Прощати, замість того, щоб гарячим залізом випалювати з душ цю ганебну національну рису характеру?! Авжеж, собі і не таке простиш!
Але – що мені до того? “Що вам Гекуба? Що Гекубі – ви?”.
Ви, ті, які не розуміють, що ПРОХОДИТЬ СЛАВА ЗЕМНА і приходить ЧАС РОЗПЛАТИ. День гніву і день ганьби приходить. І то скоро. Але про те не знає взірець соціальнополітичної мімікрії – Василь Іванович Троянський-Пшик, не відає Янус Многоликий, тим більше “душка” Краснобай, а з ними всі інші Шептуни Лучезарні…
Що не ввімкнеш телевізор, сидять колишні пристрасні обличителі Петлюри і Бандери, і всього українського буржуазного націоналізму у президіях Великого Збору українських націоналістів, Всесвітнього конгресу чи ще якогось соборного зібрання ОУН-УПА поряд із ними ж обпльованими ще недавно провідниками націоналістичного духу. Сидять, надуваються, виконують нове політичне замовлення з таким виглядом, ніби всі придурки, лише вони мудрі.
Аякже, мудрі. Бо на лекціях з політекономії добре засвоїли головний закон проклятого капіталізму, що світ – торговиця, на якій треба чим дорожче один одного один одному продати.
Колись вони усіх гамузом продавали, тепер їх усі гамузом купили. І посадовили у вітрину: дивіться, люди, як дешево коштують всі ваші ідеї і переконання. То ж чи варто за них кров проливати? Ліпше – торгуймо! Ярмаркуймо! На базарі марнослав'я! А народу в очі напускаймо туману, нібито ми, письменні-друковані, не відали, не знали про те, що знає кожна темна селянка: про замовчувані вами голодомори, репресії, тюрми і сибірські табори, про оспіване вами кріпосне право колгоспів і гігантів індустрії…
Знали, ще й як! Однак, як виховані системою зомбі, були переконані у правомірності, навіть необхідності, цієї “лінії” рідної партії, яку зараз називають ганебною війною держави проти свого народу. І – підтримували її, оспівували, ідеалізували, одурюючи людей, маніпулюючи їх свідомістю! Невже важко в цьому признатися? Адже – настав час покути.
На жаль, замість чесної покути – нове лукавство. Схоже, класичний приклад цинічного лицемірства і зневаги до многотерпеливого народу подав той самий Троянський-Пшик.
Про всяк випадок, адже невідомо чим завершуються визвольні змаги, Васьванич “забув” свою дорогу супружницю, донедавна секретаря по ідеології одного з райкомів столиці, у таборі “колишніх” – пишатися одесную коло Симоненка. Така собі Троянська кобила навиворіт! І тоді, коли пан професор викидав синьо-жовтий стяг з вікон кафедри історії компартії, його жона цементувала розпорошені компартійні ряди. Видно, ще є порох у порохівницях! Видно, грає ще компартійний обрік у необ'ємних клубах Троянської, каламутячи ностальгією за “проклятим” минулим революційну кров!
Отака вийшла синьо-жовто-червона сімейка! Чесна і патріотична! Та й чи одна? Розмальовані, мов какаду, на всі боки вправляються, в чотири клешні гребуть! Не відаючи, що все минає і немає нічого вічного під небом. Крім цієї землі, всепрощаючої, родящої і людину, і черва, хліб і сили дающої. Зцілющої і цілющої… Захланні покидьки! А мене зробили символом проклятого режиму, цапом відпущення власних гріхів, кинули на поталу, як колись Лору, і зробили вигляд, що ми навіть не знайомі.
– Так ти їдеш чи ні? – гукає Станіслав, уже дратуючись. – Їду-їду! – відповідаю спроквола, а сама лежу, вдихаю солодкі земні пахощі… І чую, як минає злість, страх, роздратування, ана душі стає тихо і ясно, ніби у ранковому широкому предковічному степу.
Вертається Станіслав. Подає мені руку, допомагає встати.
Усміхаюся йому ніжно і… кокетливо. Очі чоловіка від здивування стають квадратними, як оправа окулярів. Бідний! За ці роки він відвик від моєї усмішки, від ніжного слова. На жаль, ніколи не пестила мужа свого, не обдаровувала ласками так, як варто було, як вміла… але чужих і часто-густо недостойних, невдячних…
О, Станіславе, любий мій Станіславе, муже мій, ще не пізно… Душа моя ще по вінця сповнена ніжністю. Тіло моє ще повне пристрасті і бажання… І вже ніхто і ніщо не завадить нашій любові!
Станіслав підхоплює мене за стан, і ми, майже обнявшись, майже щасливі, майже закохані, йдемо до машини. “Хто вона, що виходить із пустелі, спираючись на свого коханого?” “Поклади ти мене, як печатку, на серце своє, як печать на рамено своє, бо сильне кохання, як смерть… його жар – жар вогню, воно – полум'я небесне”…
ПОЛУМ'Я НЕБЕСНЕ…
Тож опали цим лагідним вогнем душу мою зимну, душу мою самотню, Господи. Одаруй любов'ю зрілою, як осінні сади, тихою, як поля по жнивах, жаданою, як останнє тепло, високою, мов прощальний клекіт лелеки на небесних путях, Господи! Нагороди мене вдячною любовію до цього чоловіка, щоб душа моя спізнала, нарешті, гармонію… Боже, вчуй молитви мої, втамуй печалі мої, очисти від скверни, від липкої смоли хіті, мов від лепри! Господи! Не покинь мене в надіях моїх…
Я плачу і сміюся, заховавши лице на грудях Станіслава.
Ридаю, як дитина, голосно, впереміж зі сміхом. Із прозорих дачних кущів витикаються перелякані лиця сусідів. В повітря здіймаються з кущів гамірливі хмари дрібного птаства. А я – я ще тісніше тулюся до чоловіка, вдихаючи знайомий і рідний запах його тіла. Відчуваю, як Станіслав спочатку розгублено, а далі все міцніше пригортає мене. Сусідські наполохані лиця знічено пірнають у кущі, а ми сідаємо у стару свою “Волгу”:
Станіслав за кермо, а я – позаду, вмощуюся, витягнувши хворі ноги. Рушаємо. Їдемо. Поволеньки собі торохкаємо, як і належить пенсіонерам, статечній сімейній парі, що повертається з дачі додому, в рідний дім і везе дітям та онукам гостинці від зайця. Ідилія та й годі! А хіба ти, о, Олександро, не мріяла про такий надвечірок свого життя? У хвилини розчарувань, втоми від зрадливих коханців, бурхливих скороминущих закохань? Хіба не тужила за родинним затишком, в якому тихо і мирно будете старітися удвох із Станіславом, втішаючись взаєморозумінням і повагою один до одного.
Пригадуєш, як стояла, мов обпльована, на тротуарі аж десь у Вишгороді після побачення з тим прищавим недоноском Коко?
Ошаліло ловила таксі: швидше, швидше додому, у білосніжну ванну, під пругкий освіжаючий душ! Нудило від чужої запущеної (певно, холостяцької) халупи, несвіжих простирадл, худого, липкого від холодного поту, тіла перепудженого полюбовника.
Почувалася приниженою, брудною, як остання повія. І раптом… пригадуєш? Повз тебе, мов миші у консервній банці, прогримотіли в інвалідній машинці двоє: він і вона. Вже немолоді. Негарні. Сірі та вбогі… однак… щось було у виразі облич цих нещасних калік, у вигляді сухеньких голівок, що стриміли у віконцях, таке, що твоє шикарне єство, обвішане чорнобурками, прилипло до брудного тротуару надовго, а душа – затужила, заридала, мов за чимось безнадійно втраченим…
За чим? За нехитрим, непоказним людським щастям злагоди і любові, якого ніколи не мала? О, Олександро! Бідна, окрадена Олександро! Ти стояла, везуча, красива, маєтна і можновладна, і заздрила двом нещасним калікам, двом щасливим закоханим.
Що ж, видно, Бог бачив тебе на тому тротуарі у Вишгороді. І чув. І от через десять років послав тобі те, на що позавидувала: старість, каліцтво, вірного мужа, приязну любов між вами, співчуття і прощення.
Тож усміхайся, Олександро, впивайся нехитрим своїм щастям, може, якась блудниця, повійниця якась, уздрівши в старенькій “Волзі” пару сивих голубочків, заридає від сорому і вийде з темного лісу гріха на праведну дорогу.
Гаряча і солона, мов сльоза, хвиля ніжності і любові до сивого чоловіка за кермом накочується на мене, накриває з головою. Мимоволі простягаю руку, лякливо і трепетно торкаюся пальцями його потилиці, шиї… Як ніколи колись… мов юна закохана. Станіслав від несподіванки стенає плечима, знічено покашлює. Не ждав від мене… ніколи не чув на тілі своєму сповнених жаги, ласки і щему легеньких, як метелики, дотиків моїх рук. Інших, інших я заманювала доторками співучих, жагучих пальців у прірву насолоди, у чорторию гріха! Іншим шепотіла безсоромні освідчення, а зі Станіславом відбувала хвилини близькості мовчки, незворушно, як надувна лялька… Інших… але – де вони тепер, ті, інші? Нема… Забуто, зневажено…