Однак жертва природного відбору – Коко не мав за вбогою душею цього, тільки хист до плазування. Він запобігав перед кожним, хто стояв на міліметр вище за нього на суспільній драбині, люто при тому його ненавидячи. Вічний хлопчик на побігеньках, старший куди пошлють… Та що казати! Є такі у кожній конторі. Бо ж титуловані й везучі кар’єристи оточують себе не розумними і здібними, що можуть підсидіти їх, а слизняками і євнухами, якими можна попихатися до кінця світу, які ні на що не претендують, щасливі, що крутяться пилом довкола світил, в надії одружитися на їх дочках і в такий спосіб доскочити маєтку. Але професорські доньки мали на увазі когутиків. І від безнадії безпросвітної прилипали ті до кафедральних дам, підносячи за ними шлейфи і портфелі.
Мій когутик, мій Коко обрав дамою серця мене… І, як всі бездарні шелихвости, почав з поезії. Щоранку у шухляді свого стола знаходила заслинений віршик. Перечитуючи заримовані освідчення у вічнім коханні, звичайно, розуміла: не ті обшири, не ті масштаби, проте… усе-таки почувалася такою собі кафедральною Беатріче. Але… чого хоче навзаєм цей прищавий Дант? Хоч на його гостренькому писочку від народження було написано Божою десницею: хочу їсти, хочу пити, хочу добре жити…
Ясно, що від мене він жадав не шлюбного ложа, не поцінування поетичного таланту. Мала взяти на абордаж… його разом із дисертацією. Однак, поки що Курій слинив свої віршики, я, мов нічого не відаючи, складала їх в акуратний стосик, іноді перечитуючи кафедральним “подружкам”, бо ж що то за любовний роман, коли про нього ніхто не знає?.. І це була необачність. Кафедрою поповзли плітки, подейкували, ніби це я стулила Коко дисертацію. Ну, такої високої оцінки своїм інтелектуальним здібностям від колег не чекала!
Щоправда, після інтимної здибанки на якійсь запушеній, позиченій у друзяк дачці, Коко втиснув мені свій многолітній труд. Припер, гад, за двісті кілометрів замість коробки добрих цукерок… Ощасливив!
Не треба великого розуму, аби, пробігши очима опус по діагоналі, збагнути: слабенько! Не тягнув Коко кебетою на вченого, як і талантом – на Данте. Та, власне, ні на що путнє нічим не тягнув. Але шкода було хлопця, і я втрутилася. Захист його дисертації відклали не невизначений час, аби просто не провалити. Однак в того йолопа не стачило мізків оцінити послугу. Затявся, паскудник. Із поезії перейшов на анонімки, жанр, достойний злісних кретинів. Але мої люди скоро збили йому натхнення. Я ж втратила цікавість до віршомаза навіки.
Він для мене щез, випарувався, хоч і ліз щодень в очі, тиняючись з ображеним виглядом по кафедрі. І от цей нещасний… ця мстива личина випорожнилася “сповіддю” гнаного і репресованого “борця”, переслідуваного “генія”. І, виявляється, ті “нагінки й обструкції” юному обдарованню організувала я, Олександра Рибенко-Ясінська!
Це якась пошесть! Тепер кожна жаба, користуючись свободою слова і совісті, норовить проквакати із свого намулу про своє героїчне минуле, омитися в йорданській воді відродження і втиснутися в лави подвижників, борців за суверенну і соборну! І думають, що всі забули про те, що вони ще вчора в гробу бачили неньку Україну з її мовою калиновою-солов’їною! І яскравим прикладом тому оті віршики Курія, написані “могучим русским языком”, що й досі припадають пилом у нетрях мого архіву, перев'язані рожевою стрічкою.
Звичайно, могла їх запросто надрукувати в якійсь газетці у відповідь на “сповідь” Коко, та не хочу ганьбитися, опускатися до рівня куріїв. Волію бути роздерта вовками…
Сонечко вже над захід. Дерева стелять на землю легкі прозорі тіні. Але я – не про те. Я про те, що всі наші проблеми, всі радощі і біди закладені у нас самих. Людина осмислює себе підсвідомо чи свідомо у трьох вимірах: стать, національність і класовість або ж, як нині, приналежність до клану. От і все. І як би ми не противились, ув'язнення в цім трикутнику спричиняє і нашу суспільну поведінку і менталітет, і життєвий устрій. І всі протиріччя людські. Хто б що не говорив, а ми всі сидимо у рідних трикутниках, як в окопах… Трикутні придурки, до того ж – нещасні. Бо для повного щастя треба бути круглим дурнем.
В ОКОПІ… Я теж закопалася у своєму окопі-трикутнику – упослідженості, злиднів, каліцтва… Переосмислюю, переоцінюю… і знову ж таки у трьох вимірах. Ще вчора була там, на сяючій вершині, на “Горі”. Блискуча, шикарна жінка. Вибрана з вибраних… Була такою, якою мене робило життя, оточення, всілякою – доброю, злою, нещасною, жорстокою, безоглядною, грішною, щасливою… Авжеж, хай там що, а я прожила життя конкретної живої жінки, непересічної, пристрасної. Що ж ви мене судите? І хто дав вам право кидати в мене камінням, вам, тим, які існували за тими самими, що і я, принципами і законами людського суспільства, хай недовершеного, вовчого?.. Чи, може, ви пурхали янголами, метеликами Божими з квітки на квітку, спиваючи нектар? Хто з вас, судді мої, творив лиш добро і не сподіяв зла ані ближньому, ні дальньому своєму? Лицеміри, лицедії… На жаль, мстите мені і, на жаль, по заслузі. Бо мене мало четвертувати за те, що одних не дала виморити голодом, других – “посадити”, а третім слизням чіпляла на вутлі груди ордени та значки лауреатів державної премії імені Кобзаря, тим самим принижуючи високість національного духу… А тепер розплачуюсь…
Але запам’ятайте собі одне: це не ви, а НЕБО мені мстить за те, що, маючи ВСЕ, я нічого мудрого і доброго не зробила на своїм віку. Нічого не надбала. І, врешті, так ганебно випала з центрифуги диявольських житейських марафонів…
Станіслав бариться. Щось там грюкає, стукає, хряскає дверима машини. Певно, ладнається від'їжджати. А я б із задоволенням зосталася на ніч на дачі. Так давно не бачила зоряного неба, не чула тиші…
Одну із прикуплених квартир подарували Сашуні, іншу, фешенебельну, в центрі Києва здаємо за долари під офіс американській благодійній організації – одній з тих так званих “неурядових” інституцій, яка за кошти Вашингтона здійснює в країнах третього світу державну політику духовної експансії.
Без атомних і ядерних бомб, без оголошення війни, ненав'язливо і по-діловому юне військо місіонерів слов'янського походження давно перейшло кордони розваленого Союзу і довершує те, що не встигли зробити засоби масової інформації, ЦРУ і ФБР за 70 років. Сіє на руїнах вчорашньої наддержави мудре, вічне, світле: всепереможне захоплення американським способом життя, американським способом мислення і діяння, спрагу свободи, ілюзію здійснених можливостей. Міф про Америку й американський спосіб життя, мов пухлина, розростається у нашій суспільній свідомості, пожирає здоровий глузд, притлумлює, вичавлює з голів почуття патріотизму, національної гордості, людської гідності, врешті решт! А тележурналісти, які донедавна залякували нас жахіттям “загниваючої” Америки, нині захлинаються від дифірамбів “американському феноменові”, нав'язуючи комплекс неповноцінності розгубленим “совкам” “от Москвы до самых до окраин”…
Що ж до мене, то за великим рахунком нічого не маю проти Америки, – сама була в дикому захваті, особливо від добробуту американців. Однак легкий флірт із заморським раєм і трагічна любов до рідної землі – різні речі! Тим більше, що святе місце порожнім не буває. Вакуум заповнюється любов'ю до далекого ефемерного і зневагою до свого, рідного, реального.
Шкода, але виходить так, що історія повторюється: рятуючись від азіатського іга, потрапили під західну окупацію.
Найгірше, що руйнуються моральні устої, традиційне розуміння добра і зла, честі і ганьби. Тотальне насильство, тілесна розгнузданість заполонили наш ефірний простір… Чом не роздуми для письменника? Але письменники мовчать. Мовчать ті, що ще недавно репетували на барикадах перебудови про радянську подвійну мораль, колотили народом, скидали з п'єдесталів бронзові бюсти і пам’ятники вождів. Мовчать колишні “володарі думок”, “інженери людських душ”, “цвіт інтелігенції”… Забуті, самі повержені з п'єдесталів, не затребувані новим часом, загублені у всенародному блуді, одурені самі собою…