Привіт, Синичко! - Ярослав Стельмах (сторінка 4)

Вітька. Так він же на одній пляшці не зупиняється. Він іще додасть, а потім починає до мене з уроками чіплятися. «Зробив — не зробив». Ніби він без моїх уроків жити не мо­же. А-а! А то пісні починає співати серед ночі. Шаляпін. Хоч із дому тікай. Ну, битися не лізе — і то добре. Спробував, пра­вда, раз, так я йому по дихалу вклеїв, він і заспокоївся. Усе скиглить: «Мені,— каже,— чесність жити заважає. Якби не чесність моя, усе було б по-іншому». Щось йому колись на­чальник пропонував, а батя не захотів, так той у батю в'ївся. Відтоді все старого мого обходять. Мати казала йому: «Піди ти з роботи цієї», а він — ніяк. «Вони,— каже,— тільки цього й ждуть, а так хоч мене бояться». Та дурниці то все. Он у Се-рьоги батя — нормальна людина, і нічого йому жити не за­важає. Га, Серього?

Сергій. Ну, ти ж мого старого знаєш.

Вітька. Знаю, тому й кажу. Сам своїми руками все до­був. А-а, хай йому!.. Навіщо ми про це? (Кричить у темряву.)

Е-е! Чого це ми сидимо? Ану, Манюню, давай музику. Дамсь­кий вальс!

Вмикається музика. Природно, із вальсом вона не має нічого спільного.

(До Олі з Сергієм.) Ви пити не будете? (Не чекаючи відповіді.)

Ну й правильно. (Хапає пляшку і зникає з нею у темені.)

О л я. Дивний він якийсь.

Сергій. Він хороший. Ми з ним із п'ятого класу разом. Вчителі його, правда, не дуже люблять. І, по-моєму, навіть по­боюються. Він усе що завгодно утнути може. А біологічка, так та йому просто трійки ставить, не опитуючи.

О л я. Серьожо, дамський танець.

Сергій. Так.

О л я. Потанцюємо?

Сергій. Так ви вся в шипучці.

О л я. А, пусте. Вже висохла. (Усміхається.) І сліду не ли­шилося.

Обоє підводяться. Оля кладе руки Сергію на плечі, і, дивлячись одне на одного, вони поволі, не в ритм музиці, виходять із кола. Темрява. Тиша. Збоку, коло стіни, виникає світла пляма. У неї входять Оля з Сергієм. Якщо є змога, можна двома-трьома штрихами намітити сходову клітку в домі, де живе Оля.

Оля. Ну, от я і прийшла.

С е р г і й. Ви тут живете?

 Оля. Так.

С е р г і й. Ну що ж, до побачення.

 О л я. До побачення.

Мовчання.

С е р г і й. А на якому поверсі?

О л я. На шостому.

Сергій (зраділо). Я теж на шостому. Легко буде запам'я­тати.

О л я. А ви збираєтесь запам'ятати?

Сергій. М-м... А квартира яка?

Оля. Двадцять третя.

Сергій (трохи розчаровано). А в мене п'ятдесят восьма.

 О л я. Ой! У мене подруга в п'ятдесят восьмій живе.

Сергій. Справді?

Оля. Ага. Тут недалеко. А Вітя не образився, що ви не з ним пішли?

Сергій. Ні... Мабуть, ні.

Оля. Вже пізно.

Сергій. Так. Вам не перепаде?

Оля. Ні, я ж сказала, що йду на день народження. Але все одно... Я пішла?

Сергій. Так...

Мовчання.

Ми ще побачимося?

Оля. Звичайно. Завтра у школі.

Сергій. А-а... Так-так. Це добре.

Оля. Що?

Сергій. Ну, що ми... ходимо в одну школу. Шкода, що не в один клас. Я з вашого класу майже нікого не знаю. Так тіль­ки, наочно в основному. А то ми з вами були б уже давно зна­йомі. Дев'ять років.

Оля. Один рік. Я ж тільки цього року до вас у школу при­йшла.

С е р г і й. А-а, ну тоді...

Оля. Але це навіть добре. Бо якщо людину давно знаєш, уже не помічаєш, хороша вона чи погана. Звикаєш. А так по­глянеш — і видно...

Сергій. Що?

Оля. Хороша... (Спохвачусться.) Чи погана.

Сергій. А-а... Ну, так... (Хвилюючись.) Олю!

Оля запитально дивиться на нього.

А... Ви уроки на завтра зробили?

Оля. Так. Я завжди роблю того ж дня, коли задають. Зос­тається багато вільного часу.

С е р г і й. А я — ні. Не всі... То у вас багато вільного часу! Може, підемо завтра в кіно? Чи ще куди-небудь?

Оля. Добре. Після шостої.

С е р г і й. А до шостої?

О л я. Я роблю уроки.

С е р г ій. Олю!

Оля. Що?

Сергій. А... У вас хімія завтра є?

Оля. Ні. Післязавтра.

С е р г і й. То завтра ми йдемо, так?

Оля. Так. До побачення. (Відступає.)

Сергій (неголосно). Олю! Ви знаєте, мені чомусь не хо­четься йти од вас.

 

 

 

 

Оля (секунду мовчить. Іще тихіше). І мені теж... (Знову ступає до нього.)

Сергій. Олю... (Бере її за руку, цілує.)

О л я. Все, Сергію. Мені треба йти. Сваритись будуть.

Сергій. Так. Іди. (Цілуються.)

О л я. Я вже іду.

С е р г і й. То ми завтра побачимось?

О л я. Так. Так. Так... (Відступаєу темряву.)

В освітленому колі повільно розплітаються їхні руки. Гасне світло. Оля і Сергій знов сидять за тим же столиком вдома у Сергія.

О л я. От так у нас і почалось. Уявляєш, якби ти тоді не прийшов, якби Вітька не взяв тебе з собою... Невже ми не по­знайомились би, не зустрілись? І якби ти мене не облив? Мо­гло ж таке бути? Ти просто налив би мені шипучки — і все, і пішов би танцювати. Або мене хтось запросив би. А потім це місце коло столика хтось би зайняв, і ми вже не сиділи б разом. Як добре, що ти мене облив. Це просто здорово! Але більше не смій нікого обливати. Якщо ти ще кого-небудь обі­ллєш — я просто не витримаю. Не будеш?

С е р г і й. Не буду.

О л я. І не сідай ні з ким. Тільки зі мною.

Сергій. Добре.

О л я. А в кіно ми не пішли, так? Ми блукали по Піонерсь­кому парку і цілувались. І всі пенсіонери дивились на нас осуд­ливо.

С е р г і й. А деякі, мабуть, заздрили.

Оля. Так. А потім у школі був вечір, і ми теж цілувались, а Ніна Платонівна побачила і подзвонила нашим батькам.

Сергій. Ага.

Оля. Мої просто жахнулись, а твої — ні. Твоя мама, па­м'ятаєш, сказала...

Сергій. «Не можемо ж ми з батьком ходити до сина на вечори і стежити, щоб він ні з ким не цілувався».

Оля. Так, у тебе чудові батьки. А бабуся — я просто за­кохана у твою бабусю. Завжди, коли я приходжу, вона іде до сусідки. Вона ані крапелиночки не ханжа. Мама теж... Але мама, мені здається, останнім часом гірше до мене ставиться.

Сергій. Ну, от іще!

Оля. Так-так. Якось вона сухувато по телефону розмов­ляє. І, здається, коли я дзвоню, вона тебе дуже неохоче кличе.

Сергій. Вона з усіма так. їй, певно, не хочеться мене від уроків відривати. Чогось вони оце за мене взялися. У мене з ни­ми теж... конфлікти. Нікуди не пускають, нічого не дозволя­ють. Учись і учись. Чого вони хочуть — я не знаю.

О л я. І ми з тобою тепер так рідко бачимося.

Сергій. Узяли мені якихось репетиторів. Навіщо?

О л я. І Вітька мені жалівся.

Сергій. Вітька?

Оля. Каже, ти став якимось не таким, самі п'ятірки отри­муєш.

С е р г і й. Не таким? Дурниці! А п'ятірки — що я, винен? Нехай і він отримує.

Оля. Каже, тебе всі вчителі тягнуть...

Сергій. Що? Хто мене тягне? Ти думаєш, що кажеш?

Оля. Чого ти кричиш? Це ж не я...

Сергій. Нехай він стільки над книжками попосидить, скільки я, тоді й розводитись буде. Теж мені повітовий суддя! Сам ні чорта не робить і хоче, щоб і всі так.

Оля (здивовано). Ну навіщо ти так?

С е р г і й. А затим, що нема чого патякати, якщо сам учи­тись не можеш.

О л я. У нього батько...

С е р г і й. То що йому батько — вчитися заважає? Він тіль­ки радий був би. Це все відмовки — «батько, батько»!

О л я. Та як ти можеш? Він же твій друг!

Сергій. Ну то й що, що друг. Хто йому дав право мене судити?

Оля. Він же не судить. Він уболіває за тебе. От тільки зі мною поділився...

Сергій. Нехай про себе турбується... Дурень.

Оля. Який ти грубий, Сергію!

С е р г і й. О! Правильно! Давай! Грубий! Зарозумілий? Що іще? Може, ти мені ще почнеш вичитувати?

Оля (нервово збирає свої книжки, вкладає 'іх у портфель. Крізь ледь стримувані сльози). Ні... Вичитувати я тобі не по­чну. Роби як знаєш. (Швидко йде до дверей.)

Сергій. Олю! (Наздоганяє її. хапає за руку.) Олечко! (Хо­че поцілувати.)

Входить Мама.

Мама. Здрастуйте, діти!

Оля. Здрастуйте! (Хоче щось сказати Сергію. Роздумує.) До побачення. (Виходить.)

Розгублено стоїть Сергій.

 

 

ДІЯ ДРУГА

Сценою у промені прожектора йде Сергій. Зупиняється. Дивиться в темряву.

Сергій. Вітька?

Одразу з'являється другий промінь. У ньому Вітька.

Вітька. Ну?

Сергій. Привіт.

В і т ь к а {у тон йому). Привіт.

Сергій. Чому це ти такий дивний? (Ніби згадавши.') Чо­му не заходиш?

В і т ь к а. А що, можна вже?

С е р г і й. Не зрозумів.

Вітька. Та щоб не нав'язуватись.

Сергій. А-а... (Виправдовуючись.) Ну, ти ж знаєш. Я зай­нятий...

В і т ь к а. Я теж.

Сергій (досить-таки жорстко). Чим же це ти зайня­тий? До іспитів готуєшся?

Вітька. Так. До іспитів. І терпіти не можу, коли зі мною розмовляють таким тоном. Ти втямив? Я багато чого пробачав тобі, поки ми дружили...

Сергій. Хіба ми сварилися? Ви що всі, з глузду з'їхали?

В і т ь к а. А ти не з'їхав?

Сергій. Я?!

Вітька. Ти! Ти! Ти гадаєш, усі кругом з'їхали з глузду, а ти один яким був, таким лишився? Чи нам усім захоплю­ватись тобою треба? Квіти дарувати? На «біс» викликати? Гордість школи! Надія століття!

Сергій. А-а, он воно що. Медалька моя тебе сну по­збавила? Мучить тебе, так? А ти що хотів, щоб я з тобою ву­лицями тинявся та винище жер? Та інший на твоєму місці ра­дий був би. Вболівав би.

Вітька. А-а, душевний який! А ти за мене вболіваєш? Тобі до мене і діла нема. А мені і не треба. На дідька мені твої вболівання. Зате я медалей не випрошую. І мій батя, алкаш, у школу не побіжить за мене просити.

С е р г і й. Ти що, збожеволів? Про що ти?

В і т ь к а. Не знаєш, ні? Не здогадуєшся, чого тобі п'ятір­ки ставлять?

С е р г і й. А що, тобі п'ятірки ставити? {Пауза.) Про що це ти?

В і т ь к а. Не знаєш. Маленький. Нетямущенький. То я мо­жу сказати.

С е р г і й. Та про що ж це ти'? Що ти вигадуєш?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Yaroslav_stelmah_privit_sinichko.docx)Yaroslav_stelmah_privit_sinichko.docx97 Кб1172
Скачать этот файл (Yaroslav_stelmah_privit_sinichko.fb2)Yaroslav_stelmah_privit_sinichko.fb2133 Кб1262

Пошук на сайті: