Здавалася вічною і непорушною державна твердиня, якій ми служили і яка була нам рідною мамою…
Людина – створіння недалеке і тому безпечне. В добрі їй здасться, що так буде вічно, що вона вхопила Бога за бороду і всі напасті людські обійдуть її. Але судьба-лиходійка – пані капризна – не любить, коли нею нехтують. “Не іспитуй судьбу, – казала баба Харитя. – Пам'ятай про чорний день”. Та хіба мені було до повчань неписьменної бабці? Жила так, ніби мені було відпущене вічне благоденствіє, влада, почесті, гроші. Одним днем жила, забувши про чорний… І от він прийшов – мій чорний день. А може – світлий?
СВІТЛИЙ МІЙ ДЕНЬ…
Такий тихий, осінній день…
Станіслав шпортає картопляні корчі, акуратно розтрушує по ріллі дорідні матові бульби. І раптом просто до моїх ніг падає, звиваючись, перетятий дощовий черв’ячок. Нещасний! Як він кидає своїм рожевим безголовим тільцем, переполовиненим жорстокою сліпою лопатою долі… Брат мій… земний черв’ячок… що він кому заподіяв, за що такі муки терпить? Існував собі, чесно виконував своє земне призначення – дірявив тупеньким слизьким тільцем святу землю та й годі… Чи, може, не так дірявив, не в тому місці і не в тому напрямку? А може, повстав проти судьби своєї черв’якової, виповз із земної темені на світ Божий тоді, коли решта одноплеменців його, нажирувавшись за літо, в передчутті зими заповзла якнайглибше і найтепліше аж до весни? І от цьому – буремному відчайдухові – гірка розплата. Хоча… черв’ячкам і гільйотина не гільйотина: стають просто коротшими на одне безголов'я і далі собі живуть і землю жують. Геть тобі чисто – Я! – Земний черв…
Слава Богу, що належу до великого народу самоїдів, інакше давно б руки на себе наклала. А так – потроху себе жую і – живу. Навіть час від часу відчуваю мазохістське задоволення, якусь сльозливу втіху і від жебрацького становища, і фізичної недуги, і недолугості. Господи, іноді мене навіть радує моє мучеництво, солодким стає виснажливий біль і принизливе каліцтво. Хочеться бути нещасною, Доброю, всім і все прощаючою, милосердною. Тупою і рожевою, як дощовий черв'ячок, і радіти кожній відпущеній тобі хвилині, подиху вітру, сплеску води в баклазі, кожній билинці живій…
Змиритися… Змиритися… Сприймати удари долі воістину похристиянськи: як даність, як дарунки… “В смиренстві й терпінні – спасіння, спасіння, спасіння…”.
Хтось це вже сказав до мене. Хтось, певно, вірив у ці слова і жив по них. Тепер прийшла моя черга…
Уривки чужих фраз, чужих думок, мовлені чужими голосами… Власний тільки біль… До мене поволі повертається пам’ять, а з нею те, що звемо ерудицією. Важко, ох, як важко виходжу зі стану безпам'ятного блаженного ідіота. Може, дасть Бог, повернеться сповна розум і мій убогий талант, і я колись напишу сповідь жінки, яка народилася вдруге, переступивши межу тлінного і вічного. Я хочу написати, але не мученицький апокриф, пропахлий живими мощами, святенництвом, ущербністю, а світлу і радісну книгу буття невмирущої жіночої ДУШІ!
В СМИРЕНСТВІ Й ТЕРПІННІ…
Як швидко я втомлююсь!
Від незручного шурґання на стільчику терпне нога, ниє спина.
В очах темніє, хоча сонце по-весняному яскраве і днина, як золото-поколото… Н-да, руїна, безнадійна руїна… Хочеться лягти і не вставати. Провалитися в сомнамбулічну невагомість і… Ці напади безсилля, запаморочення, отупіння… наслідки недуги, провісники старості. Сповзаю із стільчика, як шмата, як безживна шмата. Станіслав спішить підстелити мені спальний мішок, але я занурюю лице у солодкий дух землі, в пахощі перетлілого бур’яну, мов хочу злитися навіки з прахом земним… я, прах людський…
Пробуджуюсь від хропіння, ні, радше від сорому за зношене, хворе тіло, розладнане як заіржавілий механізм… Іноді я її ненавиджу, свою плоть кволу, обтягнуту синюшною бляклою шкірою. Іноді – жалію, згадуючи її тугою, налитою крутим окропом шаленої крові. Смагляве тіло степовички, круті стегна і важкі перса, від яких божеволіли чоловіки… Як вони любили моє тіло – гаряче тіло степової кобилиці! Як ошаліло приборкували і сідлали його в білих снігах простирадл, у смарагдових травах! Як цілували-обціловували пелюсткову шкіру, спивали спрагло пахощі юності і пристрасті! Минали роки. Я забувала їхні пестощі, їх невситиму плоть, стирала в пам'яті обличчя, жагучі освідчення, а вони пам'ятали мене і, стрівши випадково, тужили очима за тим шалом божевільним, яким я їх мимохіть обдарувала колись… Через десятиліття шукали близькості і жадали повторень. Потріпані життям чоловіки… А мені було смішно: я ненавиділа повторення! Повернення були не по моїй натурі. Було нудно навіть дивитися на них. Єдину мала втіху, що життя їх не балує. А я – я йду по нім, летюча, молода, ледь торкаючись легкою ногою облисілих понурих голів! І от лежу, простелившись немічними рештками красивої і гордої колись плоті, як стара шмата, занурившись колись писаним личком у порох, у прах земний, хроплю і в лівому кутику рота запікається слина. Станіслав дивиться на цю жалюгідну руїну очима усіх чоловіків і, мабуть, гидує або жаліє, але мені байдуже. Несу свій хрест, покару свою – о ні, не гордо, ні – смиренно. Ба, навіть, радісно. Блаженно усміхаюсь сама до себе, стираю з набубнявілого обличчя вологу землю, бадилинки прилиплого бур'янцю. Озираю наш лан. Він невеликий, якихось дві сотих вільної від кущів землі навпіл із піском. Але – то добре. Станіслав каже, що на супісках картопля добре родить. Хай родить. Ми будемо її садити щовесни і щоосені копати, двоє щасливих старців, що не помітили, як вижили з розуму. А зимою – пекти в духовці на білій моїй кухні і їсти, плямкаючи беззубими ротами. І тішитися, що ще живі…
Закочую штанину і оглядаю свою хвору ногу. “О, укрой свои бледные ноги!” – благав поет таємничу петербуржанку, непритомніючи від збудження. Поетів збуджує патологія. Поетів, однак не колишніх їхніх цеківських кураторів. Масажую бліду, деформовану важкими фіолетовими венами литку, опухле коліно. Станіслав, зіпершись на лопату, делікатно втупився в рожевого переполовиненого дощового черв'ячка, що й досі, сердега, не може звикнути до свого двоїстого становища і подвійної суті. Іноді мені до плачу його жаль, тобто Станіслава.
Він виявився надто чесним, надто порядним, щоб плюнути у криницю, з якої пив. І тоді, коли всі його побратими-вовчики, почувши зловісний тріск у мурах Вавилону, кинулись урозтіч, міняючи шкурочки, перелицьовуючись та перефарбовуючись, як Лис Микита, Станіслав зостався при своїх поглядах, а отже, й – при інтересах. Благо, що підійшли роки і рятівна пенсія.
Починаючи з 1990-го, коли коли Україною затрясли політичні пристрасті, протистояння, мітинги і голодовки студентів, майже не виходив на вулицю, сидів мовчазний, онімілий перед телевізором, спостерігаючи незвичне, майже неймовірне для глухої провінції Хохляндії всенародне дійство, головними лицедіями в якому були… “ба, знакомые все лица”!
Це він, мій державний муж, ступив першим на стезю смиренства. А за ним і я…
Тепер знаю – найчорніші гріхи людські: гординя і непокора судьбі. Тепер знаю: була найостаннішою грішницею. Тепер знаю. Як гідра двоголова, зжирали ці два пороки мою бідну душу, позбавляючи супокою, гнали в три шиї по розбитих дорогах життя. Хотіла перехитрити долю, перемудрувати природу, перелицювати істину. Селф мейд вумен! Жінка, яка створила сама себе. Перекроїла, перемолола і заново зліпила.
Ненаситна прірва – от хто я була! Жадала мати все! Ненавиділа свою щедру і прихильну долю за… скупість, скнарість і виривала-виривала в неї удвічі, утричі більше, жодного разу не подякувавши. І сама невдячністю спровокувала її на… кару. Тепер я знаю. І ціную, вчуся цінувати її дрібонькі, як мачинки, подарунки, ці небесні знаки уваги. Мов злидар нещасний, вчуся тішитися грошем щербатим, пам'ятаючи про дні темряви, бо ж написано у Святому письмі “…тішся, але завжди пам’ятай про дні темряви”.