Привіт, Синичко! - Ярослав Стельмах (сторінка 3)

Сергій. Приготував! (Іде до своєї кімнати.)

Зразу ж звідти лунають звуки біту.

Тато (прочиняє двері в синову кімнату. Кричить). Припи­ни негайно!

Музика уривається. Виходить Сергій.

С е р г і й. Та що з вами таке, поясніть доладно. Що трапи­лося?

Мама (до Тата, заспокійливо). Колю! (До сина.) Нічого, синку. Просто тато вважає, що ти мало сидиш за підручника­ми. Можливо, він і має рацію. 1 ще — ми вирішили взяти тобі вчителів, ну, репетиторів — з математики і з мови. Адже в те­бе письмові іспити.

Сергій (чимдалі дужче дивується). А це навіщо?

Тато. Навіщо — це нам краще знати.

Мама (тим же тоном). Колю! (До сина.) Бо в нас є по­боювання щодо цих предметів. А нам же хочеться, щоб ти отримав гарний атестат. Ти справді мало вчишся.

З'являється Бабуся з тацею. На ній тарілки, чашка. Іде в Сергієву кімнату.

Тато (до Бабусі). І перестань, прошу тебе, носити їжу йо­му в кімнату. Нехай їсть у їдальні чи на кухні. Окрему кімнату дано йому для того, щоб він у ній вчився. (М'яко бере Бабусю за плечі, повертає й направляє назад.)

Сергій. Ні-чого не розумію!

Гасне світло.

Голос О л і. Ой, Серьожко, перестань. Перестань зараз же!

 

Голос Сергія. Іще чого!

Голос Олі. Кому я сказала!

Вмикається світло. У вітальні Сергієвої квартири сидить у кріслі за столиком О л я. Ззаду схилився над нею Сергій. Цілуються.

На столику розкриті книжки, зошити.

О л я (вивільнюється). Ну, все. Досить!

 С ер г і й. Ну Оль...

О л я. Ніяких Оль. Сідай, будемо вчити.

Сергій (знехотя йде до дивана). Ну чого ти така сер­йозна?

О л я. Я не серйозна, а відповідальна. Сідай, тобі кажуть.

Сергій. Гаразд. Тільки спершу... (Підбігає і цілує її.)

О л я (слабо пручається. Вивільнилась). Ну чому ми такі нерозумні?

Сергій. Хіба цілуватися — нерозумно?

О л я (усміхається). Не знаю. Напевне. І говоримо завжди якісь нісенітниці.

Сергій. Ну гаразд. Давай поговоримо про щось серйозне.

О л я. Давай.

Сергій. Про високомолекулярну хімію. О л я. Ну, починай.

Сергій (пустує). Високомолекулярна хімія — це добре.

 О л я. Так, ви маєте рацію.

С е р г і й. Це дуже добре. О л я. Як ви праві!

С е р г і й. Я жити не можу без високомолекулярної хімії.

О л я. Я так і уявляла.

Сергій. Скільки проблем, гіпотез...

О л я. Бачу, ви глибоко обізнані з цим предметом.

Сергій. Ще б пак! Я кращий спеціаліст із високомоле­кулярної хімії на нашому поверсі.

О л я. Я відчуваю в вас справжню одержимість.

Сергій. Щось фатальне.

О л я. Фатальну глупоту.

С е р г і й. Ну от!

О л я. І от так — щоразу. Варто нам зустрітися, і плещемо казна-які нісенітниці. А коли я тебе не бачу — що б зі мною не трапилось, — я завжди думаю, навіть на уроках, як я тобі буду про те розповідати. Я уявляю собі твою реакцію, як ти слухатимеш, як засмієшся, як нахилиш голову...

Сергій проводить рукою по волоссю.

Як пригладиш волосся — все-все. І потім я думаю про всілякі цікаві і розумні речі: я уявляю, як ми ідемо в театр чи в музей... А ледве побачимося — у голову лізуть якісь дурниці, і ми вимовляємо слова, що нічого не важать, незначущі, пусті... І я навіть не можу думати ні про що розумне. Може, від лю­бові меншає розуму? Я помітила — у всіх закоханих якийсь пришелепкуватий вигляд. Я навіть, здається, десь про це чита­ла. І навіть коли просто вулицею йдуть двоє закоханих — ад­же зразу видно, коли люди закохані, правда? — усі якось по­блажливо усміхаються.

С е р г і й. То вони заздрять.

О л я. Ти гадаєш?

Сергій. Звичайно. Адже не обов'язково заздрити лише по-лихому. Вони заздрять по-доброму і згадують, як і самі ко­лись так само ходили, трималися за руки, цілувались...

О л я. А чому вони тепер так не ходять? Нехай усі так хо­дять. Уявляєш, було б здорово! Все місто йде, побравшись за руки. І сміється. І радіє. І ніхто нікуди не квапиться. І нікого не ждуть батьки, тому що батьки теж гуляють десь, побравшись за руки, і розмовляють про всякі дрібниці. Чому ти смієшся?

С е р г і й. Та я уявив собі своїх старих. Ні, справді. Ідуть, обійнявшись, на батьківські збори. От би Ніна Платон івна їх побачила! І Ніна Платонівна... (Сміється.)

О л я (посміхається). Що?

Сергій (крізь сміх). Іде коридором... За руку... З хіміком!

 О л я (сміється). Ну до чого тут хімік? Дурненький.

С е р г і й. Та це я так. Уявив на мить. А Клавдія Миколаїв­на? От цікаво, вона зі своїм чоловіком цілується?

О л я. Ну а як же!

С е р г і й. А по-моєму, ні. Вони тільки тиснуть одне одно­му руки. (Після кожної наступної репліки показує, як Клавдія Миколаївна зі своїм чоловіком тиснуть руки.) Добраніч! До­браніч, Клавдіє Миколаївно! Доброго ранку. Доброго ранку, Клавдіє Миколаївно! Як вам спалося? Дякую, Клавдіє Мико­лаївно. До побачення! До побачення, Клавдіє Миколаївно!

О л я. І він зве її Клавдією Миколаївною?

Сергій. Ну, не знаю. Може, Клавонькою. Чи Клавуси-ком. Чи Клавснятком. Уявляєш, наш директор — Клавенятко. Може, він її іще якось зве. От мишкою, наприклад, чи жабкою. Або козенятком.

О л я. Та ти що, яка ж вона козенятко?

Сергій. Ну, звідки ж я знаю. Я наприклад кажу. Він мо­же звати як завгодно. Йому ж байдуже, директор вона чи не директор.

О л я. А як ти мене звеш?

Сергій. Як? Оля, Олик...

О л я. А ще?

Сергій. Олюня, Олюнька, Оленятко.

Оля. Ні, оленятко усе-таки велике. А чимось меншим.

Сергій. Ну, Горобчик.

О л я. От горобчик мені вже більше подобається, але він чомусь викликає жаль. Він такий настовбурчений і трошки сердитий. Особливо взимку.

Сергій. Певно. Будеш сердитим. Йому ж холодно. Без штанців.

Оля. Яких штанців?

Сергій. Звичайних штанців, ну. Без брючок.

Оля (сміється). От ізнов дурненький. Дурненький-дурнень-кий. Ні, ти дуже розумний. Я часом дивлюсь на тебе і думаю: «Господи, який він розумний!» А я тобі — розумна?

Сергій. Звичайно. Ти дуже розумна. І вродлива.

Оля. Справді?

Сергій. Справді.

Оля. Дуже-дуже?

Сергій. Дуже-дуже. (Хоче її поцілувати.)

Оля. Ні, стривай. Якщо я така гарна, нехай я буду... Синич­кою. Справді. Вони теж дуже гарні. І веселі. Навіть узимку. Во­ни скачуть по балкону і клюють сало. Тато завжди чіпляє їм на мотузці сало. Несолоне. Солоного їм не можна. І я дивлюсь на них і радію. І думаю: «Привіт, синичко! Ось і ти». І навіть якщо мені сумно, коли я бачу синичок, я радію. І вони теж не летять у вирій. Певно, навмисне, щоб ми раділи.

Сергій. Синичка...

Оля. Так. От і ти. Якщо тобі раптом стане сумно чи навіть важко... Адже може таке буть? Ти скажи: «Привіт, Синичко!» — й одразу згадаєш мене. Навіть якщо ми коли-небудь розлучи­мося. Навіть за багато-багато років, бо я хочу, щоб тобі ніколи не було важко, бо я завжди буду тебе пам'ятати. От так: «При­віт, Синичко!»

Сергій. Привіт, Синичко!

Оля. Так, правильно.

Сергій. Привіт, привіт, Синичко!

Оля. «Привіт, Серьоженько! Фіть-фіть! Усе буде добре!» Це не я. Це вона так тобі відповідатиме. Сергій. Гаразд, Синичко.

О л я. А ми з тобою щасливі?

Сергій. Так. Напевне.

О л я. Я теж так думаю. Ми живемо, радісмо. Бачимося од­не з одним. І коли я сама, навіть коли не сама, я за тобою ску­чаю. Навіть якщо ми з тобою щойно розсталися, я іду додому і вже починаю скучати. А знаєш, коли я вперше тебе поміти­ла? Минулого року, ми з дівчатами йшли через зал, а ви з Віть-кою стояли біля рояля. Хтось грав... А ти свистів. Ти, мабуть, тоді мене і не помічав, а я глянула на тебе і враз, от знаєш, ніби щось нахлинуло — так дивно... І я ще подумала... Ні, не скажу. Не скажу, не скажу. І потім теж, коли тебе зустрічала, у мене ніби дихання зупинялось. А потім був день народжен­ня у Свєти, і ти раптом прийшов. Тебе Вітька з собою привів. Я вже тоді знала, що ви дружите. І ти сів коло мене. Ти випад­ково коло мене сів?

Сергій. Так, тоді випадково.

О л я. І ти запитав: «Ви хочете шампанського?» І я відпові­ла: «Так, хочу», хоча зовсім не хотіла. Я чомусь зовсім не лю­блю шампанського. А потім виявилось, що шампанського вза­галі не було, а була яблучна шипучка, і ти налив повний фу­жер, і вона пролилася мені на плаття, тому що хлопці вже загасили світло, і всі танцювали, і нічого не було видно...

Гасне світло, зостається одна лише світла пляма, ле й сидять Сергій з Олею. Чути музику, вигуки, тупіт, мерехтять тіні. Довкола — звичайні веселощі, коли збирається молодь, коли батьків немає вдома і нема кому бурчати, коли за плечима в присутніх не більш ніж по шістнадцять років.

Сергій (Олі). Ви хочете шампанського?

О л я (ледь повагавшись). Так.

С е р г і й. Я зараз принесу. (Виходить із освітленого кола й повертається з пляшкою і двома фужерами.) А шампансь­кого якраз і немає. Це, виявляється, шипучка. (Виправдовую­чись.) Пляшки однакові... (Наповнює Олин фужер і проливає вино їй на сукню.) Ой! (Хоче витерти, але збентежено від­смикує руку.) Вибачте.

О л я. Пусте. (Витирає носовичком.) Зараз висохне.

Сергій (охоче). Так. І навіть плями не лишиться.

Голос. Гей, парочко! Це що за інтими? Ану, танцювати!

Другий голос. Не заважай. Вони кайф ловлять.

Дівчачий голос. Ви що, позакохувалися? Знайшли час!

Сергій (до Олі). А ви любите танцювати?

О л я. Так.

С е р г і й. А я — ні. (Мовчання.) Може, підемо потанцюємо?

 О л я. Я ж уся в шипучці.

С е р г і й. А, так. (Простягаєруку до пляшки.) Вам іще на­лити?

О л я (ледь одсувається од столика. Жартома лякається). Ні, більше не треба. А вас Света запросила?

С е р г і й. Ні, я її майже не знаю. Адже ви з нею вчитеся в паралельному... Мене Вітька затягнув.

О л я. Це добре.

 Сергій. Добре?

О л я. Ну, що ви дружите, ходите разом...

Сергій. А-а. Так! У нас хлопці в основному з дівчатами. А ми от разом.

Музика вмовкає. В освітлене коло підсідає Вітька.

Вітька (обмахується руками). Ху-ух! А ви чому не тан­цюєте? Випиваєте, так? Ну, правильно. Це що, шипучка? Зійде. (Наливає собі.) Усі нормальні люди на днях народження... (П'є.) П'ють. А багато нормальних людей п'ють і не тільки на днях народження. От у мене батя, наприклад... То він майже щодня... (Вирішує, що навряд чи варто так скрупульозно ви­світлювати цей аспект життєдіяльності свого батька.) Щотижня закладає. Пляшка для нього — норма. Засмокче — і хоч би що. Не п'яніє.

О л я. Навіщо ж він тоді п'є?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yaroslav_stelmah_privit_sinichko.docx)Yaroslav_stelmah_privit_sinichko.docx97 Кб1168
Скачать этот файл (Yaroslav_stelmah_privit_sinichko.fb2)Yaroslav_stelmah_privit_sinichko.fb2133 Кб1254

Пошук на сайті: