До Спілки поки що не потикалася: тримала фасон.
О, Олександро! Ти ж не якесь там дівчисько, не літературна курочка-несучка, щоб пірхатися та верещати: “Вра! Знеслася!”.
Для тебе вихід книжки – постфактум. Найвищу радість пережила раніше, коли – писала-ридала над долею своїх героїв, свого народу! І знову – розгортаєш книжку і перечитуєш, перечитуєш…
Майже фізично відчуваєш: о! нелюдські! о! неповторні муки творчості! Ти вимоглива, жорстоко вимоглива до себе: лютишся, шматуєш у розпуці папір, коли щось не вдається (образ, пейзаж, діалог), зате на вершині щастя, коли легко пишеться! …Коли писалося, Лора була сама доброта: світла, лагідна, радісно збуджена. Читала вголос, на її думку, вдалі шматки, і ви обидві тішились. Але, коли “не йшло” – о, тоді на очі не потрапляй! І що за ненормальна? Ніби йшлося про її чесне ім'я в літературі! Одначе і на Лорині депресії знаходився лік. Спочатку їхали в якийсь тихий, пристойний ресторанчик, а відтак чудово обходились і пляшечкою доброго сухого винця, сидячи вечорами на терасі дач. Звісно, ти лиш пригублювала, нарікаючи на “печінку-селезінку”. Піднімала тонус Лора: роман стояв у плані видавництва – треба було негайно завершувати, передруковувати і здавати у виробництво…
Усе-таки, яка ж ти мудра жінка, о, Олександро! І стиль витримала, й іншим дала змогу “проявитися”. Он як телефон обривають! Змагаються в лестощах, витьохкують дифірамби: “Епохальний твір… Епічне полотно… сміливе трактування історичних фактів… Несподіваний ракурс… роман генетичної пам'яті!.. Нарешті маємо справжній національний історичний роман! Світового рівня! Слава!”.
– Ахахах! А ще ж якихось п'ять рочків тому, словоблуди, ви не вельми переймалися світовим рівнем української прози!
Пригадуєте, як гуртом накинулися на Лору, яка насмілилася (!) натякнути на її хуторянський рівень… Обидилися! Та так ревно, що звинуватили бідну дівку у всіх мислимих і немислимих гріхах, ще й зверху націоналізм причепили, як бляшанку до хвоста дворовій кішці… Отакої! І якби не моє благородство, не моє істинне бажання прислужитися вірою і правдою рідному народові, бачили б ви епохальний роман! Та якби він і з’явився, то автором його захоплювались би тільки бурі ведмеді на лісоповалах! Для вас же, вовчики-братчики, найбільшим злочином проти радянської влади був – талант, а ворогом народу – талановитий колега. Ой, надивилася я на ваш праведний гнів!
Не встиг Іван Миколайчук роль зіграти, Параджанов – кіно зняти, Григір Тютюнник – новелу написати, чи та сама ж Лора – вірш, як ви вже бігли жалітися у партком, ЦК, КДБ! “Пробі!
Ворог народу!” І першими прибігали, як правило, найпрудкіший Янус Многоликий, “душка” Краснобай, Шептун, Лучезар Гундосий та вічно зелений від злості на цілий світ Ігуан-ящірка – Полятицький. Трьом першим “псевдоніми” придумала Лора, решті – я, на що Лора завжди кривилася, бо на ту пору таємно закохувалась то в Лучезара, то в Полятицького, і потайки від мене пиячила з останнім, не підозрюючи, що той її “закладає” так часто, як і “за комір”. Думаю, що “стукав” на Лору від ревнощів і Шептун… Отаке, Лоро, у нас лицарство!
Та даремно я намагалася натяками, ненавистю своєю до цих смердів пояснити Лорі, хто вони насправді. Вона не бажала слухати, навпаки, сердилась і ховалася від мене зі своїм чистим, як в гімназистки, коханням. Я хотіла її вберегти, тоді як інші, а з ними й Хаврона – “дочь гєнєральская”, лиш кості їй перемивали, пліткуючи про Лорину любов до різних зміїв підколодних, а найбільше – до “зеленого”. Тому мене так образило, коли здуру той геній чорноземний так підло мстив мені єхидством: “Що вона написала – ця молодичка?!” А тепер – облизалися? Написала! Роман! Спробуйте тепер бодай дзявкнути на мій тин!..
Приблизно такий монолог виголосила перед дзеркалом, збираючись із візитом до Спілки письменників Але вирушила туди тільки на четвертий день, відіславши водія з машиною за провіантом – партноменклатурним пайком.
Йшла пішки, щоб не дратувати машиною приречених на довічне існування пішоходами… Що поробиш: “игра стоит свеч”!
Почала з першого секретаря Спілки, теж романіста. Корона не спаде. Перший, мов корок з пляшки, вискочив з-за столу і не сів доти, доки не розпрощалися. Все бубонів: “Прекрасно, прекрасно, що дебютували вагомим, великим романом… бу-бубу… гарний резонанс… уже маєте ім'я… бу-бу-бу… будемо висувати на премію…”.
– О, це вже зайве, шановний. Олександра Рибенко-Ясінська, людина скромна, і їй чорної заздрості співгромадян не треба.
Крім того, я ще маю час… заслужити і премію, але спокійно, без метушні і ґвалту… – віднікувалась, а сама думала: “Цікаво, хто цьому лідеру тимчасовому і функціонеру вічному – пише?
Він же із президій не вилазить! Гей, хто в лісі, озовися! Може, гномики чи домовички?” А, чорт з ним! Тим більше, що “до руки” вже палко рветься Янус Многоликий, який саме носився по Спілці із новою збіркою своїх “інвектив-філіппік” проти світових імперіалістів і українських дрібнобуржуазних націоналістів, а за ним і “душка” Краснобай – щойно з “Енею” виповз, розчервонілий, наскрізь пропахлий борщем і французькими парфумами, та все ж елегантний і неперевершено красномовний, а за ним – дрібніша талантами сошка. Нехай святкують, хай віншують – від поклонів челяді корона не падає з голови королеви. На завершення, вислухавши хор паяців: “Ах, чудесно, неповторно, геніально, тра-ля-ля!..” – відкланялась.
Через кілька днів – стаття хвалебна в “Літературній Україні” (на всю шпальту!) відомого критика, престижного і вельми перебірливого: пише тільки про живих секретарів і мертвих класиків. Ти – виняток, оскільки не належиш ні до перших, ні, слава Богу, до других… Себто геніальний виняток!
Що ж, придворний борзописець непогано зорієнтувався…
Доведеться кинути добрий шмат – на кістку він не погодиться…
Здавалося, кожен товстий і тонкий журнал вважав за честь відгукнутися “на явище в літературному житті республіки і Союзу”, “вибух таланту, інтелекту, історичної пам'яті”.
На вершині успіху не забувала про Лору, свою нещасну, заблудлу подругу. Дзвонила на дачу тричі на день, а коли чула, що вона хандрить, посилала Льошу з “пальним”, або ж сама їхала гамувати її хворе, п'яне самолюбство. Газет і журналів не везла, аби не дратувати… Нехай спокійно пише свої шедеври, доки відшумить, відгуде зчинений довкола роману галас.
Однак Лора і не думала працювати. Цілими днями валялася в постелі, отупіла, байдужа. Ти, визбируючи по кімнатах порожні пляшки, лаяла Лору і просила, і плакала, і молила, аби взялася за розум і – писала, писала… Вона ж – геніальна! Вона ж іще потрясе світ:
– Лоро! Ти чуєш, я ж створила тобі царські умови, щоб ти тільки писала! А ти – пиячиш, марнуєш свій талант, здоров’я!
Однак Лора дивилася на тебе посірілими, каламутними байдужими очима і лиш іноді в зіницях спалахували ядучі іскорки ненависті. Такої зухвалої, що ти зрозуміла: ніколи, ніколи Лора тобі нічого не простить…
ПОЛІТ НАД БОЛОТОМ.
Для болотної жаби кожна купина – вершина. Ще вчора такою жабкою була ти. Ох, як же ти приндилась, як гонорилася своєю осяйною вершиною! А виявилось – то лиш горбик тверді серед застояного болота! А справжня Гора тільки жде тебе. Але для цього жабці треба конче перелетіти через своє болото.
Безумовно, без Станіслава тут не обійшлося. Тепер – не обійшлося… Державний муж скумекав і вирішив закріпити позиції. Золотце! Ні, ти таки не помилилася, що вибрала його… мужем, соратником, врешті, діловим партнером.
Якось увечері неждано зателефонував із самої Москви всесвітньовідомий драматург, якому (єдиному!) дозволялося писати про живих і мертвих вождів пролетаріату, і запропонував… інсценізувати твій роман! Ти сторопіла від несподіванки. Залепетала: