По молитві вона розчісувала моє давно немите, зваляне у вальок волосся. І я не противилась, розкошуючи від доторків гребінця до свербкої, брудної шкіри… Боже милий, тільки тепер збагнула, що мене так муляло, так гнітило: нечесана моя бідна голівонька! І я заридала: перед очима постала мама в її останні деньочки. Моя красива матусенька… Вона довго і тяжко помирала від раку мозку в палаті цієї ж лікарні. Я ж, зайнята на ту пору суєтою, найняла для неї сиділку… Боже, Боже, прости мене!.. Мама захворіла так неждано і невчасно, в розпал мого роману з Аркашкою, коли я вертілася, мов у центрофузі чортовій! Забігала на часинку, вибачливо блудила поглядом по її змарнілому, всохлому личку, гладила руку, і знову – бігла. Ні, брешу: тікала, тікала – у блуд свій, у бруд свій… А вона ж щось силувалася сказати мені, про щось очима благала! Може, розчесати її голівоньку, її колись пишне, вороне, а зараз сиве волосся?! Не здогадалась я, не здогадалась, мамо, твоя єдина дитина…
Боже, дай розлитися мені сльозами спокути і – не жити, не бути! Чого ж замість того, щоб вдарити в мою безсоромну голову блискавкою, хтось ніжно гладить її… як у дитинстві… як вміла це робити лиш мама-а-а… Ой, мамочко, мамо! Прости мені, мамочко… Прости мене грішну…
Я, певно, заснула. Коли пробудилася – в палаті нікого не було.
На стільчику біля ліжка лежала товста книга і, пригадуючи та тулячи одну до одної букви, я прочитала: БІБЛІЯ.
Я їх чекала – людей з іншого, незнаного світу, з такими незвичними для мого світу вимірами і цінностями. Я їх чекала, а прийшов Станіслав. Здивовано розглядав Біблію, листав. Я застогнала, щоб привернути його увагу, показала очима: читай!
Ще раз бажала пересвідчитись: нічого нема випадкового у дні покути. Тому, затамувавши подих, чекала, що ж він прочитає? на якій сторінці, яких слів Святого письма торкнуться вуста мого безбожного, колись державного мужа, щирого атеїста, марксиста-ленінця, для якого навіть слово СОБОР було посяганням на устої комуністичної імперії. І викреслювалось із книг та газет зганьблене слово БОГ, а коли й вживалося, то тільки з маленької букви.
“І ЗНОВУ Я ПОБАЧИВ МАРНОТУ ПІД СОНЦЕМ: БУВАЄ САМОТНІЙ І НЕ МАЄ НІКОГО ВІН ІНШОГО. СИНА ЧИ БРАТА У НЬОГО НЕМА…”
Сина чи брата у нього нема… СИНА… У НЬОГО НЕМА… і нічого нема випадкового у дні покути та темряви! Сина… нема…
Чому досі не приходив Віталик? Хочу бачити свою дитину… Де він?
Станіслав, відчувши мій розпач, злякано закриває Біблію.
Каже винувато:
– Да, забув сказати: дзвонив Віталик! Дуже переживає за тебе і каже, що все зробить, аби якомога швидше завершити справи і прилетіти. Зараз в них, каже… “напряжонка”… Наказав тобі триматися. Так що…
Не треба, Станіславе! Я сплачую борги… Плачу… плачами.
Ніхто так не знає добре дітей своїх, як матері. Та, власне, яблучко від яблуньки далеко не котиться… ще дотепер мала ілюзії. Тепер – не маю: син і на похорон мій не приїде, якщо це… не входитиме в його плани. Хай йому Бог помагає! Та, врешті, нічого зі мною не станеться, як дитина поживе полюдськи серед нормальних людей у нормальній державі. Тим паче, що це коштувало мені стільки зусиль… Буквально за місяць до катастрофи, себто до мого каліцтва – цього безжального удару судьби по нашій родині, вдалося, таки вдалося пропхати Віталика клерком у радянське посольство у США.
Але тепер, коли впав, мов картковий будиночок, радянський Вавилон і колись вірнопіддані розскочились по своїх незалежних норах, і зосталися, як на цідилку, всі представницькі інститути колись “непорушного” за кордоном, що з ним, моїм Віталиком? Станіслав запевняє, нібито син після “державотрусу” і розвалу СРСР зорієнтувався і зостався працювати в російському посольстві… І нібито йому справді в тій амбасаді непогано ведеться, у що я, чесно кажучи, мало вірю. Хто-хто, а я не маю жодних ілюзій щодо ділових якостей сина. А може… життя – жорстокий учитель, не таких вчило умурозуму. Дай Боже, щоб і моя дитина не зосталася серед дурнів на ослячій лаві!
– Що ти кажеш? Ти щось сказала? – Станіслав споглядає мене крізь замацані скельця окулярів індиферентно, як щойно перетятого ним черв’ячка.
Заперечливо хитаю головою, прощаючи йому цей погляд. О, всепрощення – велика річ! Очищає і окрилює! Хочеться бути ще добрішою, ще милосерднішою, як… мати Тереза. Тепер розумію старих черниць… розумію тих двох щасливих нещасних, що скрашували мої темні лікарняні дні. Раніше знала тільки солодку спрагу помсти. Впивалася нею, як убивця запахом свіжої крові. І воздавала своїм кривдникам явним і уявним за злая… Поспішала поперед Бога, не розуміючи, що всім нам на цьому світі сповна воздається за діяння – і добрі, і злі. Зухвалиця, я заслужила те, що заслужила…
Як я гидувала колись каліцтвом, молода і здорова! Від одного вигляду нещастя людського під груди підступала нудота, бр-р-р! А тепер… ловлю цей вираз на пісному личку Каті, в погляді чоловіка.
Чи, може, це – плід моєї хворобливої уяви? На жаль, як тепер мені здасться, все наше життя, вчинки і поведінка – реакція уяви на довколишній світ. Всі катаклізми світові, земледержавотруси, криваві глобальні трагедії, планетарні жахіття народжуються в середині людини – в душі, мозку, утробі…
Людина народила сина Божого і найжахливіших вовкулаків.
Створила портрет Мони Лізи і атомну бомбу, захват і заздрість, поклоніння і ненависть. Буття прекрасне і прекрасний у своїй довершеності світ. Жахливі і огидні – люди… у своїй недосконалості. …Іноді здається, що думаю вголос. Після інсульту не годна себе контролювати. Крадьки зиркаю на Станіслава: обличчя його незворушне, окуляри байдуже полискують. Старий чоловік у старому спортивному костюмі шпортає собі поволеньки свою бараболю… Нема куди поспішати. Все – позаду. Життя, кар'єра, влада, радощі буття… Попереду – фініш.
Темний провал. Ніщо.
У навмисно сповільнених рухах чоловіка, блаженному статечному спокої вловлюю наразі гостре трепетно-болісне бажання подовжити, розтягнути кожну мить цієї погідної сонячної днини, насолодитися тихим теперішнім… від страху перед майбутнім!
Нема нічого випадкового у час покути! І старість дарована людині, щоб зупинитись, оглянутись, перевести подих, осмислити пережите, перебуте, пере… паскуджене…
О мій любий Станіславе, ми відчуваємо, ми думаємо однаковісінько, бо ми з тобою, як… як дві половинки перетятого лопатою дощового черв'ячка! Нарешті!.. Печальне єднання двох витіпаних, як дві горстки конопель, душ… Але, коли по правді, то не було поряд зі мною людини, вірнішої за Станіслава. Адже, якщо оглянутись назад і бути чесною, він ніколи по великому рахунку мене не зрадив, не продав. А міг! Ще як міг! Але – чому? Чому? Невже любив? Тож запитай, не бійся, запитай. Ось він стоїть перед тобою ще живий. Стоїть, обіпершись на лопату: відпочиває, щось своє думає. Чи не про те, що й ти, Саню? Чи ж не нишком згадує, як захищав, як брав на себе ганьбу розбещеної жіночки, як затикав чорнопіднебінні пельки донощикам і анонімщикам, як потурав ігрищам у геніальну письменницю… Але, Станіславе-е, вважай, ті жертви були не тільки заради мене, нашої сім’ї, а й заради тебе, мій коханий…
Адже ж ти любив над усе своє м’яке золочене крісло на Горі, до якого буквально приріс куприком, над усе шанував свій державно-партійний клан, де сповідувався суворий закон: “Міцна сім’я – міцна держава”. При останніх вождях розлучення розцінювалося як порушення партійної дисципліни і нікому – до найдрібнішого чиновника – в голову не могло прийти відправити свою підстаркувату супружницю у монастир і одружитись на молоденькій секретарці чи масажистці, як то чинять без стиду та сорому новоспечені провідники нації – нардепи нової Верховної Ради. Байдуже, що для потіхи старіючої мужності державних мужів викохувалися цілі табуни високоідейних кобилиць у елітарних партійних стайнях… Зате про людське око: святая святих була – сім’я!