

Туди, де музика, де спів…

І витягненими шаблями

Вони стрічають козаків…

За вдар удар, і смерть, і мука

Об тіло сталь так тупо стука,

В одній юрбі свої й чужі…

Мов після довгої розлуки

Зустрілися товариші,

Веселі лицарі пригожі,

Й націлуватися не можуть…

Вже коні мчать без верхівців,

Що осідлали їх востаннє

Чужим на сльози і на жах,

І марно кличе їх іржання

Своїх соратників в боях.

В крові рубається Мазепа,

Навколо все, немов пожар…

І лицарі чубаті степу

Все дужче тиснуть на татар,

З боків обходять їх… Нікого,

Нікого випустить… “Живого

Хватайте хана! Гей, хватай!”

Горить клинків кривавий гай…

І раптом шабля курінного

З рукою впала на дорогу,

Став гаснуть зір його швидкий…

І захитались козаки…

Ослаб їх тиск… Татарську зброю

Вже не зламать сьогодні їм.

І джура вивів з кола бою

Коня з нестямним курінним.

Вже козакам не бачить Криму,

Там, за горами голубими…

І вал чубів, як в бурю сад,

Почав котитися назад,

Мов захитались далі степу…

В цю мить жахливу крик Мазепи

Нову енергію бійцям

Улив. “До мене, товариство!”

І коні буряною ристю

Помчали з кола козаків,

Що вже стискалися грозово…

Удар! Удар! І знов, і знову

Впав на Мазепу… Світ хитнувсь…

Та кінь під ним не спотикнувсь…

Його за повід хтось рукою

Й Мазепу вивів з пекла бою.

Коли ж розкрив зіниць огні, —

Це що таке? О добрі люди!

Маленький дяк з хрестом на грудях

Летів з ним поруч на коні…

Та знов наскочили татари.

Дощем посипались удари,

Було лиш чуть: тупу-тупу!..

І довго гналися татари

За козаками по степу.

Зайшло вже сонце. Зорі небо

Поволі вкрили без доріг.

Але ще довго чув Мазепа

Погоні крики в тишині…

X

Гарматні жерла з-за валів

На хвилі дивляться суворо…

То Мати-Січ… Музика й співи

Між куренів, як і учора.

В жагучім блисканні шабель,

Немов шабаш чортячий сниться,

І поміж ними дяк-п'яниця,

Немов Пилип із конопель.

ДЯК

Пий, товариство! Хто не п'є,

У того в голові макуха.

В ім'я отця й святого духа,

Панове, пий, як пити є!

Хай тонуть горе і досада,

В горілці лиш одній відрада,

Бо як зберешся в дальню путь

У пеклі випить не дадуть!

МАЗЕПА

Я за визволення своє

З тобою п'ю, великий дяче!

Ти врятував життя моє,

І я тобі за це віддячу.

Обрали писарем мене,

Щоб ваші подвиги у книги

Всі записать… Буття жахне

Мене навчило… Як вериги

Тягар судьби я ніс в журбі,

Та розтопило сонце кригу,

І з снігу квіти голубі

Щасливих днів життя в степах

На мене глянули в сльозах…

І попрощався я з журбою,

Так пий же, дяче, я з тобою!

На Січ проміння сонця скоса

Багряно глянуло… перо

Хмарок, неначе листя стоси…

А сонця золоте цебро

З зеленим обрієм злилося,

І вечір голубі покоси

Поклав на стомлений Дніпро…

Спахнули вогнища в Січі, —

Там бубни б'ють в дзвінкі долоні…

В гаю замовкнули пташки.

І наче коні на припоні,

У берег б'ються байдаки…

XI

Мазепа — писар курінний,

Юнак лукавий і хоробрий.

Його життя розширив обрій

З життям безперестанний бій,

Щоб знявсь він птахом до зірок.

Та жаль, в Січі нема жінок.

Вперед! Любов'ю я горю,

І до народу, чий він син,

Чия в бою не схибить зброя.

Я ж українець, як і він,

Дитя Комуни світової,

Я партії своєї син

І син донецького я степу,

Що розірвав потали гать,

Я серцем хочу показать

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: