— Не знаю. Як вас послухати, то можна подумати що завгодно.
Притулині міркування були б абсолютно слушними, якби… якби все не відбулося на моїх очах. Тобто не все.
Одна його версія дуже скидалася і на моє припущення:
Нестор виплив. Та ж підступна хвиля, що з такою силою гнала до берега, допомогла йому вибратися на мілину. А далі… далі він і замислив цю диявольську штуку — щезнути з очей своїх переслідувачів і заодно помститися мені. Так, помститися, тепер я вже була впевнена в тому, що він щось вивідав про мене, чого не міг простити. Інакше домовився б про все зі мною, і тоді йому було б ще легше справдити цей божевільний задум. Можливо, Притула якраз так і думає: ми обоє у змові й водимо всіх за ніс. Інакше чого йому, тугодумові, мало не щодня оббивати мої пороги.
— Може, варто було б поцікавитися, чи він ніде не з’являвся, — чи то міркував уголос, чи тільки давав свої цінні поради Притула, і в мене знову склалося враження, що він ходить за мною по п’ятах. Невже цей прибитий з за рогу мішком володар чарівної люльки борульки має ще й шапку невидимку?
Він мене вже дістав.
— Це все, що ви хотіли спитати? Бо хвилина давно минула, — безцеремонно сказала я.
— Так так, пробачте, Анастасіє Михайлівно. Я ж так, знаєте, по приятельському. Не смію вас більше затри мувати. І прошу, не хворійте. Ви справді сьогодні мені не подобаєтесь, якась дуже бліда.
Нахаба! Я йому не подобаюся. За мною сохнуть нардепи, президенти найбагатших фондів, патріархи всія всія, а воно тут ще буде мені свистіти, що я не подобаюся жукам гноїкам. Може, й справді сказати Г. С., хай відшиє його на ху…тір Михайлівський, чимдалі з моїх очей.
— Зате ви в нас нівроку. Бай бай! — фамільярно по прощалася я.
— Ну, який же з мене бабай? — здивувався тупий ще й на вухо Притула. — Хіба я такий страшний? Я ж, як той казав, зовсім по приятельському.
— Хто казав? Хто такий той? — вивела мене з себе його паразитична примовка.
Притула завмер, наче на нього тупнули ногою, а потім майже навшпиньках позадкував од воріт.
Я була, певна річ, несправедлива до цього провінційного простака, але до кого я тоді була справедливою? Сама до себе вже мала відразу, а чоловіків усіх перевішала б на сухій гілляці. І ще не встигла зігнати злість на Притулі, як підвернувся під гарячу руку Іванько. Він приніс мені прямо на гарячій пательні смажених линів, які я так любила, карлик це знав і, щасливий, що впіймав таких тлустих линочків, приго тував їх спеціально для мене.
— Забери! — закричала я, не зносячи запаху смаженої риби. — Винеси її геть, бо ти струїш мене! Іванько злякано поточився з веранди, не розуміючи, яка муха мене вкусила, а я все ще кричала:
— Ти не бачиш, що мене корчить від їдла?
— Корчить? — ще дужче злякався карлик.
— Так, корчить, корчить, корчить! — затіпалась я в істериці.
Лише згодом, коли трохи відійшла під холодним душем, покликала його в дім і сказала:
— Вибач, Іваньку, що я на тебе нагримала. Я не хотіла. — Іванько не сердиться, — зрадів він.
— Я тобі вдячна за линів. Але я, мабуть, чимось струїлася.
— Може, Іванько дістане вам з льоху кислих огірків? — обережно спитав він.
— Ти молодець. Як це я сама не здогадалася.
Він гайнув у ґараж, де від ремонтної ями відгалужу валося ціле підземелля, і приніс трилітрову банку марино ваних огірків.
Сам їх відкрив і, витягуючи довгими звивистими паль цями з розсолу, складав у тарілку.
Я поглинала їх одного за одним, як мавпа банани, а Іванько все підкладав і підкладав.
— Слухай, ти часом ніде не бачив біля нас гнізда одуда? — між іншим спитала я.
— Одуда? Не бачив.
Я вже думала про щось своє, коли почула:
— А знаєте, чому?
— Що? — не зрозуміла я.
— Чому Іванько не бачив одудиного гнізда?
— Чому ж?
— Бо цей хитрюга його не мостить.
— Як то не мостить?
— Бо цей чубатий хитрюга живе у норі щура.
— Щу-ра-а-а?
— Ну, не пацюка-крисюка, а щурика. Хіба як називають отих безхвостих ластівок, що літають у березі? Щуриками.
Ви ж бачили, скільки їхніх нір у кручах? Так той хитрюга чубатий вибрав собі одненьку і живе тамечки. Іванько прислідив.
— Отут біля нас прямо? — перестала я хрумкати.
— А де ж! Якщо хочете, Іванько вам покаже. Хоч зараз.
— Ні, вже майже ніч надворі. Хай взавтра, — сказала я. — А ти не лазив до нього в гніздо? В ту нору?
— Хіба Іванько дурний, щоб лазити у гніздо одуда? Ви ще не знаєте, що то за птаха. Він страшніший за сову! І навіть за кажана, — згадав раптом Іванько ще одну істоту із запаленою кров’ю. — Він вам таке може зробити!
— А що?
— Хату спалити, ось що!
— Як? — не повірила я.
— А так. Принесе жарюка у дзьобі і пустить півня.
Думаєте, чого одуд на півника схожий — жовто пістрявий і з гребінцем? Але це ще не найстрашніше з того, що він може накоїти.
— Цікаво. Іванько гойднувся на стільці, подався вперед і зашепотів мені прямо в лице:
— Він може наслати смерть. І сам себе так налякав, що замість очей світилися тільки два білки — двоє білих одудиних яєць.
А з його рота на мене війнуло таким духом, який нагадав, що Іванько також мужик. Хай коротенький, хай боягузли вий, як дитина, хай, може, трохи не сповна розуму, зате в його широких штанах (я не раз бачила, коли він на річці після купання викручував труси) пропадало таке багатст во, якому могла позаздрити вся Верховна Рада разом з Московським і Київським патріархатами, ба навіть увесь спецназ російської армії.
Тепер, коли я, можна сказати, овдовіла і жила без законного чоловіка, — могла б із чистим сумлінням хоч зараз облишити ці огірки і перекинути його в ліжечко (раніше не раз мене навідували подібні фантазії), та цей проклятий токсикоз так замучив, що вже й огірки нага дували фалоси. Кікімора лесбіянка, яка знов випливла невідь із якого закутка, з огидою позирала, як я смачно беру їх у рот, і ледь не заплескала в долоні, коли я також гидливо кинула недогризок у тарілку і попросила Іванька принести мені чашку й налити розсолу.
Коли він уволив мою волю, я під схвальним поглядом кікімори з насолодою відсьорбнула тієї жовто зеленої юшечки, потім жадібно набрала повен рот і вже хотіла було ковтнути, аж раптом згадала, як у цей розсіл занурював свої довгі звивисті пальці Іванько. Він просто викупав їх у цій банці. Наступної миті жовто зелена рідина фонтаном вирвалася з мого рота прямо в обличчя карликові, заливаючи його золотим дощем. Спершу він, бідний, так перелякався, що його білі одудині яйця ледве не вискочили з орбіт і не розбились об підлогу, а потім, зрозумівши, що сталося, Іванько облизав на губах солоні бризки і спитав якимось ідіотсько рівненьким голосом:
— Корчить, еге?
Я нічого йому не відповіла, мерщій пішла до ванної, вмилася й заходилася чистити зуби, але зубна паста, потрапивши в горло, викликала ще більші спазми.
— Хіба ж ви не знаєте, що треба робити, коли хапають корчі? — закричав Іванько, який тепер хвостом бігав за мною. Він стояв біля відчинених навстіж дверей ванної і від хвилювання ловив, як і я, ротом повітря.
Я махнула на нього рукою — відчепися, але карлик, мовби того не помічаючи, правив своєї:
— Та це ж і мале знає, що коли мучать корчі, то треба потримати в руці залізяку!
Господи, як же мені таланило на цих магів і знахарів!
— Залізяку! — кричав Іванько. — У вас що, там немає нічого залізного?
Він десь побіг, але враз повернувся.
— Ось! — убгав мені в руки залізо.
Я глянула і ледве встояла на ногах. Це була коцюба від каміна, яка, видно, так і валялася в холі відтоді, як випала з моїх рук. Я вже майже про неї забула — і на тобі!
— А бачте, бачте — помагає! — радісно верещав карлик, бо від страху мене попустили спазми. — Хіба Іванько вам не казав? Іванько все знає!
— Забери, — сказала я. — Забери й поклади на місце.
Він поклав коцюбу на призьбочку, але я відчувала її й на відстані. Навіть у роті з’явився металевий присмак.