Отож у Лори є всі шанси стати другою Лесею Українкою.
Так що, сестро моя дорога, вперед і вгору! Там, у Вишніх і Горніх, окрім Шевченка і Лесі та ще кількох світочів, нема кого любити рідному народові. Так що, поспішай, бо святе місце довго порожнім не буває!
О, Олександро! Це нині ти така добра й поступлива. А після ганебища в Будинку кіно, спровокованого Лорою, готова була розірвати її на клапті! Адже ж бачила, що ця причинна все, все робила, щоб звести нанівець твою працю, твої старання, перетворити тріумф у провал, повне фіаско! А тобі, тобі довести, яка ти… безталанна нездара! Неспроможна стулити паршивенький фільм.
Як результат: прем'єра пройшла, м'яко кажучи, мляво.
Відповідне було і сприйняття фільму… Після сеансу публіка висотувалась із зали з пісними фізіономіями. На заклик організаторів вечора поділитися враженнями залишилось кілька знайомих кінокритиків, спілчанських функціонерів та роззяв.
Словом, зацікавлених… Що вони там блеяли, не чула. Ледве витримала ритуал з нещирими привітаннями і помчала додому – дзвонити, дзвонити тій… Боже, Боже, якими тільки словами “не величала” її… З притиском нагадавши, хто вона ниньки і що її доленька – у твоїх руках… Так-так! І якщо вона не буде тримати за зубами свій зміїний язик і не перестане викидати фокуси, то…
Лора не дала договорити. Спокійно, обурливо спокійно сказала, що вже все про все чула: і про ЛТП, і психушку, і що ти даремно нервуєш і псуєш собі свято, вона не має до тебе жодних претензій. Навпаки, це ти надто вже опікуєшся нею, тратиш час, здоров'я на скандали замість того, щоб працювати над другим томом роману і сценарієм другої серії фільму.
Ну, відьма! Вона збиткувалася над тобою, насміхалася з тебе, шмагаючи по обличчі співчутливо-лагідними фразами. Ти мало не задихнулася від люті. Але наразі Лора замовкла і зміненим голосом спитала:
– Саню, ти не боїшся смерті?
Ти осатаніла від такого зухвальства, але Лора не дала тобі захлинутися лайкою. Тихо і радісно повідомила, мов неабияку новину:
– А я не боюся. Я її – люблю, як сестру. Смерть – сестра моєї самотності. І поклала слухавку. Дивно, однак щасливий тон Лориного одкровення заспокоїв тебе. І ти подумала, що все-таки Лора добра людина. І благородна, хоч і спонтанна… І тобі нема чого її боятися, підозрювати в бозна-чому. Адже ж вона поки що не заподіяла тобі ніякої підлості. А могла ж… Певно, всі її честолюбні вереди минулися і вона пише. Так, мабуть, їй гарно пишеться, бо в такі хвилини вона завше ставала доброю, лагідною, світлою… Даремно ти сердилася: Лора прийде до тямиіще напише собі не один роман і цілу купу віршів. Про неї знову заговорять, і все буде добре. Все буде добре… І ти зі спокійним серцем поїхала в Кончу, аби трішки перепочити від літературно-кіношних перегонів, прем'єр; а найбільше – від знахабнілого до краю жеребчика, що дійшов до одвертого сутенерства. Вже не вдовольнявся дарованим лахміттям. Йому, бачте, за кожну здибанку – зйомки нового фільму подавай, участь у міжнародному фестивалі, рецензії в пресі!
Гендляр продажний! Нічого, у Канни ще його повезеш. Хай потішиться наостанок! Чим солодше літаннячко, тим гіркіше падіннячко! Хоч той сіромашний недоумкуватий Розум і не відає, що йому вже й заміна достойна підросла – один нічогенький театральний режисер. Та й “душка” Краснобай клиння вбиває з невідомих причин, бо любов’ю поміж вас і не пахне… Тим не менше, тобі, о, Олександро, прийшла найвища пора не просто осяяти та облагодіяти вбогі підмостки національного театру, а й вполювати у закулісних хащах якогось срібнорогого оленя!
Зателефонувала Лорі у п'ятницю, але її не було. А в неділю без попередження приїхав на дачу Станіслав. Здивувалася, невже тяжко затужив по жоні вінчаній? Але жарту не вийшло: від чоловіка аж морозом віяло. Так несло холодом від Станіслава завжди, коли був стурбований або незадоволений.
Ох, не один титан дрижаки хапав під безбарвно-безпристрасним поглядом цього Гермеса! По собі знаю…
Причинивши щільно двері, холодно наказав:
– Збирайся. І зберися на силі. Без зайвої істерики: твою подругу знайшли сьогодні вранці мертвою у власній квартирі.
Веди себе достойно. Як найближча товаришка, мусиш взяти всі клопоти на себе… щоб ніяких розмов… ну, ти мене розумієш.
Але ти – не розуміла: яку подругу? І раптом похолола, з жахом усвідомивши зміст його слів і весь кошмар його звістки.
Отже: Станіслав знає ВСЕ! І… про роман – теж! І не тебе попереджує, а випереджує події. Рятує тебе і себе… На тему дружби з Лорою ви ніколи не розмовляли одверто. Звісно, Станіслав не схвалював, але й не забороняв. Врешті, ти мала право на власне життя… Але він і гадки не мав, що ця гра так далеко зайде…
Лори не застала. Вірніше, того, що було Лорою. І хоч двері та вікна були розчинені навстіж і в квартирі гуляв протяг, все одно нудотно пахло трупом, і ти вибігла на сходовий майданчик, боячись, що тебе вирве. Навіть не встигла привітатися з групою письменників, на чолі із щойно призначеним, і тому мало тобі відомим, секретарем Спілки, які, либонь, як то прийнято, були водночас і комісією з організації похорону, і зі спадщини покійної. Однак тебе запримітили і повибігали, осипаючи співчуттями, ніби ти рідня найближча. А власне, чому б і ні? Чому б ні?
Ото зберися з силами, витисни сльозу, і розкажи – і то вже, вже! – як ти одна тримала Лору на цій землі, як помагала, коли всі одвернулися, як годувала, буквально, годувала! Вони ж бо знають, що її не брали на жодну роботу і не друкували?! Вона ж пропадала! Покинута, самотня, незаслужено ображена… сирота! Чи відомо шановній комісії, ЯК вона жила останні роки?! Впроголодь! Ворогові не побажаєш! Як… старчиха… Ця чиста душа, цей неперебутній талант… ця… ця…
Комісія – знічена, розгублена: пик-мик. Ховає очі. А тобі тільки й того треба. Авжеж, ти в правдивім горі, але не забуваєш припильнувати, чи не зоставила Лора по собі щоденник – самотні старі діви, як правило, з нудьги на дозвіллі бавляться в лірично-філософські сповіді. Хтозна-що могла наплести!
Врешті, довірити паперові те, що не наважувалася сказати в очі людям! О, стережись, Олександро! Вважай! Змія сконала, але отрута її ще діє! І здатна вразити на смерть… “СЕСТРА МОЄЇ САМОТНОСТІ” – так, здається, вона сказала про смерть, тоді, коли подзвонила після прем’єри?
Виходить… Лора… вона недаремно так сказала?! Вона вже знала, уже вирішила, що… і тобі призналася! Радше, навіть – оголосила. Ніби чекала… Чого? Чого вона від тебе чекала?! Порятунку?
Спасіння? Розуміння? А може, привселюдного зізнання і покаяння?! О, Боже! Сто чортів! Значить, ти – єдиний свідок, єдина повірниця в її смерті?! О, Олександро, горе нам з тобою! І ти майже кричиш:
– Записку?! Вона залишила записку?! Листа?! Щоденник?!
Комісія лякається твого непідробного відчаю, навперебій белькоче:
– Ні, записки не знайшли. Листів – теж. Тільки твори…
Виявляється, вона плідно працювала…
– Ах, так! Прекрасно! Тобто, прекрасно, що працювала!
Нарешті – її надрукують! Обов’язково! Посмертне вибране! Бо вже – не страшно! Тобто: друкувати Лору не страшно! Мертва Лора нікому не загрожує! Тут, на землі…
Комісія зовсім тушується. І має рацію. Бо справді – ніхто з них не підтримав Лору тоді, коли її… переслідували! Жоден з них не став на захист! Всім було байдуже, ба навіть злословили, розсипаючи брудненькі пліточки, мовляв, біда з цими незайманими, з дуру бісяться, бо ж хто на таку, прости Господи, кинеться – кістки та мізки… А насправді, заздрили її істинному талантові, її розумові, її працьовитості! Заздрили і… мстили… І насамперед, той пияк Полятицький, той імпотент! Бо якби він був чоловіком, то не дав би її на поталу! А підставив плече. А так теж мстив! За талант, твар безталанна! Ох, хохли-самоїди!
Ви ж не ви, коли не продасте, не закопаєте, не зжерете свого єдинокровця! У вас же, вовчики-братчики, не так, як у людей.