До речі, ти теж недалеко від них відбігла, люба. Особливо від брата. Дарма я захоплювалась твоїми чеснотами. Ох, і в тобі було намішано всього – і Божого, і сатанинського, і світла, і темені… Однак… якби ж ти була щиріша зі мною, одвертіша, то… принаймні не лежала б сьогодні під білими гвоздиками. Але ж ти була горда! Потайна і горда. І проблеми свої воліла вирішувати сама. От і вирішила. Сама. Як уміла. Наскільки розуму стачило.
Без мене. Що ж, вибачай. І – прощай. Мені пора.
Показую очима на двері водієві і намагаюся непомітно змитись, але вірнопіддані смерди кидаються під ноги. Добре, що, крім мене, ніхто на той начальницький порив гостинності не звернув уваги. Народ захмелів, навперебій загалакав про своє чорноземне життя-буття. Хтось уже й пісню затягнув…
Весілє! Вони тобі, Лоро, водно і весілля справлять. Те що треба землячки!
Переступаю смердів, але вони біжать слідом. Біжить і твій брат і щось п'яно белькоче. Хочеться відчепитись, але не маю права, мушу вислухати, адже ж він – твій єдиний родич, твоя крівця.
Ах, він просить, аби я завітала до вашого дому. Мене воліє бачити твоя бабця… вона так тебе любила. Бабця не була на цвинтарі, бо зовсім немічна. Вона з вікна дивилась на автобус… з Лесею. Лесею? Ах, пробач, Лоро, я й забула, що твоя мама, сільська вчителька, назвала тебе на честь Лесі Українки…
Отакий патріотизм сіросвитний… Та Бог з ним! Але – бабця…
Господи, мені лиш бабці не вистачало! Та що вдієш: то, певно, остання твоя воля, Лоро, говорить його вустами. І я вволю твою волю останню, дорога моя подруго. Хай бідна селянка хоч на “Чайку” мою гляне та потішиться, з якими (!) людьми водила дружбу її люба-кохана внучечка! Хай і брат проїдеться. З вітерцем! З гонором! Раз у житті. Прості люди, як діти…
Все зроблю ради тебе, Лоро. Задля твоєї пам'яті і слави серед цих людей. Бо що їм твої книжки?! Твої геніальні книги?! Вони їх не читають і не прочитають. Не надійся. І не поцінують твого таланту, і не осмислять самопожертви ради них. Свята простота!.. Вони ще не доросли самі до себе. Та й чи їм цього треба?
Намарне ти так переймалася та з'їдалась! А от лискуча чорна “Чайка” – о-о-о, це вже для них щось! І хоч вона теж – з чужого, вищого світу, але збагненна своєю матеріальною вищістю.
Ну що ж – поїхали до бабці! “Чайка”, звернувши із брудної бруківки, знову суне вузькими вуличками, по фари в багнюці, як “амфібія”, до твого дому. Слідом, “соблюдая субординацію”, – “газик” з обласним та районним начальством, автобус з дрібнішою челяддю. Треба сказати, щоб калабані хоч піском засипали…Н-да, не Париж, не Париж твоє село, подружко. І хата – не палати. Зате, як в Шевченка! І ворота відчинені, ніби ти справді, гостей чекаєш… Коли сьогодні опівдні автобус із твоїм тілом, як то годиться за християнським звичаєм, добрьохкався до цього подвір'я, я вже не мала сили вийти з машини. Надто була довга дорога, та ще й біганина з твоїм похороном виснажила… Я втомилася і берегла сили для прощання з тобою. Ти ж знаєш: мати пристойний вигляд за будь-яких обставин – моє правило. А то не так просто…
Здається, приїхали. Виходжу з машини, роблю скорботне лице.
По цьому моріжку ти колись бігала босоніж… Пробач, але не можу уявити тебе дитиною. Такі, як ти, народжуються дорослими, борцями, з горбом вічних каменярсько-пролетарських проблем. І – ніколи не старіють: проблеми не дають дожити до старості.
Шкода, Лоро, що розумом ти не пішла в свою бабцю. Он вона дивиться з вікна на світ Божий, який ти покинула здуру в розквіті сил і літ, і всім своїм благеньким виглядом потверджує, що найвища житейська мудрість – умерти від старості.
Твій брат спішить-спотикається попереду, відчиняє сінешні двері, гримить якимись бляшанками, намацує клямку.
Перекошені двері натужно риплять і пускають нас до світлиці.
Господи, яка принизлива бідність! Посеред хати – голий стіл, по обидва його боки – саморобні дерев'яні тапчани. На тому, що біля вікна, сидить старенька, суха і темна, як лаврські мощі.
Все, видно, пропив твій братуха! Все, що міг. Лиш баба лишилась. Бідна, бідна!
Правдива жалість стискає моє серце. Давно нічого жалюгіднішого не бачила, власне, уявити не могла, що десь отак ще можуть жити люди. І то хто? Твоя родина, Лоро! Он звідки в тебе патологічний біль за простий народ і неприродне, як мені здавалося, прагнення соціальної справедливості! Певно, таки треба видертись із цього болота, щоб так ним перейматися…
Хочеться плакати, чимось запомогти, щось зробити для твоєї нещасної бабці, для брата-алкоголіка. Може, дати гроші?
Примусити голову колгоспу бодай відремонтувати цю халабуду?!
Старенька не ворушиться. Напівлежить на купі брудного ганчір’я. Живий труп, ще не вистачає до всього, аби вона переставилась на моїх очах… Через силу підходжу ближче і… ніби натикаюсь на гострий, всевидящий погляд голубих очей, неприродно, несподівано юних на мертвотному старечому обличчі. О, знову ті очі! Ця небесна нетутешня чистота! Ніби невинна пречиста душа волає із в'язниці тлінного, життям спотвореного тіла. Сердешна старенька, вона, либонь, оніміла з горя…
Старенька ніби прочитала мої думки і похитала заперечливо дрібною, як суха маківка, головою, запнутою теплою чорною хусткою. Запалий беззубий рот зазівав, як у спійманої рибини, і з нього вирвалося схоже на стогін:
– Диявол! Це ти її вбила, мою внученьку! Ти її зі світу звела.
Ти… Ди…я…вол!
Я ніколи не чула такого жахливого голосу! Як з того світу!
Слів таких не чула… слів, як розпечене каміння пекла, від яких … кров замерзає у жилах від смертного жаху!
– Бабуню, що ви?.. Це ж Лесина подруга… Вона… стільки зробила… з похороном помогла… помогла з похороном… дуже помогла… – трясся, як у пропасниці, протверезілий брат.
Але стара не вгавала, хитала головою і стогнала, наче вбивала цвяхи у саме серце:
– Правду кажеш – помогла, ой помогла з похороном! І зі світу звести… і поховати… помогла… Дия-я-вол! А де той, вурдулак, що їй, моїй внучечці, душу виїв, кров випив? Де він? – спитала, обводячи поглядом місцевих посадників, що збилися, як вівці перелякані, у порозі. – Будьте ви прокляті… можні-вельможні…
Панічний, майже тваринний страх відірвав мене від затоптаної долівки і викинув геть з цієї брудної буди. Мабуть, мала гидкий вигляд, та й жахливою була вся ця сцена, бо сполотнілі смерди скам'яніли при одвірках, як соляні стовпи.
Вже добігала до машини, як вони вивалилися з хати. Їхній переляк отямив мене: а не діждетесь моєї ганьби! І ти, Лоро, даремно, голубонько, затіяла цей… фінал власної комедії! Ой, даремно! І – бездарно! Невже ти, така мудра, забула на тім світі, що я тільки на мить можу втратити контроль над собою і над ситуацією?! Тоді мушу нагадати… Отож, хоч мене трясло, як твого братана-алкоголіка, і підкошувались ноги, але знайшла сили спинитися і зіграти добру та милосердну:
– Нещасна старенька! Зовсім втратила розум від горя. Та…
Бог бачить… скільки я зробила… скільки я… я…
Від згадки про Бога пахолки-безбожники зовсім розгубилися. Тим часом я, звівши до неба очі, заломила білі руки і впала враненою птицею-чайкою на сріблясте плюшеве сидіння “чайки”, не забувши при цім хряснути дверцятами.
– Газуй! Швидше! Швидше! – просичала водієві, намагаючись щезнути, втекти від цього ганебища і його свідків. І тільки за селом дала волю шаленій люті. Мусила розрядитись, аби не луснути від ганьби і злості. Лаялась останніми словами, мов перекупка, як п'яна повія. Що вже Льоша, який звик за десять років вірної служби до моєї невгамовної вдачі, і той перелякався.
МАЛЕНЬКІ СЕКРЕТИ ВЕЛИКОЇ ЖІНКИ.
Ось мій щит і моя зброя. Ними я володію досконало. Тонко. Геніально. Одні з них відкрила, як відкривають якийсь там фізичний закон, другі – сама вигадала, придумала, як фасон сукні, треті, наймудріші, бо перевірені часом – позичила в інших.