Мазепа (Поема) – Володимир Сосюра

Страшну трагедію Мазепи,

І в ній

в той час страшний незгоди

Трагедію мого народу:

Мазепа не осяг висот,

Куди ведуть життя ідеї…

В години зради і негод

Його програло лихо злеє

З землі омріяних свобод,

Як богом обраний народ

Прогнав в легенді Моїсея.

Любив Вкраїну він душею

І зрадником не був для неї.

А Карл Дванадцятий?!. Це — так,

Як Вашінгтонові французи

Допомагали. Аж ніяк

Це, мій товаришу і брате,

Не можна зрадою назвати.

І хай упав він в боротьбі

На злі, скривавлені дороги…

Цар православіє собі

Взяв за союзника страшного.

Церкви Мазепа будував,

А цар із дзвонів лив гармати, —

І цим, товаришу і брате,

Хребет Мазепі поламав.

І красеня зів'яли брови

Разом із серцем у Молдові.

Він серцем біль народу чув,

Що вдаль дивився крізь багнети.

І єзуїтом він не був, —

Це тільки вигадка поета.

І кров стікала на ріллю,

Стискалось коло вужче й вужче…

О Пушкін, я тебе люблю,

Та істину люблю це дужче!

Колись казав мені Коряк:

“Петро був волею прогреса”,

І розумів поет це так,

Що впав під кулею Дантеса,

Хоч Коряка він і не чув.

І не хотів це зрозуміти,

Петра вважаючи бандитом,

Що в нас кріпацтва вік завів

На радість злу багатіїв.

Коряк казав: “Що — ваш Мазепа!

Батурин бідний в нього був,

А у Петра був Пітер!.. Степом

Мазепа аж в Бендери гув,

Історії розбитий цепом”.

Я думав: “Як же Вашінгтон,

Коли був Лондон у англійців,

Що збагатилися від вівців

І задавали стіту тон!

Що із Нью-Йорком Вашінгтон,

З селом нещасним міг зробити

Проти гіганта з островів!..

І все ж гіганта він розбив,

Як вітер розбивав сердитий

Громади хвиль під радий спів,

Коли ламає саду віти!

Чого ж Мазепа не розбив

І не злетів він до висот?..

Бо не пішов за ним народ

Шляхом і радості й надії.

Не зрозумів його він мрії…

Та й як він зрозуміти міг

На перехресті злих доріг,

Під ураганами негод!..

Бо помиляється й народ,

І гнеться, як від бур лозина,

Та не ламається з негод.

Прости мене, моя Вкраїно!

Тобі молюсь… Мене прости!

Мене ж бо породила ти,

Мені дала ти карі очі,

Й я бути виродком не хочу.

Ти у кривавих злих вітрах

Ішла, не маючи кордонів,

В глухих оголених степах

На люту радість царських тронів,

Не так, як Венгрія. В горах

Була її відпорна сила,

Хоч тьма і Венгрію давила,

Хоч предком був її Атілла.

Не досягли ми тих висот,

Що сяють іншим в морі слави…

Бо помиляється й народ,

Коли немає ще держави.

Неначе збите градом жито,

Були ми серед чорних піль…

Бо не могли іще робити

Централізованих зусиль,

Не панували в власній хаті,

Програвши з долею двобій,

Як росіяни в дні прокляті,

Коли їх полонив Батий.

В нас Академія була

У той далекий, дальній час,

Коли культура в нас цвіла,

І навіть німці вчились в нас.

А Мати-Січ! Ядро звитяг!

Іще Вольтер писав про неї,

Про малиновий слави стяг,

Що гордо маяв над землею,

Аж від Дунаю по Сиваш,

Щоб нам в віках не знать загину

І славив нашу Україну

Сам Сагайдак — Суворов наш.

Хіба це викреслиш? О ні!

Це — серце вирвати із болем

Із грудей власних, що гудуть

Од бур чуття… Ні, не забуть

Нам Войнаровського ніколи!

В Сибіру згас він, одстраждав

Під плач тайги і рев негоди…

Його Рилєєв оспівав,

Безсмертний син свого народу.

Судьбу поетову кандальну

Клянусь я оспівати теж

І смерть його на тлі пожеж…

Це буде пісня привітальна.

Про це кажу, щоб кожен знав.

Про “Малоросію печальну”

Й сам Пушкін теж колись писав

В своїй “Полтаві”. Наш Тарас,

Що батьком став навік для нас,

Не полюбив її, братове,

Хоч і у ній натхненне слово

Чеканне, наче кроків мідь.

Та і за що її любить!

“Донос на гетьмана-злодея

Царю Петру от Кочубея”?!

Бо бідний гетьман не “злодей”,

А Кочубей — це ж Кучук-бей,

Тому й такі його діла.

Батия кров у нім текла,

У голові, що вийшла з степу,

Що відрубав її Мазепа.

Ну, годі відступів. Пора!

Пора, товаришу і брате,

Коня крилатого сідлати,

Щоб знову лет його відчуть, —

І “з Богом”, як то кажуть, в путь!

XII

А час летів і днів підкови

Губив, як зорі — блиск в траву…

І Самойлович сумнобровий

Віддав Мазепі булаву,

І той узяв її з любов'ю.

Збудує він життя нове

І зійде на його вершини.

А крик гримить: “Нехай живе

Великий гетьман України!”

XIII

Так ось він, Київ, що йому

В Варшаві снився і в Криму,

Коли розлука з ним проклята

Дні обернула на тюрму,

Якою волею судьби,

Щоб знов любити і страждати,

Він попрощався без журби.

Тополі листячко лапате

І весняний каштанів сніг…

Ось чорнобривії дівчата

В вінках із квітів голубих

Попід зеленою горою

Ідуть шумливою юрбою.

І глянула не раз, не двічі

Одна із них Мазепі і вічі.

Він у червоному жупані,

Байдужий, наче кам'яний…

Він снить про зір з-під довгих вій,

Бо все віддав своїй Оксані,

Що десь, де сиві ковилі,

Заснула на чужій землі.

Там лиш вовків огненні очі,

Немов свічки, горять у тьмі,

Коли із неба зорі ночі

Шлють промені, як сни німі…

І дума він — о серця біг! —

Оксани очі серед них.

А сонце встане над травою,

Немов над маревом ріки…

Мазепо, тут вона з тобою,

Як помах білої руки,

Що проводжала в бурі бою

Чи на бенкет… Згадки, згадки

Течуть лазурною рікою.

Подібні до Дніпра-ріки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Красу він Києва відчув

І матір бачив на хвилину.

Та в Києві недовго був

І в Білу Церкву знов полинув.

У Кочубея гроші й слава,

Його життя, немов весна,

Й та, що любила Броніслава,

Вже Кочубеєва жона,

Вродлива жінка і лукава.

Мазепу жду в саду вона.

В кущах сіренький тьохка птах

І очі мружить з насолоди,

Там, де роса і прохолода…

І в срібнім сяйві з небозвода

Спить Біла Церква у садах.

Спить Кочубей, йому й не сниться

Про те, що за його вікном

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: