Хтось із колишніх партократів приніс на хвості, нібито по бібліотеках тихенько списують книжки про революцію, колективізацію, громадянську та Велику Вітчизняну війну, яку вже соромливо іменують просто Другою світовою, тобто усі твори, написані з позицій комуністичної ідеології. А це, вважай, книжки трьох-чотирьох поколінь письменників. І оцих, побитих міллю і життям. Вони ж, нещасні, не відають, яке “безсмертя” їх чекає… І не треба. Нехай думають, що творили – на віки, що недаремно змарнували своє життя, переводячи папір і чорнило.
Вітаюся, наліво і направо киваю головою Божим обдувайкам, людським кульбабкам, колись відомим, знаним письменникам, діячам… Колись я дивилася на них знизу вгору, заздрячи Лорі, яку вони мали за рівню. О, як вони з нею носилися! Мов із розбитим яйцем: “А-ха-ха! Ко-ко-ко! О! О!
Орленко! О! Орлиця!”. Мене ж обминали поглядом, як непотріб, не відаючи, що скоро, дуже скоро я дивитимусь на них із своєї “Гори”…
Н-да… А тепер от ми – рівня. Нас зрівняло життя, підступна, завжди непевна судьба інтелігенції на цій землі, в цій державі чудес і беззаконня…
Займаю в самому куточку чергу, стою, слухаю. Фойє гуде, наче вулик. Одні скаржаться на письменницьке життя-буття, старість, злидні. Інші – раденькі, що тепленькі, себто – ще живі, що трапилася нагода прилізти до Спілки, побачитися з колегами, поспілкуватися. Треті ж – тішаться соборною, суверенною, незалежною і демократичною ненькою Україною і готові знову здихати з голоду, йти під кулі ради нових ідеалів.
О, невгамовне плем'я вічних революціонерів – їм аби на барикади!
Серед цієї літературної минувшини то тут, то там миготять і молоді лиця, похмурі, розгублені, виснажені. Підхоплені вітром національного відродження, вони вже написали всі свої молитви до України, і тепер не знають, що ж його далі робити: без роботи, без зарплати, без надії на те, що хтось багатий і добрий колись видасть однотомником важкеньким їх ридання за ненькою… Недарма ж наймолодша літературна генерація, що іменує себе андеґраундом, перейшла рішуче і безповоротно з метафори на матюки.
Ба, а то хто так енергійно гребе до мене, розсуваючи дебелими ліктями утлі тіла колег? Осяйна щаслива усмішка, мов сестру рідну вздріла. Фізія знайома, а як зветься, вбийте, не відаю. В тому, минулому житті, ми з нею навряд чи стрічалися в тісних компаніях. Радше в тісних кабінетах видавництва. Тактак, здається, була редактором мого… себто, нашого з Лорою роману “Криваві заграви”, і дивилася на мене, як Ленін на буржуазію, заздрячи люто мені, вишуканій, елегантній, безпечній, обожнюваній чоловіками.
Тепер ми з нею теж – в одній ямці, в одній черзі… Ну-ну, що ж цікавить цю копицю, цього бронтозавра в спідниці? Ах, як здоров'я? Та так: ще жива… Настрій? Оптимістичний. Н-да, це головне… От і все. Дружби не вийшло. Теми вичерпались. Усі, крім одної: болячки, яких у моєї колеги сто, вірніше, вона сама одна стокілограмова болячка, що вічно стогне віршами про нерозділене кохання. Однак вибачливо усміхаюся, даю зрозуміти, що бесіда ся скінчила, і колежанка гребе натовпом далі.
Слава Богу, черга рухається. Божі кульбабки виходять із дверей секретарських щасливі, в надії продовжити закордонними пігулками свої лічені дні. Проте розходитися не збираються. Товчуться, купчаться – набалакатися не можуть. Я розумію їх. Знаю, як страшно повертатися в порожній дім, одинокому, всіма забутому. Раніше корифеї та старійшини літературні оселялися в Ірпінському Будинку творчості, щось там собі цюкали на машинках друкарських по своїх кімнатах, гуляли зграйками по тихих алеях, а вечорами в клубі на другому поверсі дивилися кіно.
Ах, кіно! “Это было недавно, это было давно…”. Тепер “Ірпінь”, щоб вижити, віддали бозна-кому в оренду і бозна-хто тепер гуляє його затишними алеями. А письменницька братія сидить голодна й сумна по щілинах, та лиш спогадами ворушить…
Нарешті, моя черга. Заходжу. Добридень! За столом – мій вічний протеже “по части премий и наград”. Скільки пам'ятаю, щось канючив: то квартиру, то посаду, то премію. Вічно ліз у вічі, улесливий, злидень злиднем. Постійно скривлена, кисла пика цієї обділеної таланом і талантом посередності постійно висіла переді мною в повітрі, як надокучлива муха. Але зараз… возсідає на престолі роздута пихою до розмірів буддійського слона! Щось там буркнула і – очима в папери. Невже я так змінилася, що не впізнає? “Я вас слухаю”, – каже. “Та прийшла за ліками”, – кажу. “А де ваш рецепт?” – питає дерев'яним голосом. “А хіба вам повилазило: на морді в мене приклеєний”, – кажу, не моргнувши, і відчуваю, як починає терпнути ліва щока, як перекошується обличчя і в кутику рота закипає піна.
Мене так трясе і тіпає, що секретар блідне і, забувши про власну велич, кидається на поміч. Збігається поріділа в рядах літературна челядь. Мене садять на диван, пхнуть до рота склянку з водою. “Може, викликати швидку? Лікаря?.. Може, приляжете?” Я ще тільки на спілчанських диванах не вилежувалася!
Лише цього факту бракувало в моїй одіозній біографії! Поволі встаю, виходжу, затиснувши в спітнілій жмені упаковку із заморськими пігулками. Притихлі рудименти українського письменства перелякано-співчутливо проводжають мене вицвілими очима, і, певно, кожен з них думає, те ж, що і я: “Сік транзіт гльоріа мунді”…
SIC TRANSIT GLORIA MUNDI. Авжеж, приблизно так для всіх минає земна слава.
– Так, що – їдемо? Чи ти передумала? – гукає Станіслав.
По моїй руці кудись прудко біжить мурашка, руденька, із золотим прозорим черевцем. Тисячі руденьких заклопотаних мурашок раптом покинули свою роботу і очманіло бігають по мені, радісно лоскочуть волохатими лапками шкіру. Від їхньої метушні терпне рука, терпне потилиця, ліва щока, все тіло. І я поволі перетворююся на великий коричневий мурашник, одурілий від безладної, безцільної суєти маленьких прозорих брунатних істот. Мурашиний абсурд – от хто я. Але… про це знаю тільки я. І мушу, мушу триматися, аби не видати себе з головою перед Станіславом. Адже ж тільки і жде, щоб підловити, заскочити мене на ЧОМУСЬ і спровадити в “дурку”.
Сам він навряд чи помітить, що я всього-на-всього мурашиний абсурд. Ніколи не відзначався ні уявою, ані гострим зором. Це я – Я! – була його очима, вухами, носом! Його вовчим нюхом! А всі вважали, що лишень – шиєю. О, коли хочеш чогось доскочити коштом чоловіка, мусиш влізти в його паршиву шкуру і – крутити, крутитися, доки не станеш конусоподібною мурашиною горою. Але – мовчи. Не рухайся.
А то Станіславу нічого не вартує розкопирсати мурашник і викинути його за межу. Он він нещасного черв'яка дощового розполовинив лопатою і не здригнувся.
Страх перед Станіславом, що час-від-часу охоплює мою бідну душу, робить мене покірною і таємничою. Дивно, але я любила це скороминуще, полохке відчуття побоювання. В ньому щось було атавістичне, майже болісна потреба кожної жінки обожнювати чоловіка, благоговіти перед ним, сильним і мудрим? Не знаю… Здається, задрімала, або марю… Про що ж я?.. Та все ж про одне і те: про свій страх і… і крах.
Гора моя провалилась у тартари, в преісподню, разом з партійним Олімпом і творчим Парнасом. В один день пішло прахом усе, за що життя поклала. Кафедру історії КПРС перейменували швиденько на кафедру історії України, а кафедру історії філософії – на кафедру просто філософії. І майже вся професура та їже з нею дрібніший інтелект, ці вчорашні високоідейні літописці звитяг комуністичної епохи, ці номенклатурні Нестори, підібрані за всіма критеріями радянської науки і лояльністю анкетних даних, наразі перелицювалися, одягли шаровари та маніжки і, щоб їх не запідозрили в лукавстві, вчинили привселюдно ритуал жертвоприношення, заклавши новим богам, звичайно ж – мене! А чом би й ні? Підхо-дя-ща кандидатура! По всіх параметрах! Запекла партократка, комуняка, номенклатурна дама, нездара, аферистка…