Виголосивши цей імпровізований спіч, приправлений густо перцем ненормативної лексики, почухрала пішодрала за “сигналом”. Нема де правди діти – хвилювалася. Як-не-як, перший серйозний твір, якому віддала, так, чимало віддала – і сил, і здоров’я, і часу. Можна сказати, вистраждала, вимучила його… Ні, вимучила – недобре! Не звучить. Відгонить недолугим партаченням. Графоманством… А! Щось зімпровізуєш! Та, власне, хто вони такі, щоб ти перед ними розігрувала сцени?! Самі, очевидячки, монологи завчають до твого приходу.
Приклеюють на пики усмішки, щоб сподобатися, аби чоловікові не пожалілася. “Ви знаєте, хто її чоловік?! Ви знаєте – її чоловік… шшшсссс…”. У-у, сссссмерди! Лиш сморід од вас! Але – нічого! Ти заміниш платівку на цих грамофонах, і рідний чоловічок ще почує собі услід: “Ви знаєте, хто його дружина?! Ах, так це ж чоловік Рибенко-Ясінської!”.
У тебе був чудовий настрій. Тебе вітали – від найменшого у видавництві – до головного. Найбільш причетних до народження роману обдарувала автографами. “Ах, вітаємо! Ах, прекрасно! Ах, нарешті! Явище! Феноменально! Потрясаюче!” – захлиналися посполиті на всі лади.
От бачиш, все обійшлось, а ти боялася, дурненька! Перше бойове хрещення відбулося без конфузів і казусів, як каже ще одна творча Хаврона, чи то пак колишня однокурсниця і “дочь гєнєральская” Зоя Хавроненко. Тепер – “вперьод і вгору!” Із видавництва верталася… о, ні – летіла, мов на крилах.
Швидше, швидше! Вскочити у рідну нірку і… мацати, перегортати, гладити це блакитне диво, дивитись – не надивитись на фото автора: Марія Стюарт! Хо-хо, літкурочки виздихають від заздрості! Яка царственість в задумливому погляді глибоких чорних очей! У повороті гладенько зачесаної а la Наталі Гончарова голівки на високій шиї! О, твій божественний образ, розтиражований у тисячах екземплярів!
Скільки істеричок старих, скільки романтичних мужчин, екзальтованих дівиць кинуться ошаліло купувати роман, щоб вишикуватись у нескінченну чергу за автографом!
Радісне, ба, непізнанно щасливе збудження охопило тебе.
Сльози блаженства і тріумфу текли по блідих щоках. Вперше в житті гостро запраглося відступити від принципів і поділитися сокровенним… Але – з ким? Де та душа людська, що отак би щиро пораділа твоїм успіхам? Станіслав? Уявила його кислу, вічно зосереджену “на внутрішньополітичних та ідеологічних питаннях” фізіономію… “Вітаю, сонечко!” – оце все, що витисне із себе і, як мокрою ганчіркою накриє… Ну й натхненник творчої інтелігенції! Тіньовий ідеолог Олімпу! Їх що, спеціально добирають на ці посади – таких… щоб від одного погляду крильця ламались і скисав нектар фантазії?!
На мить відчула безбарвний Станіславів погляд, і аж дрижаки пройняли: фу! А власне, що це з тобою? Що за буйство уяви? Чи не звихнулась на радощах, що почала думати, як… ох, титани-маріонетки у вертепі Парнасу?.. Ну що поробиш – стриманий прагматичний Станіслав не підходить до подібної оказії. І не треба.
Лиши його в спокої, пригодиться для більш серйозних справ…
Може, поділитися щастям з Хавроною? Вона в письменники не преться, прилаштувалася собі в жіночому журналі, статейки про знаменитих сучасниць пописує… Та ба! Хівря хоч на лаври творчі не завидує, зате заздрить по-чорному на сімейне благополуччя, надто, що Станіслав при самому цареві-батюшці службу несе.
Але ж, Олександро! Як ти могла забути: Лора! Добра, безкорислива Лора, подруженька твоя вірна! Жде-чекає з нетерпінням твого дзвінка. Їй теж не терпиться почути, що думають про роман люди! Їй, природно, хочеться знати всі подробиці тріумфу, ще б пак… ще б пак… Адже стільки сил вона поклала на цей тріумф! Та де! Виносила його в серці своїм! І ти, наївна, набираєш її номер і кричиш, як навіжена:
– Лоро! Перемога! Всі – обпісялись! Штабелями лежать: шедевр! А яке оформлення: по голубому – червоно-чорні блискавиці!.. “Криваві заграви”! Ну, як тобі?!
Гробова тиша була відповіддю. Холодна, темна тиша… З несподіванки пролепетала:
– Алло, алло… Лоро, ти чуєш мене?
– Чую, – зимне і чорне, як з могили. – На жаль, я ще тебе чую, нещасна гендлярко, безталанна перекупко… Проте, ні… ти далебі не дешева торгашка, не тупа цековська мадамочка, що біситься від жиру. Ти – виродок… диявольське породження всієї цієї ганебної системи… країни, якою верховодять божевільні склеротичні монстри. Ви, як вампіри, висмоктуєте всю кров… А чом би й ні?! Ха! Чом би й собі не погратися в літературу, коли сам дорогий шановний Леонід Ілліч…
Це вже було занадто! Не вистачало, аби ще якась мерза або кадебешні хлопчики почули цей п’яний “бред сивой кобылы”!
Мов ошпарена, кинула слухавку. Заціпеніла. Вперше в житті стало страшно. Порожньо і страшно. Здавалось, от-от зійдуться стіни, обвалиться стеля! Тихо і темно, як у домовині… Кинулася до вікна – темно! Лиш поблимують вдалині вогники… Що зі мною? Де я? Кинулась до дверей, увімкнула світло! Ху! Слава Богу, в себе дома! Незчулася, як звечоріло. Тепер сутеніє рано: зима… взимку сутеніє рано… темно і холодно… Хоч би хтось прийшов… Хоч би Станіслав… Вічно в нього якісь засідання, пленуми, президії! Чорт би його побирав! А Віталій? Де ця мала волоцюга? Де він лазить ночами?!
Кидалася по квартирі, як пантера в клітці. Хапалася щось робити, чимось зайнятися, та не було чим: покоївка видраїла квартиру до стерильності!
Наразі – схаменулася: спокій! Тільки – спокій! Олімпійський спокій! Тебе, о, Олександро, не так легко вибити із сідла…
Тим більше, такій, як Лора, горопасі безпомічній… Ненза нензою, а хвіст підіймає! У, стерва, гадюка підколодна! Стало шкода праці, слави шкода! Мало вона нею впивалась, алкоголічка! А все мало, мало!.. Пережити не може, що поділилася…
А коли й справді – не може? І піде, і все розляпає, покається?
Що тоді? Ганьба… Плітки підуть по новому колу!
О, Олександро, вони тебе зроблять злодійкою, рабовласницею і, врешті, посадять за плагіат! Але… Невже Лора посміє після всього, що з нею трапилось? Але ж – вона божевільна! А від божевільної можна всього сподіватися – їй же нічого втрачати!!
Спокійно… По-перше, доки Лора не рознесла по всій столиці… заткнути їй пельку! От що! Іто негайно!
Водій примчав через десять хвилин. Ще двадцять хвилин пішло, аби добратися до письменницького будинку, піднятись ліфтом і подзвонити у двері.
Лора тебе не сподівалася, тому й відчинила. Мабуть, думала, що її хахаль прибули, той сучий слизень Полятицький, із “випивоном” свіжим. Стояла розпатлана, опухла, аж синя.
Вздрівши тебе, сахнулась. А ти тільки цього чекала – метнулася, у щілину прослизнула і хряпнула за собою дверима.
Привіт, любонько! Не чекала?.. В гордій самотині запиваєш нашу спільну радість з нагоди виходу геніального роману?.. Як – якого? “КРИВАВІ ЗАГРАВИ”! Ось якого! Але, здається, вже й над нашим краєм з чиєїсь ласки от-от спалахнуть криваві заграви!
Заштовхнула розгублену п'яну Лору на кухню. Так і є: пила!
Під ногами валяються брудні порожні пляшки, на столі – вбогий “закусок”: хліб, бляшанка з-під “кільки”, цибуля! Фу!
Гидота! Як цвинтарна шльондра! “Блиск і ніщота літературних куртизанок!” До чого лишень докотилася ця блискуча інтелектуалка, розумниця, надія української літератури?!
Цікаво, сама хлебтала, чи на пару з тим… Полятицьким чи як його, того гицеля?! Як у парі, то гірше, могла в чаду хмільному розпатякати, пожалітися, що я її працю присвоїла, а тепер величаюся, стрижу купони слави… У, стерва!
Вас обох трясло, як у пропасниці. Тебе – від люті. Лору – з похмілля і від холоду. Лиш тепер відчула, як на кухні зимно. Ще б пак: двері прочинені, з балкона намело снігу. Могла б, падлюка, задубіти…
– Я змерзла… – несподівано жалібно процокотіла зубами Лора. І тебе прорвало:
– Ах, вона змерзла! Вона, бачте, змерзла!.. І тебе понесло. Ти все їй пригадала, цій злидні. До крапельки. І партійні збори, і як викинули її, мов непотріб, із журналу, і як вона, обпльована, потоптана, здихала без шматка хліба… І тільки ти, ти одна, не злякалась тих розлючених акул, була поряд, і не так собі – ля-ля-фа-фа! – а загнутися не дала, не дозволила, тактак, не дозволила їм проковтнути її, Лору! А вони всі лиш чекали нагоди, щоб розтерти її на порошок. І правильно зробили б, бо дорогеньку Лору ніхто не тягнув за поганий язичок, не силував шкрябати ту ганебну статейку. Теж мені ще – непорочна!