У кулуарах зав'язалась маленька дискусія: виступати перед демонстрацією фільму чи після. Господи, що за недоумки! Та звичайно ж – перед! І – не інакше! Доки публіка налаштована побачити шедевр. У публіки святковий гарний настрій. І, головне, жодних запитань, зауважень, порад. Навпаки, авторам дарований шанс нав'язати глядачеві власну думку про твір.
Як сказав один мудрий і знаменитий театральний бог: публіка дурна, і найбільше полюбляє, коли їй локшину на вуха вішають.
Тож вішаймо, вішаймо! Нахабніше! І тоді будь-яка мура пройде за сміливий пошук на рівні світового кіно!
Хіба для нас новина – подібні маніпуляції із суспільною свідомістю? Та, власне, погоду в склянці каламутної води, яку називають мистецтвом, робить кілька нахаб, а решта слухають, вуха розвісивши…
Не сподівалася, що стільки збереться народу. Проте нічого дивного: для обивателя Будинок кіно щось на кшталт пристойно закамуфльованого борделю, де можна одверто спостерігати за тими, що живуть не за загальноприйнятими мірками і не в офіційно дозволених рамках. Та й твоя персона, безумовно, викликає палкий інтерес. Ще б пак! Дружина третього чоловіка в республіці здерла із себе паранджу засекреченості і постала перед чесні очі співгромадян в якості, незвичній для жінок її клану.
Сьогодні ввечері пів-столиці перемиватиме на кухнях кісточки і тобі, і Остапові, і, звісно, Станіславу. Банальна історія обростатиме подробицями, доки не стане легендою. І, безперечно, ніхто жодним словом не згадає ні фільм, ані роман.
Сиділа за незручним низеньким столиком, на незручному стільці і дивилася, як у безодню морську, в затемнений зал.
Почувалася незатишно, ніби в одному купальнику виставили тебе перед цією дрімучою непередбаченою стихією.
Колеги говорили багато. Особливо Остап – по молодості літ.
Хвилювався, плутався, похвалявся. І зал доброзичливо плескав, бо міщанин прощає юності все, навіть зухвальство і зверхність.
Потім виступили по черзі оператор, художник, головні герої і на завершення – ти. Так бажала: “під завісу”. Щоб сяйнутичеркнути метеором по їхньому сірому недорікуватому тлі. І полонити простотою, чарівністю та інтелектом цю біомасу, спраглу видовищ і пліток. Вони чекають від тебе екстраординарності, дідька з рогами, а ти – проста, як правда. Вони чекають від тебе гордині, а ти – сама скромність. Від розчулення вони ридатимуть, аж по литках тектиме. Ще б пак. Ти не гидуєш бути такою, як вони, хоча – можеш! Можеш!
О, ти не будеш розпатякувати, тільки скажеш, просто, полюдськи, що бажаєш єдиного: аби праця твого серця, твоєї душі освітила кожному присутньому в цій залі нелегку дорогу до джерел і допомогла кожному на цій дорозі стати добрішим, чеснішим, людянішим…
Обвела довірливо-щирим поглядом принишклий зал і… наткнулася на… неї! Лора! Вона стояла чи сиділа просто перед тобою в першому ряду і дивилася просто в душу потемнілими очима. Ніколи не зможеш ані забути того погляду, ані згадати, що в ньому було: зневага, жалість, ненависть, розчарування, біль, жах? Але він паралізував тебе. І ти стояла, скам'янівши, з непристойно роззявленим ротом, виряченими очима! Так! Так!
Не жалій себе, не виправдовуйся – мала такий вигляд, ганебний, придуркуватий! От і сяйнула інтелектом і красномовством черкнула! І полонила скромністю і людяністю!
Гробова тиша, здавалося, тягнеться вічність. Зал здивовано спостерігав твоє остовпіння. Та ти недаремно була дочкою своїх батьків і дружиною свого чоловіка. Мов з-під каменя, випорснула з-під гіпнотичного зміїного погляду. Відскочила вбік і проквакала:
– Вибачте… я так хвилююсь… ах, вибачте, я так… квак-квак…
Лора сумно усміхнулась і пішла до виходу. І раптом зал вибухнув аплодисментами. Лора йшла, незвично рівно тримаючи худу спину, з високо піднятою головою, повільно, дуже повільно, ніби відчуваючи, що це останні оплески в її житті.
СМЕРТЬ.
Останнім часом все частіше замислюєшся: що це таке смерть? Ненаситна до життя, раніше, в молодості, вважала її беззаконням природи, жорстокою несправедливістю.
Жахалась її сліпої випадковості, нерозбірливості, підступної манери обривати життя в непідходящий момент, коли того найменше чекаєш. Уявляла її злою, заздрісливою, старою бешкетницею, що тільки й чатує на молодих, багатих, щасливих, щоб – хап-дряп! і скрутити голівку, дивіться, мовляв, як просто закінчуються ваші земні пристрасті, і пам'ятайте, добре пам'ятайте: усі ви, малі й великі, лише – смертні.
