Сестра моєї самотності – Галина Тарасюк

Та – годі! Досить спогадів, досить терзань! Ще не вечір! Ще лиш надвечірок! Тихе, погоже (усе-таки – погоже!) надвечір'я… І ти ще жива, о, Олександро… А скількох вже нема… вже там, за пругом життя… А ти – є! І ще думаєш про кохання, ще жадаєш його. І дідько з тими злиднями, і чорт із тими катаклізмами, коли ти ще жива, і живий Станіслав, і ви, слава Богу, не під церквою, а їдете собі у “Волзі”, і їдете у свою квартиру. А, приїхавши, ти ще зможеш дошкандибати до кухні і насмажити, як порядна ґаздиня, своєму ґазді дерунів із барабольки нового врожаю. А, коли напечеш повну миску, поллєш їх часником зі шкварками, покладеш на стіл перед Станіславом і дивитимешся, як він їсть, точнісінько так, як дивилася на трапезу твого батька мати, як дивилася баба Харитя на діда Адама за вечерею, як робили споконвіку всі селянки: отак сидітимеш напроти чоловіка, підперши кулаком щоку, і – дивитимешся, сповнена любові і світлої радості…

А коли чоловік питиме чай, подзвониш Сашуні, своєму сонечку ясному, тигренятку своєму, і чекатимеш, затамувавши подих, що відповість тобі це чарівне, самовпевнене створіння, твоє геніальне продовження…

Дитя нетверезого кохання Віталика і тої малої заволоки, дочки п'янички із Ворзеля, Сашуня росла в атмосфері перманентних скандалів, п'яних дебошів і гульбищ, в яких кохалися її аристократичний батечко і підвальна посмітюшка мама. Тобі ж, о, Олександро, було не до внучки. Любов і жалість до цього нещасного, покинутого напризволяще звіряти, прокинулася в тебе в лікарні, на смертному одрі, всіма забутої. На той час Віталик зі скандалом розлучився з Ольгою і виїхав у Штати, забувши своє чадо в кооперативній квартирі на Русанівці.

Очунявши після інсульту і пропадаючи від самотності, ти примусила Станіслава розшукати Сашуню і привезти, принести до тебе. Тобі треба було когось любити, кимсь… заповнити страшний вакуум у душі, пустку довкола себе… кимсь рідним, дорогим, беззахисним…

Відправивши Станіслава, марила Сашунею, мліла від передчуття зустрічі із крихіткою. О, ти всю – всю її обцілуєш… її рученьки пухкенькі, її ніженьки, її щічки солодкі… Обдаруєш свою лялечку, кицуню свою іграшками та солодощами! Уявляла, як світитиметься від щастя Сашунине личко… сяятимуть оченяточка… І раптом відчинилися двері спальні і… ніколи не забудеш повного ненависті, недитячого погляду з-під лоба. Зацьковане звіря, виряджене в яскраві закордонні шмотки! Господи, невже це ота пелюсточка ружова, яку ти їздила на “Чайці” забирати з пологового будинку разом з її стервою мамою?! Тебе охопив жах, однак, пересиливши себе, покликала якомога лагідніше:

– Сашуню, золотце, ходи до Бусі. “Стерва ти, а не Буся”, – в унісон твоїм думкам тоном перекупки відповіла Сашуня і, зло ошкірившись, запитала:

– Зачєм развєла нас с папкой?

За цим резонним запитанням Сашуня сипнула таким добірним матом, такою брутальною лайкою, що ти обімліла. О, судьба тебе не милувала, вона вирішила розправитися з тобою, розмастити тебе по землі! Добити жахливими словами, які, мов чорні стріли помсти, вилітали з вуст безневинної дитини. І нерви твої здали, і ти заверещала від жаху:

– Забери! Забери її!.. Бо я не витримаю, я більше не витримаю!

Оце був справді крах, кінець всім твоїм надіям, всім честолюбним намірам… Сашуня була гріховним плодом і безневинною жертвою всього твого безумного життя, диявольського марафону… розплатою… Діти – дзеркало твого життя… Хто це сказав? Але чому тільки тепер пригадалися тобі ці правдиві слова? Ні, нічого нема випадкового в день покути!

Господи, чого мені так… навкіс-перекіс? Чи я в Тебе теля з’їла?

Чи найбільше перед Тобою завинила?

Рука, ще мить тому ніжна, ласкава, трепетна рука закоханої жінки нервово стискає плече Станіслава, що зосереджено кермує собі “Волгою”.

Але, Господи, чи мені одній так? Ніби у когось воно, те життя, щасливіше? Неправа я, Господи, неправа… Прости мені, Господи!

Переводжу дух, виринаю із спогадів, як із ополонки, озираюся: яка краса! Їдемо лісовою дорогою. Попереду, мов хлопчисько, біжить поміж червонокорих сосон і золотоголових кущів – сонечко призахідне! Бідне дитя! Не відаю, якими методами виховання “впливав” на Сашуню Станіслав, в той час коли я ридала в істериці, а потому, наковтавшись снодійних пігулок, переживала кошмари, але вранці прийшла до мене внучка сама. Обережно, мов кошеня, потерлася об мою руку, насторожена, готова кожної миті здибити шерсть…

От бісове поріддя! Три вершка від горшка, а стільки характеру! Викапана бабця! Істинна Олександра РибенкоЯсінська! Хоча… ще з крутішого тіста. Бо не ця шмакодявка, а я – стала перед нею на коліна і попросила пробачення, і випросила прихильність. А Сашуня, мов королева, поблажливо дозволила любити себе.

Потроху, поволі ми звикали одна до одної. Станіслав же став навіки вірним мовчазним рабом внучки. На ньому юна Ясінська випробовувала свій безневинний хист тирана. Фантазія дитини на рахунок тортур була невичерпна. Вона вигадувала все нові і нові витончені катування для мовчазного покірливого Станіслава, буквально замордовуючи його. Однак до мене мала бестія проявляла щось подібне звіддаля до дитячої любові. Хоча скоро ніжні обійми і поцілунки переходили у душіння, щипання, кусання, дряпання, і я, втративши терпець, лупачила Сашуню, як глуху зозулю. Ми обидві верещали, мов недорізані, та через хвилину знову обіймалися і цілувалися.

Вередливе дівча хоч і завдавало клопоту, та водночас наповнювало наше із Станіславом життя новим змістом. Тепер наше існування мало хоч якийсь сенс. І ми були щасливі, коли “Олька – дочка алкоголіка” повіялася з черговим “бой-френдом” на моря, подарувавши нам Сашуню на цілісіньке літо.

Зараз осінь. Сашуня в будні ходить до школи, живе зі своєю мамою, а вихідні проводить у нас. І, як колись моя свекруха пані Ясінська з мене, так я тепер із Сашуні – дикого, жорстокого, неотесаного звіряти – ліплю, виліплюю витончену, граціозну, прекрасну юну Галатею.

Моя дівчинко, ти не тільки продовжиш мене, свою Бусю, на цій землі. Ти перевершиш мене. Ти візьмеш реванш за всі мої програні битви! Ще не знаю, не придумала, ким ти будеш. Але – не посмітюшкою, не куріпкою… Бачу твою тонку постать, тонку, мов кинджал, у водоспадах шовків, у хмарах парфум.

Марія Стюарт… Олександра Ясінська! Ти чуєш мене, Олександро Ясінська? Головне в житті – вміти тримати спину.

Вміти тримати спину!

Сонечко вже не біжить через ліс, як хлопчисько, навперейми з машиною, а статечно, як натруджений чоловік, поволі опускається за овид. Тихо сутеніють ліси, і поміж потемнілими соснами зачинають свій вечоровий танок ледь видимі тіні мавок…

Шкода, що немає з нами Сашуні… Але то нічого: я їй обов’язково розкажу про сонячного хлопчика і лісову сутінкову дівчинку… Дівчинку химерну, незбагненну, вічну дівчинку, яка вже тисячу років питає когось невидимого, когось над нею:

– Навіщо ти покарав мене пекельною спрагою любові, навіщо? Навіщо, мов джерело, наповнюєш мене по вінця – до безтями, до розпачу – нею і я, мов причинна, вихлюпую її, святу і наївну, на недостойних, о, як часто – не гідних, щоб самій не захлинутися її чистотою, не перетворитися намулом, де буяють лиш мочарі і живуть балухаті жаби відчаю і самоти?.. О, навіщо так мучуся, так страждаю, так понижуюсь, ридаючи вслід подорожньому, що, причастившись, іде собі геть і розтає у спекотному мареві життя? Він іде, вдоволений, навіть щасливий, що не доведеться більше вдивлятись у глибини, які лякають бездонністю неба, віддзеркалюючи буденність його обличчя і душі його, позбавленої світла. Та насправді не він, не він покидає мене, віддаляючись, а я – сутінкова лісова дівчинка, дівчинка – лісова криничка – покидаю цей світ і затихаю сльозою, прозорою горошиною у темені земній між білого коріння трав і дерев, і рани серця мого зашиває спокійно і радісно степовий чебрець…

Боже, невже до мене повертається здатність мислити метафорою, образом?! Невже мій нещасний, розбитий інсультом мозок здатний думати?! Боже, невже ти змилувався наді мною і по стражданнях, по тортурах повернув моїй душі талант любити і… творити?!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: