Михайло Старицький - Не судилось (сторінка 8)

Д м и т р о. І, вже! Дай боже... щоб хоч тобі щастя, то хай уже тішиться ворог мій... а мені (махнув рукою) - утоплю десь своє горе!.. Але ж як він насміеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе, - то не сховається він від мене ніде: на краю світа знайду його, зо дна моря винесу, з-під землі викопаю... І тоді вже з паничем побалакаю!

К а т р я (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!

Д м й т р о. Не бійся... поки не кине... Ну, прощай! Напився вже я радощів! (Обніма Катрю). Прощай! А!! Не мені, злиденному, - щастя! (Утира сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Іде).

К а т р я. Дмитре! Не побивайся!!

Д м и т р о. Пропадай усе!! (Іде хутко).

 

Катря, ламаючи руки, біжить до воріт і схиляється до них, від несили.

 

В И Х І Д  VII

 

Катря і Михайло.

 

М и х а й л о (тихо крадеться з садочка). Катре! Катре!

К а т р я (уздрівши його, несамовито кинулась на груди). Ай!!

М и х а й л о (обніма). Не кричи, серце, так, бо почують!

К а т р я. Зраділа!.. Боже як! Третій вечір не бачила.

М и х а й л о. Ну, все ж обачніше треба.

К а т р я. Не буду, не буду, любий мій, хороший; тільки не сердься!

М и х а й л о. На тебе трудно й сердитись. (Цілує).

К а т р я (обніма). Господи, як я рада! Нічого й не тямлю... Чого ти вчора й позавчора не був?

М и х а й л о. Не можна ж мені щодня ходити, щоб не завважили... Я все, знаєш, вибираю годину, щоб з моїми батьками про тебе побалакати...

К а т р я. Господи, що то буде?

М и х а й л о. Й сам не знаю... трудно то, трудно; якось усе це випада...

К а т р я (зітха). Ох! Не випада... і не випаде!

М и х а й л о. Не сумуй, зірко: ми таки свого діждемось... Зразу, звичайно, ніяково; треба здалеку зайти, наздогад закинути... Я, може, через маму...

К а т р я. Ой ні, ні! Пані такі страшні, сердиті... вони з'їдять мене!

М и х а й л о. От, вигадай! Чого ти всього боїшся?

К а т р я. Боюсь, голубе, і душі у мене нема!

М и х а й л о (пригорта і лащить Катрю). Дурна ти! Дурнюня! Ну, не морщи ж своїх брівочок, не затемрюй оченят! Глянь на мене любо, та обійми палко, та пригорнися шпарко!

 

Катря через силу усміхнулась і поцілувала.

 

М и х а й л о. Не так, не так, а отак! (Обніма). Ходім звідси, щоб хто не здибав.

К а р т я (журно), І-і, вже! Нема чого й критись..,

М и х а й л о (звонтпивши). Як нема чого?

К а т р я. Уже швидко по всьому селу роздзвонять, рознесуть... Степанида оце була, каже - Аннушка похваляється... плеще на мене...

М и х а й л о. От каторжна! Я їй утну язика!

К а т р я. Не втнеш, ще більше здратуєш! Де вже там те шило в мішку утаїти! Пізно.

М и х а й л о. Ти жалкуєш?

К а т р я. Борони боже! Своєю волею покохала, - аж згоріла у тім коханні! Все без жалю віддала тобі; за тебе і муки прийму... Не зраджуй тільки мене, соколе мій, доле моя! (Припада до Михайла).

М и х а й л о (цілує). Що тобі завжди в голову лізе, моя дурнесенька ?

К а т р я. Правда, цього не буде? Цього не може бути?.. То мене тільки лякав Дмитро? Правда? (При-пада до Михайла).

М и х а й л о. Як Дмитро! І він сюди лізе?

К а т р я. Він нещасний, бідний... я його скривдила... сватався... так його шкода: занапастила!..

М и х а й л о. Слухай, Катре, не муч мене! Щоб я більше не чув про Дмитра! Не поминай мені про його! Тут прийдеш до тебе порозкошувати душею, упитись коханням, - а ти мені вкинеш приску за пазуху.

К а т р я. Що ж я зробила, що сказала? У самої пекло... Тільки що був... трохи на себе рук не зняв... похвалявся на тебе...

М и х а й л о. Недоставало ще! Швидко сюди без конвою й ходить не можна буде...

К а т р я. Ні, ні, то він з одчаю! Він не зачепить...

М и х а й л о. Розв'яжись з ним; не пускай його до хати!

К а т р я. Він і без того більше не прийде: я йому призналась.

М и х а й л о. Розумна! Сама пускаєш славу?

К а т р я. Пущена вона уже; не вдержиш! Та що мені до слави, аби ти при мені... От тільки за матір боюсь, як дійде - не переживуть вони!

М и х а й л о. Правда, за матір - погано.

К а т р я. Що мені робити, порадь, мій соболю?

М и х а й л о. Хіба, може б, тебе одвезти до дядька на хутір?

К а т р я. Як, щоб я маму кинула?

М и х а й л о. Ну, то вдвох?

К а т р я. Ні, ні! Як таке їй і сказати! Вона б швидче на себе руки зняла, ніж пішла б на публіку!* (*Публіка - сором, ганьба.)

М и х а й л о. Слухай, серце! Я поговорю з твоєю матір'ю, присягнусь їй за тебе, - то вона й заспокоїться; лучче ж од нас правду почути, ніж од других...

К а т р я (сумне і чуло). І не знаю вже й як... аж серце окипа крів'ю, як подумаю! Любила ж мене, цілий вік поневірялась за мене...

М и х а й л о. Та угамуйся, не забігай лиха! От, може, і в мене з старими швидко владнається справа, то тоді безпешно! Прийде день - потурбуємось, а нічка - наша!

К а т р я (ламаючи руки). Коли б мені мами не вбити! Царице небесна, зглянься хоч ти!

М и х а й л о. Годі-бо, Катре! Ходім у садок: час гине...

 

Катря безнадійно сплеснула руками.

 

Завіса тихо спада

 

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

 

Широкий рундук з ганком у панськім будинку. Навкруг квітки, клумби, луговина; далі - розкішний садок. Вікна деякі одчинені на рундук; на рундуці - стіл, самовар з причандалами, кріселка. Вечір.

 

В И Х І Д  І

 

Харлампій, а далі Аннушка.

 

Х а р л а м п і й (ставить на стіл чайні причандали; потім підміта). Ач, знов накидали цигарок! Що я їх ненавиджу! Нема, хвалити бога, отого кудлая, - так жиди; а ти за ними прибирай! Тьху! Чистоє наказаніє! Хіба це моя обов'язаность підмітати, примірно сказать, всяку погань? Це козачків діло, чи там служок яких, а не моє; моє діло за ними доглядать та давать запотилишників... А от, Харлампіє Григоровичу, довелося і вам щітку до рук узяти та підмітати собственно підлоги! Ох-ох-ох! (Спирається на щітку). Не ті теперечки часи, доложу вам, - сумнительні! Гай-гай! Де те вельможне панство дівалося? І знаку нема, мов корова язиком злизала! Тепер, приміром кажучи, мужику волю дали, ну й посіда, або ще - жидова та! Ну, які вони пани? Харкнув та ногою розтер, та й уже. Сказано - одно боже попущеніє, скусительство! Наші теж, дивись, незабаром у пазурах того Шльоми опиняться... А через кого все прахом іде? Через нашу паню: як прибилася сюди, зараз завела нові моди, - покойовок, лакеїв... Ми вже, значить, стали невгодні, неодуковані! А сама повіялась по Києвах та по Варшавах; понавозила губарнорів отих - по дві пари держала... їй-богу! Ну і додержалась! (Підходить до столу, поправля масло, сметану, сухарі й цукерки). Такі завели заведенія за приводом отого кудлая, що, на моє мнительство, - кінець світа: з ким тільки кумпанію водять? Тьпху! - та й годі! Тепер, приміром кажучи, наш панич, дворянин, з мужвою воловодиться, на вулицю ходить... Страмовище одно! Не зна того, як в старовину... От хоч би, значить, нащот женського полу - як було благородно, прекрасно! Звеліли кого привели... та й кінець... І делікатно, і поштительно! А тепер?.. Ех, гріхи наші, гріхи! Отаким шелихвісткам, як ота Аннушка, припоручають тепер до рук панське добро! Господиня, значиться! Так би й зацідив! (Дивиться у кухлик). А сметанка яка? Хіба така при покойному панові була? Хоч ножа стромляй! А то! (Нахильцем п'є).

А н н у ш к а (зазира в одчинене вікно). Чаго ви до сьох пор самовара не даєтьо? Бариня сердяться!

Х а р л а м п і й. Ти ще мені, смердюча, приказувати будеш? Геть, поки ціла!

А н н у ш к а. Што ви себе воображеніє взяли! Скажите, пожалуйста! А зливки для чого випили?

Х а р л а м п їй. Хто випив?

А н н у ш к а. Нехто!

Х а р л а м п і й. Хто випив? (Наступає).

А н н у ш к а. Хтокало!

Х а р л а м п і й (яро). Бачила?

А н н у ш к а. От тілько троньте, я такого шкандаля зделаю!

Х а р л а м п і й. Так ти бачила?

А н н у ш к а. Аж вуси все у зливках; гляньте! (Одступає до дверей).

Х а р л а м п і й (змішавшись, утира рукавом). У-у! Смалена! Киш мені звідціля! (Іде в двері).

А н н у ш к а (тіка на рундук). Ругателі!! Будете знать! Постойте, я вас всєх на чистую воду! - І ви, паничу Михайло Іванович, почешетесь! У мене письмо од дядиньки: я його викрала... Будет і бариня знати! Проміняли меня на ту шльондру, - і я ж потешусь! Попануєш! Попануєш! Ух, печуть меня всі, та й я ж попеку!! (Побачивши паню з Михайлом, іде далі).

 

В И Х І Д  ІІ

 

Анна Петрівна і Михайло.

 

Анна Петрівна виходить разом з Михайлом з парку, у неї в руках картонка.

 

А н н а  П е т р і в н а. И не думай отнекиваться. В сенате серьезное дело; все наше состояние на волоске. Коли батько говорит, что нужно ехатіь, ,то уж верно нужно.

М и х а й л о. Та я в ділах не знаюся!

А н н а  П е т р і в н а. Ну, ну, не рисуйся! Сам дядя приглашает, - научит!.. А кузину разве можно упустить: красавица, chic supreme, bon genre!* (*Найвищий шик, гарний тон (франц.).) Потом дядя: шансы-то какие! Ведь зто черт знает где можно очутиться! Я бы тогда переехала к вам в Петербург, освежилась бы хоть немного...

М и х а й л о (з досадою). Що вам за охота, мамо, зараз мене сватать? Та ще й вибираєте таких, що тільки плечима здвигнеш! Я з вами хотів би побалакати...

А н н а  П е т р і в н а. Оставь, во-первых, свою хохлащину! Надоела...

М и х а й л о. Дуже швидко.

А н н а  П е т р і в н а. Зто уж мое дело... Ты пойми, что дядя сам намекает в письме...

М и х а й л о. Та яке ж мені діло до його превосходительства...

А н н а  П е т р і в н а. Что?.. От такой блестящей карьеры отказываешься? Да ты в уме ли?

М и х а й л о. Мамо, я хотів би побалакати...

А н н а  П е т р і в н а. Отстань с твоим балаканням! Вы меня уморить хотите? Воспитывала, нежила, холила, чтоб хоть иметь утешение, видеть сина в блеске, гордиться им... и вот благодарность родителям - за их любовь, за то, что не жалели для вас ни здоровья, ни средств, потворствовали даже всяким прихотям хохлацким! Вот и утешение!

М и х а й л о. Мама! Да выслушайте же меня!

А н н а  П е т р і в н а. Оставь!! Твои вечные противоречия положат меня в могилу... Я женщина слабонервная, чувствительная; у меня уже начинается тик... Я знаю, откуда вся порча: ты заразился идеями зтого пария!* (*Парія - безправний, зневажений.)

М и х а й л о. Не браните же мне хоть в глаза человека, который мне дорог!

А н н а  П е т р і в н а. Дорог? Для вас всякая дрянь дороже матери!! Вы свою мать родную готовы променять на всякую сволочь! Молчите!.. Уж скоро добьете! (Іде хутко на рундук).

 

В И Х І Д  ІІІ

 

Михайло сам.

 

М и х а й л о. Ну й добалакався! Два місяці чекав случаю, годив, думав натрапити на щасливу хвилину, коли матір весела, - от тобі й натрапив! З нею, значить, - годі: цей проклятий дядьків лист усе попсував... Хіба до батька удатись? Просто і думок не зберу... у такі нетрі та болота зайшов, що з кожним кроком тільки грузнеш більше та глибше.

 

В И Х І Д  IV

 

Михайло і Пашка.

 

П а шк а (тихо підкрадаючись). То ви,     Михайло Івановичу?

М и х а й л о. Пашка! Чого ти?

П а ш к а. Вийдіть зараз до млина: там   Катря дожидається.

М и х а й л о. А що там?

П а ш к а. Як що? Цілий тиждень не бачили її, та й жалощів нема? Ви ж би подивились, що там у неї дома коїться. Мати знов занедужала; та то ще й слава богу: хоч не чує, що по селу дзвонять! І без того догадується вже, картає...

М и х а й л о. А мені хіба легче? Он зараз з матір'ю мав яку бучу!

П а ш к а. Хіба довідались?

М и х а й л о. Та ще ні... я ж оце збирався поговорити з мамою, попрохати... а тут до Петербурга притьмом кажуть їхати: пильне діло.

П а ш к а. Нещасна Катря! Невже ви її так кинете?

М и х а й л о. Хто ж тобі каже, що кину? Я ж за неї і розпинаюсь тут!

П а ш к а. Хоч би ж навідували її, а то все рідче та рідче почали ходити, мов цураєтесь! Вона ж такі за вас муки прийма - господи! Мов з хреста знята!

М и х а й л о. А ти думаєш, мені легко? Тут і дома не знаєш на яку й ступить, - і так і сяк підходиш, щоб прихилити своїх... і такі й сякі думки не дають спокою; а там прибіжиш до неї, щоб одвести хоч трохи душу, а вона зітхає, часом плаче... Така нудьга візьме, що й на світ би не дивився!

П а ш к а. Диво, що плаче! Вона більше й побивається, помічаючи, що ви не такі вже стали...

М и х а й л о. Я такий самий, а радощі-то не такі, яких чекалось.

П а ш к а. Чим же Катря винна? Хіба ж не бачите, що вона божеволіє, гине за вами?

М и х а й л о. А в мене, Парасю, хіба не плаче все у нутрі? Тим-то і тяжко йти на ті сльози...

П а ш к а. І як-таки вам рівняти себе до неї? У вас - і достатки, і розкоші, а у неї, бідної, часу нема і на своє горе: роби і на себе, і на свою матір слабу... А тут ще Дмитро скаженіє, всякі похвалки чинить! А ви хочете, щоб вона була весела.

М и х а й л о. Мало ще скрути - Дмитра на! Стережись, щоб з-за кутка не торохнув! Просто хоч пропадай! Адже я її хотів поки що одвезти до дядька чи саму, чи з матір'ю, - не хоче; хотів і її матір заспокоїти - боїться; що ж я маю чинити?

П а ш к а. Ну, а що ж і їй робить? Ідіть, голубчику, зараз, прошу вас, бо дівка просто не при собі...

М и х а й л о. Та ходім! (Подумавши). Треба конешне написати до дядька, послати мерщі... Так затяглеся вузлом, що й не розв'яжеш. (До Пашки). Почекай мене за хвірткою у садку, я тільки листа напишу та зараз і вийду! (Іде направо).

П а ш к а (проводжаючи його очима). Паничу! Здається, ти дбаєш тільки про свою шкуру! (Пішла).

 

В И Х І Д  V

 

Зізі і Харлампій.

 

З і з і (вбіга і бере до кишені цукор; потім дзвонить). Харлампий! Харлампий! И где зта скотина шляется?

 

Харлампій показується в саду.

 

Харлампий! Давай самовар да подмети балкон, - мама велела, тут мы играть будем... Да иди же скорей;

только даром кормят!

Х ар л а м п і й. Ще в вас, панно, молоко на губах не обсохло, щоб на мене лаять.

З і з і. Поговори! Вот я маме скажу, так й выгонят вон! (Іде).

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mychailo_starickiy_ne_sudylos.docx)Mychailo_starickiy_ne_sudylos.docx127 Кб1759
Скачать этот файл (Mychailo_starickiy_ne_sudylos.fb2)Mychailo_starickiy_ne_sudylos.fb2266 Кб1597

Пошук на сайті: