– Така честь… така честь… і мріяти несміла!
– Да что вы, милая… – поблажливо промимрила московська знаменитість, – жизнь есть жизнь: что-то – я вам, что-то вы – мне…
Ясно: “ты – мне, я – тебе!”. Основа основ, закон життя епохи “розвиненого соціалізму”… Доведеться просити Станіслава “радити” п'єси цього Гендельмана українським театрам.
Напевно, що Станіслав скривиться, але – закон є закон!
Тож незабаром разом з українськими класиками-cекретарями їхала в Москву на пленум Спілки письменників СРСР.
Везла роман з автографом для драматурга і відомої перекладачки, котра несподівано виявила палке бажання запропонувати “прелестную книгу” журналу “Дружба народов”. І хоча будинок Спілки письменників СРСР стрів тебе замість очікуваного зодчого в“єліколєпія” одноповерховим конюшенним демократизмом, була на сьомому небі від щастя та богемного хмелю ЦДЛ (Центральный дом литераторов), зустрічей з вершками літератури і культури.
Слава про роман докотилася до Москви. Рідні лестуни скрізь представляли тебе як нову зорю на українському літературному небосхилі. І зусібіч сипалося на тебе золотим дощем щироманірне:
– Ах, Сашенька, ах, Шурочка! Какая женщина! А какой талантище! Изумительно! Невероятно! Я вас познакомлю с переводчиками!
Старий Михалков цілував ручку, молодий, граючи очима, натякнув, що “не прочь снять фильм, поэтому надо срочно писать сценарий”!
Шатров пообіцяв “представить ко двору… или вас уже?..” І ти відповіла по-одеськи: “ілі…” І підкорила, полонила московський інтернаціональний бомонд тонким почуттям гумору, вишуканістю манер і незакомплексованістю – рисами, не властивими затурканим творчим нацменам.
А через кілька місяців ти знову їхала в Москву, але вже за персональним запрошенням на презентацію і прем’єру: роман не тільки переклали і надрукували в “Дружбе народов”, а й інсценізували для “Театра на Таганке”. І непогано. Грішним ділом, тобі навіть здалося, що п'єса вийшла краща за книжку.
Що то рівень! А спектакль взагалі перевершив усі сподівання.
Публіка, серед якої було чимало високих осіб, працівників ЦеКа, знайомих Станіслава по партійній роботі, викликала автора і кричала “браво!”. Ти була на сьомому небі: такий тріумф!
На банкеті після прем’єри Міша Крутой пожартував, що Москва ТАК не приймала “Три сестри” Чехова, як твою п’єсу.
– Москва вообще никого так не приветствовала! Никогда!
Даже меня! – “состріл” молодий Михалков. Однак, попри успіх, вперше щось схоже на розчарування омріяним, вистражданим романом затьмарило душу. Темна досада на Лору підступила під серце: теж мені ще – конгеніальна! Окрадена! Репресована!
Та кому вона потрібна з її курячими мізками і хуторянським мисленням! За щастя б мала, що ще хтось воловодиться з нею!
Безвільною пиячкою!
Проте доведеться гнів змінити на милість і вже сьогодні натякнути декому, аби Лору взяли на роботу, хоча б у відділ якогось журнальчика чи газетки. Вже можна: дурість з голови мала час вивітритися. Це раз, а по-друге, нема чого вдавати із себе опальну письменницю. Хай працює, а то сеча б’є в голову від неробства… Ну, що за людина? Що за жінка? Хоч би завела собі когось… якогось каліку… Ой, та хто з нормальних чоловіків, окрім того стукача Полятицького, поласиться на цю ходячу енциклопедію! Жаль, жаль, не помастив Бог Лору тим медком, до якого чоловіки липнуть, от і біситься, і місця не годна знайти під сонцем… Бідна, бідна, що вона там робить на тій дачі?!
Тож, навіть не розпакувавши валізи, викликала Льошку і помчала на дачу, щоб, заскочивши Лору зненацька, подивитися, чи справді вона пише свій “конгеніальний роман”. Ага! Доки по столицях імперії тобі ручки цілували та компліментами засипали, Лора щезла з Кончі. Прислуга доповіла, що вже з тиждень Лариса Миколаївна тут не живе, а де ділася – невідомо Ах, чорт! Тобі лиш цього не вистачало! Льошка гнав машину, мов навіжений, а ти все підганяла:
– Швидше, швидше… – і сипала, сипала такими прокльонами, що у звиклого до твоїх ораторських пасажів Льоші-водія горіли вогнем клапаті вуха.
Удома, в Києві, Лори теж не було. Не знала, що думати, де шукати. А далі й плюнула: знайдеться! Аби тільки не лазила по Києву п'яна та язиком не плескала казна-що…
Лора задзвонила через тиждень. Зміненим, зломленим голосом просила зайти. Ти вже збиралася накинутись на неї з лайкою, але відчула: щось тут не те… Невже вона втрапила в якусь нову халепу чи нову каверзу затіяла? Тільки б не публічне каяття! Останнім часом привселюдне самобичування стало вельми модним серед національної інтелігенції: то в одному каються, то в протилежному…
НА ВОЛОВОДІ.
Доки молодший Михалков у Москві збирався знімати за романом фільм, вирішила спробувати зорганізувати “Голівуд” місцевими творчими силами. Нині мала ділову зустріч з молодим кінорежисером, з котрим познайомилася нещодавно на вечорі в Будинку кіно, куди тебе приволокла невсипуща кіноманка Хаврона, в миру критикеса Зоя Хавроненко. Але, до дідька режисерів! Мусиш знати, що хоче від тебе ця змія підколодна, ця божевільна Орленко! Який знову “Голлівуд” тобі придумала?!
Не впізнала Лору: ніколи не бачила її такою нещасною.
Схудла, змарніла, тверезісінька, завела тебе в кімнату, посадила на дивані і сіла навпроти. Сиділа якусь мить похнюпившись, а відтак звела погляд і – ти здивувалась: які в неї аж волошкові очі! І гарної форми ніс, і шкіра біла. Але – не вміє, не вміє вона “подати” себе! Показати не вміє. Гадає, що бути жінкою – другорядна справа! І ти вже нагострилася переконувати Лору в протилежному, та вона перебила. Тихо промовила:
– Мама померла… Я її не застала… Не поховала, не провела в останню путь… Телеграма мене не знайшла… ніхто не знав, що я в Кончі…
Я просто сама відчула… щось страшне діялося зі мною… мучило… Чула її голос, чула, як вона мене кликала. І я поїхала…
Приїхала, коли люди з цвинтаря розходилися. От і все.
Лора замовкла. Сиділа, втупившись у вікно, маленька, самотня, сирота сиротою… Щира жалість ворухнулась у твоїй спартанській душі: це ж треба, щоби так не таланило людині!
Справді, доля немов збиткується над Лорою, навіть добро злом обертається. От і ти… Дачу власну віддала, годуваланапувала, сокотіла над нею, а вийшло що?! А те, що ніби через тебе Лора з рідною матір'ю не попрощалася. Господи, що за безталання! Ну, звісно, тепер подруга до кінця життя буде нарікати…
Але Лора не нарікала, промовила глухо, крізь сльози:
– Покликала тебе пом'янути маму… Сьогодні дев'ять днів…
Принесла з кухні пляшку сухого вина і печиво, і ви пом'янули, помовчали, і ти лагідно і просто сказала: – Іди на роботу. Лоро… На будь-яку… Між людьми легше.
Лора глипнула на тебе здивовано і вдячно:
– Ніхто в цілому світі навіть уявити собі не може, якою ти можеш бути доброю і людяною, Саню.
Сказала щиро, але слова її неприємно вкололи: он воно що виходить?! Тебе, виходить, мають за черству й бездушну? Звичайно, сильних не люблять… Але ж тоді кого люблять? Невже Лора думає, що в неї усі просто-таки закохані?!
Проте не стала розводити дискусій на тему братолюбія.
Пожаліла. Бог і так її карає, а тепереньки долучиться до всіх звихів ще й комплекс вини перед покійною матір'ю… Хоча… Це ж… чудово! Тепер Лора буде катуватися власною провиною, і навряд чи знайде сили викидати свої коники. Тепер, нарешті, можна буде міцно тримати її на воловоді, і посмикувати, як козачком на ниточці.
Вже в машині подумала, якою доречною буває смерть…
Можливо, це й жорстоко, але так воно вже виходить в житті: доля любить зухвалих і сильних. Тих, які відважуються злетіти над рідним болотом і ширяти, ширяти над цілим світом. Тільки ширяти, інакше доведеться ходити на воловоді…
Однак ніде так, як у небі, треба шануватися, пильнувати, щоб не зірватися в піке.