— Не бреши! Ти хотів мене… вбити.
Він так закотив під лоб очі, що в них застигли тільки білки. Перехрестився й сказав:
— Бог з вами. Чого б й йа мав вас убивати?
— Не знаю. Тільки ти спершу заховався, коли я тебе гукала, а потім підкрався ззаду й напав.
— Байка! — сказав він. — Чистісінька байка! Іванько не чув, коли ви його гукали, бо, як почалася гроза, побіг кинути закидушку на коропа. У грозу великий короп бере.
А тоді загавкав Трезор, й Іванько побіг подивитися, чого це він гавкає. Глядь — а ви лежите й не ворушитесь. Іванько не боягуз, ви ж знаєте, а тут обімлів. Що зоставалось робити? Взяв та й поніс вас у хату. І, як на зло, ще й світло пропало, хоч ґвалт кричи. А вам погано стало чи як?
Мені трохи розвиднилося в голові, я зрозуміла, що Іванько не бреше, але від того легше не стало.
— На мене хтось напав, — сказала я.
— Я а ак… напав?
— Підкрався ззаду й ухопив за плечі. Це був такий жах, що я знепритомніла. А потім… потім він, напевно, почув, що хтось біжить од річки, і втік. Чи десь заховався. Ти ж нікого не бачив, коли біг на подвір’я?
— Ні, — Іванько ще дужче змінився з лиця й озирнувся на двері.
— Візьми на замок, — сказала я. — Й у веранді також.
Він так швидко замкнув зсередини обоє дверей, що я ще й подих не встигла перевести.
— Тепер ти зрозумів, чому гавкав Трезор? Не на мене ж… І раптом зринула ще одна думка: але ж і на нього собака не мусив би гавкати… Невже він справді з’являється в іншій подобі?
— А перед тим до мене в спальню залетів голуб, — сказала я.
— Який голуб?
— Сизий. Біжи й подивися, якщо не віриш. Він там і досі. Я хочу, щоб ти його вигнав чи викинув у кватирку.
Зроби це, поки я перевдягнуся.
— Це якби підсака, — зам’явся Іванько. — А підсаку я покинув на річці.
— Нічого, виженеш, — сказала я. — Він не кусається. Іванько знехотя подибав східцями на другий поверх.
Я зняла з себе виваляну в грязюці сукню й кинула її на крісло сушитися. Потім зайшла до ванної і ще не встигла вмитися, як карлик уже скрипів східцями вниз.
— Нема там ніякого голуба, — майже розчаровано сказав він.
— Як немає?
— Отак. Іванько обдивився по всіх закутках. Ні сизого, ні білого голуба там немає.
— Ти хочеш сказати, що я його вигадала?
— Ні, він, мабуть, вилетів сам. Як залетів, так і вилетів.
— А дзеркало? — спитала я і відчула, як натягується кожен мій нерв: якщо він скаже, що й дзеркало ціле, тоді ти приїхала.
— Дзеркало розбите, — сказав Іванько. — Хіба то голуб його розбив?
— Ні, то я сама.
— Погано. Це дуже лиха прикмета, коли розіб’єш дзеркало.
— Чи не забагато в нас поганих прикмет?
— Овва! — раптом вигукнув Іванько. — А це що таке?
— Що там?
За дурною звичкою я вискочила з ванної майже гола, але цього разу, здається, навіть карлик на те не зважив.
Він вражено дивився на мою сукню, що сохла на спинці крісла.
— Дивіться! Це вас не людина хапала за плечі.
— А хто ж?
— Тварюка, ось хто!
Я підійшла ближче й тільки тепер побачила на сукні брудні сліди від лап великого звіра. Напевно, мій ще напівшоковий стан не дозволив мені знепритомніти знову, і я лиш скулилася, як беззахисне щеня, коли почула дикий, нелюдський регіт. Минув якийсь час, поки я зрозуміла, що то залився нервовим сміхом карлик, — таким я його ще не бачила, і здалося, це сам сатана регоче наді мною, трясучи велетенською конячою головою з вирячкуватими біль мами замість очей.
Я вже хотіла було кинутись до коцюби, але сатана враз притих, по дитячому схлипнув й сказав:
— То ж Трезорові лапи, хіба ви не бачите? То ж наш псяюка поклав вам на плечі свої лаписька, а ви так злякалися.
— Він же на прив’язі. Ланцюг не дістає аж туди.
— Та на якому ж прив’язі, як Іванько давно вже спускає його на ніч з ланцюга. От на радощах він і стрибнув на вас.
А коли ви впали, як нежива, тоді й загавкав.
— То, виходить, нікого тут не було?
— Виходить, нікого, — знов засміявся Іванько, але вже не так: він засміявся майже по ангельському, і я теж усміхнулась до нього і вже не могла зупинити цього сміху, він тремтів і розростався в мені дзвінкою кришталевою кулею, ми обоє сміялись до сліз, зазираючи одне одному в очі, аж поки я не відчула, що та кришталева куля розси палася на дрібні скалки, і мене почали душити сльози. Сміх перейшов у плач, я ницьма впала на диван і затряслася в гіркому нестримному риданні. Я не знала, за чим чи за ким я плачу, напевно, то був жаль за всім світом, хоч я повто рювала без жодної думки:
— За що? За що? Іванько кинувся мене втішати, та я сердито відштовх нула його й заголосила ще дужче, і плакала, поки геть вибилася з сил. Отак, скімлячи, як щеня, і заснула, проте ще довго здригалася від схлипувань і судомних зітхань.
То був сон на одне око, бо я добре чула, як Іванько вкривав мене пледом і як, вимкнувши світло, мостився спати на килимку біля каміна. Мене то кидало в холодний піт, то обсипало жаром, тоді я зривала із себе плед, зминала його ногами, і карлик, уловлюючи кожен мій рух, нищеч ком підводився, дбайливо вкутував мене, як дитину, і знов по собачому вмощувався на підлозі.
Але вранці, коли я прокинулася, його вже не було. В домі стояла виснажена, могильна тиша. Вона тисла мені на скроні, очі, лягала на груди, як віко тісної домовини. Я незрушно лежала доти, поки не зрозуміла: ця болісна тиша — моя самота і моє мовчання. Це каяття, яке прагне виходу з того мовчання. І якщо я не висповідаюся, то задихнуся в ньому.
Готуючись до цього таїнства, каже Божий Закон, треба згадати все, в чому ти провинилася перед своїми ближніми, чим згрішила супроти людей і світу, і попросити прощення за скоєне. Я була готова до цього, але не знала, до кого мені йти на сповідь, хто міг бути моїм свідком перед Всевишнім у час покути. Настоятель храму Івана Богослова, вочевидь, на цю роль не підходив, був бо моїм коханцем спокус ником, й одного разу моє щире поривання до сповіді закінчилося новим перелюбством. Можливо, з особливою увагою мене вислухав би старший оперуповноважений відділу карного розшуку Притула, проте великий слідець мав повноваження лише на розкриття гріхів, а не на їх відпущення.
Загавкав Трезор. Я вийшла надвір і побачила, що Іванько з собакою розглядають величезну рибину, яка лежала на траві перед фліґелем. Це був чи не пудовий короп — наче вилитий з червоної міді. Я здогадалася, що Іванько виволік його на свою нічну закидушку і тепер не міг прийти до тями від радости. Вражена, я також схили лася над рибиною; ще жива, вона зіпала круглим губатим ротом, і з її нутра виривалося важке, зовсім не риб’яче дихання, схоже на стогін.
Зненацька короп підстрибнув, я відсахнулася, але широ кий хвіст черкнув по щоці. Злякано заскавчав Трезор.
Висолопивши рожевого язика, він задкував від того чудовиська, тамуючи в собі здивоване гарчання. Я подиви лася в його неспокійні очі, й мені здалося, що він гарчить на мене.
— А бачили? Бачили? — і далі радів карлик чи то спійманій рибині, чи моєму здивуванню, чи неспокою пса.
Я нічого не відповіла і швидко пішла в дім. День, можна сказати, почався. Ні, я так більше не витримаю. Якщо раніше тільки ночами десь у глибині мого єства з’являлося це внутрішнє тремтіння, то тепер воно не полишало мене і вдень. Сподіванням на те, що все вигоїть час, настав кінець.
Це був той випадок, коли час не лікує, а наближає фатальну розв’язку. Треба було щось негайно вирішувати, і воно, це рішення, вже визрівало, хоч як було тяжко із ним погодитись. Для цього не вистачало ще якоїсь краплі, але й та крапля не забарилася.
Коли у ванній я намочила волосся, щоб помити його, і перехилила на долоню пляшку з шампунем, з її шийки, жадібно плямкнувши, висолопився рожевий язик. Ні, я потім зрозуміла, що то в’язка рідина витяглася перламут рово рожевою стрічкою, однак це не мало значення — вона примусила мене здригнутись, як жива істота. Зрештою, я добре знала, що кожен неживий предмет має свою стихійну силу, яка за певних обставин може виявити себе у най несподіваніший спосіб. Будь яка матерія приховує в собі енерґію, і немає великої різниці в тому, чи тебе загризе розлючений звір, чи розчавить зрушений з місця камінь.