Не могла бачити покійників: вивертало від страху і огиди.
Адже ж те, що вчора ще було ЛЮДИНОЮ – сміялося, жило, когось любило і хтось його любив – за мить стає трупом, падлом, від якого хочеться якнайшвидше збутися… Смерть – найбільше приниження, викриття, розправа, кара, привселюдна ганьба, особливо для сильних цього світу: величався, пишався, а вийшов – пшик! Здох, як останній волоцюга, бомж… Для смерті нема ні чинів, на орденів…
А похоронний марш! Здається, що сама смерть наспівала його безумному авторові цю нелюдську мелодію. Від одного удару литавр обриваються нутрощі, і кров замерзає у жилах від подиху потойбіччя…
Так вважала колись… Але тепер, чим ближче підступаєш до фатальної межі, тим менше боїшся смерті, ба навіть починаєш сприймати її, як нормальний, єдино логічний вихід із жахливого, заплутаного, безпросвітного лабіринту житейських драм, чвар, гризні і різної іншої марноти марнот. Так, єдиний вихід із безвиході… Єдине спасіння від мук душі і тіла, ганьби, упослідження, виправлення всіх помилок… Йорданська вода, що змиває і лепру, і позолоту, і пута гріхів! І самовбивці вже не видаються психічно хворими чи боягузами. А лицарями, одинокими сміливцями, що осягнули небесні узвишшя честі душею, звільненою від власяниці тіла і вериг земного існування…
Недаремно ж на цій грішній землі, а надто у нас, таким пієтетом обдаровують покійників. От при житті – мали за дурня, недоріку, нездару, тяготилися навіть присутністю, а переставився – возлюбили: ридаючи до небес підносять! Геніальний, неповторний, надзвичайний! А що ж! Тепер уже можна і добрим словом згадати, і воздати гамузом за всі заслуги, бо – вмер, зник, щез, зійшов зі стежки, нічим не загрожує… Лежить собі у вінках, задубілий, тільки гострий ніс стирчить із білих гвоздик…
Царство небесне, земля пухом! Тепер йому можна і почесті всілякі воздати і навіть вічність разом із безсмертям подарувати.
Хай бере! Не шкода. Вічності не шкода – всі там будемо. А от крихти тлінних земних благ – жаль. І славою важко при житті ділитись, і преміями, і м'яким кріслом, і стільцем у президії, і любов'ю народу. Живим для живого – всього шкода. Так воно вже ведеться споконвіків у людських нетрях… І чомусь воно виходить так, що за життя найміцніше чіпляється середньостатистична сірятина… А от геній, талант – щось не так, не по його – бац-бац – і застрелився, повісився, від інфаркту вмер… Генії знають, що роблять. Не секрет же ж, що у наших дрімучих дрімотних хащах, щоб генію не перейти на пси, треба вчасно віддати Богові душу. Не приведи Господи затриматись – розтолочать і забудуть! І правильно зроблять: якого дідька так довго під ногами плутаєшся зі своєю геніальністю, жити нормально не даєш нормальним людям, придурку! Така вже одвічна установка натовпу і синедріону – розіп'ясти, а потому – канонізувати, молитись на нього і розповідати легенди на тему “Я і покійний геній”.
Безперечно, Лора теж відала, ЩО чинила. О, не така вона вже й наївна була! Бачила, що програє живкішим, чіпкішим, впертішим… От і взяла реванш – смертю… І… і в такий спосіб відомстила, насолила, передовсім тобі, Олександро!
Чого-чого, а такої підколодної підлості від неї не чекала, хоч і знала, що Лора Орленко – ця Орлеанська Діва здатна на все! І на крайність, найабсурднішу крайність – теж!
Та, коли по правді, то що Лора втрачала? І взагалі, що вона мала в цьому житті? Сяку-таку, давно злинялу популярність?
Сумнівної якості талант? Сім'ю? Дітей? Становище? Гроші? Ані-чо-гі-сінь-ко! Як прийшла гола в цей світ, так і покинула його. Люмпен-пролетаріат. А зате – образ геніальної мучениці, національної героїні – забезпечений. О, скоро про неї затрублять у всі труби, зарепетують луджені горлянки тих самісіньких, що ще вчора робили вигляд, ніби Лора взагалі не існує. І ти нічим не зможеш зарадити, бо вічність не підвладна ідеології… Хоча… чому ж? Адже ж не один безсмертний добряче поквасився у Леті забуття, доки випірнув з неї просто у народну пам'ять… Звичайно, у великій мірі завдячуючи невситимому апетиту доморощених грифів до небіжчиків, прости мені, Боже, цей цинізм.