У ВИР.
Сторч головою у вир! У чорторию! У водоверть! І дух забиває, і світ – обертом, і двадцятка – з пліч! Авжеж, лишень після сорока починаєш цінувати кожну мить життя. І п'єш палючі джерельні нурти, і просиш: ще, ще, ще!
У двадцять тобі здавалося, що сорок – фініш, старість, забуття. І поспішала жити. Зелена, де ти розуміла, що на ярмарку життя в будь-яку пору дня можна все продати і все купити. Були б гроші і завзяття.
А ти маєш, слава Богу, і те, й інше. От і виторгувала собі кавалок того, що зветься жіночим щастям. Так, з тобою сплять не тому, що юна і дурна, – таких хоч гать гати. У всі часи й епохи. А тебе жадають тому, що багата і знаменита. Сексуальним потягом до жінок твого типу “хворіють” переважно честолюбні молоді люди, що за всяку ціну прагнуть вилізти із небуття на світло юпітерів. Для них слава – як осідлана шльондра: чим нахабніше ґвалтуєш, тим палкіше любить.
Про жінок-повій писано-переписано, але чи знаєте ви, писаки, якими ідеальними проститутками бувають чоловіки? А ти знаєш. Тому й не церемонишся з ними, не плекаєш ілюзій. І не колишуть тебе давно плітки та пересуди. І єдине, що палить і сили додає, – нетерпіння, жадібне, спрагле, голодне нетерпіння все, все взяти від життя. Все!
Через Лору ти таки не зустрілася того дня з кінорежисером.
Проте не переймалася. Мала і без нього доста приємного. Ще б пак! П'єса за романом (на заздрість київським колегам-класикам) з тріумфом ішла на сцені одного з московських театрів у постановці відомого режисера – це раз! Крім того, спектакль кілька разів передавали по всесоюзному телебаченню. Зацікавилися ним і за кордоном, правда, поки що в соцтаборі.
Тож київський режисер може й почекати. Довше чекав.
Авжеж, ти давно примітила, що варто тобі переступити поріг будинку кіно, як симпатичний молодик зачинає кола виписувати круг тебе. Певно, безробітний акторчик протекції хоче, думала і не вельми помилилася. Знайомлячи вас на прем’єрі якогось фільму, котрась із актрис, здається, Ада Роговцева, представила його як “молодого перспективного режисера, який шукає цікавий матеріал для першого в житті серйозного фільму”.
Що ж, натяки на можливу екранізацію твого роману були приємні, однак не поспішала давати згоду: дуже вже він був молодий та недосвідчений – всього-на-всього автор короткометражної дипломної бульки. Інша справа, якби хтось із маститих… Але ті не обзивалися, певно, ціну собі набивали.
Нічого, ти теж не ликом шита. До того ж – маєш час. Вічність!
Отак міркуючи, холодно розглядала “молодого перспективного”, що стримів перед тобою з таким виглядом, ніби вчора купив Голівуд. “Самовпевнений і надто вродливий, аби бути розумним”, – не встигла подумати, як кіношник галантно, хоч і дещо награно, вклонився:
– Остап Розум!
Ну, це вже було нахабство: при такому личку мальованому мати таке прізвище! І ти, одверто кепкуючи, розсміялася.
Молодик не був битий в голову, здогадався, очевидно, чому, бо почервонів, мов рак печений, і зло прискалив прозоро-голубе холодне око. Іч, які ми норовисті! Тобі ще тільки не вистачало бдзіків цього безталанного красунчика! І, кинувши через плече: “Задзвоніть мені”, – пішла геть, так, ніби весь цей вечір був на твою королівську честь. Авжеж! Тепер мала звідки хоч колесом котитися, хоч на вухах ходити.
Тепер жодна собака не дзявкне, нічтоже сумняшеся:
– А що написала ця пихата молодичка?
А написала! І кіно зняла! Дивіться, щоб вам повилазило!
Але – тпр-р-р, бо тебе знову понесе на Поле Куликове. Та досить! Вороги і так покотом ковилу нюхають і землю гризуть, повержені. Вже маєш право на ліричну паузу… О, де ти думала, дивлячись у крижані очі “перспективного” черчика-режисерчика, що зазираєш… у вир! У чорторию! Що цей молокосос перелопатить, перемолотить усе твоє добротно і надійно скроєне і зшите життя, і ти, як прищава гімназистка, сикатимеш за ним кип'ятком?! І втратиш голову, і честь, і почуття гумору, ба, навіть остороги! І вмліватимеш солодко, коли він буде воду з тебе варити…
Однак… однак це мало колись статися, мало впасти на тебе це божевілля, цей шал палений! Пристрасна натура, мала ж колись – хоч раз у житті – закохатися та так, щоб слідом бігти, під ногами землі не чуючи, хапати за поли, проклинати і жадати, жа-да-ти – до запаморочення, до безуму, щоб аж подушку зубами рвати від молодого ненасиття! Із Станіславом ніколи нічого подібного не спізнала. Із Станіславом не звідала навіть елементарного фізичного задоволення. Спочатку постеля була засобом досягнення мети, потім – повинністю, а з роками… Він міг роками не торкатися до тебе, твій любий чоловічок! То у відрядженнях відповідальних, то пленум, то з'їзд, то оклигує після “епохальних подій”!..
Ти ревнувала і казилась, а далі почала шукати розради на боці. Але залицяльники попадались хирляві, все інтелігенти, виснажені наукою і паралізовані страхом перед твоїм державним мужем. І крім розчарування на грані огиди, так нічого і не спізнала з ними…
Ти мудра. Завше була мудрою. Зціпила зуби і поволі вивела потяг сімейного життя із тупика на рейки ділової співдружності двох порядних і спокійних партнерів.
Одначе допіру, коли спізнала радісну близькість із коханим юним чоловіком, була майже впевнена, що сановний твій муж давно і успішно тобі зраджує. Адже ж не пеньок, не бездушний бовдур! Але – з ким? Смішна! Та ж весь партапарат від гори до долини начинений висококваліфікованими гейшами, вишколеними у бадьорих лавах комсомолу! Та, власне, вся ідеологія віддана в руки цим енергійним молодичкам, ніби то щось таке, що можуть тримати в тонусі тільки жінки… Пардон, низова ідеологія. Вгорі возсідав лукавий Гермес-Станіслав, замаскований жінколюб, з командою жвавих жевжиків, для яких ідеологія мало чим різнилася від безвідмовної повії.
Раніше ви із Станіславом частенько виїздили на вихідні десь на природу, в якийсь затишний “мисливський будиночок” у заповідній зоні, подалі від людських очей. Такий чарівний куточок, а то й кілька, за неписаним законом гостинності годилося мати кожній обласній і районній владі. На тих weekend’ах і надивилася на партгейш… О, що вже вдатні були і до чарки приспівати, і анекдот масненький розказати, і тост “алаверди” незгірш кавказького “ґенацвалі” виголосити…
Але то було ще за добрих часів, коли Станіслав перебивався на посаді інструктора. З підвищенням минулися сімейні прогулянки. Все рідше бачила чоловіка навіть у вихідні. Казав: роботи багато. Може, й так. А може, сподобав самотні ночі в лісовім теремку під пильним очком молоденької офіціантки з районного ресторану?
Про мене Семене… На той час інтимне життя законного і сановного мужа тебе мало обходило. Тебе обуяла божевільна ідея з романом. То стало питанням життя і смерті. Питанням твоєї істинної честі. І ти сторч головою кинулась у скаженину літературних перегонів, забувши не те що Станіслава, а й самого Господа Бога.
Одно слово, кожен із вашого святого сімейства жив своїм життям та іншому не заважав. Небавом помітила: Станіславові навіть імпонує твоя гра то в мадам де Сталь, то в Жорж Санд.
Як там не є, певно, маракував собі хитрун, а жінка при ділі.
Докторську, їжакові ясно, не потягне: науковець з неї ніякий.
Хазяйка – теж. А гіперамбіціям десь же ж треба знайти вихід – от хай і грається в літературу…
У тому, що Станіслав саме так думав, не сумнівалась, інакше б не потурав, а швиденько “прикрив лавочку”. І враз тебе, мов струмом, прошило: лукавий, він, напевно, уважно спостерігає зараз за твоєю… любовною грою!
Безумовно, вже донесли або ж написали анонімку з брудними подробицями. Це ж в нас так модно, так благородно – писати доноси… во ім'я Батьківщини, в ім'я світлого майбутнього бабратись у постельній білизні… Але ж – чому тоді Станіслав мовчить? Чому вдає, що нічого не знає? А може, й справді не відає? Або ж… чекай-чекай… або ж це його влаштовує?! Жінка при ділі! Все в порядку, в нормі і в благопристойній формі!