О Станіславе, я хочу писати, писати, писати! Я люблю тебе, Станіславе! І Сашуню, і це надвечір'я, і ці ліси, і звірів у них!
Я легко і весело обнімаю чоловіка за шию, і ми сміємося, мов двоє юних закоханих, безпечно, безтурботно… Господи, не погаси в наших стомлених душах полум'я своє, Господи!
В'їжджаємо в село. Безлюддя. Тільки в самому центрі біля магазину – черга. Одні старики. Видно, чекають, коли привезуть із райцентру свіжий хліб. Замолоду ці скорчені, замордовані важкою фізичною працею селянки вміли пекти свій хліб, бувало, що навпіл з лободою, кукурудзою, та частіше – білий та рум'яний. Однак реальність відучила їх від круглих паляничок і привчила до “заводських цеглинок”. і нині, при розрусі, колгоспної пенсії їм вистачає лиш на казенний хліб…
Зупиняємось, посмутнілі, з відчуттям провини за свій недавній сміх. Виходжу. Мовчки пристроююсь у кінці черги, за ватяною жилеткою і картатою зеленою хусткою. І нічого.
Почуваюся у звичній, майже рідній стихії. Мене обзирають з цікавістю, але не вороже. Та й чого б то? Звичайна, немолода вже жінка, в старому спортивному костюмі, в потертому пальтечку наопашки… І чоловічина вже підтоптаний… середні собі люди, байка, що на “Волзі”… Либонь, з дачі їдуть, згадали, що дома хліба нема… Хай чекають… Може, й дочекаються…
Кутаюсь мерзлякувато в пальто: щось під вечір похолодало.
Усміхаюся цікавій картатій хустці, а далі кожному з черги, хто з безцеремонною невинністю оглядає мене з ніг до голови. “Добрий вечір!” Мій нещасний, бідний народе! Світ давно живе в 1991 році, а на вашій вулиці, землячки мої, ще осінь одна 1861-го. Вас з ласки самодержавної звільнили, нарешті, від кріпосного рабства, а ви, налякані клятою волею, не знаєте, що з нею робити, та й стали в чергу по казенний хліб! І я з вами.
Вільна, звільнена від державної суєти, від сяйва “Гори”, від марнослав'я і марнослів'я… Тепер я просто…
ЖІНКА З ЧЕРГИ. Так, з черги, але ви, напевно, думаєте, що з черги за хлібом? Хто зна… Може, за царством небесним, бо за земним ми вже відстояли…
Порятунок від біди, від горя теж приходить неждано.
Спасінням моїм від одичіння, від лютості і образи на цілий світ, врешті, від душевного краху стала Сашуня. Віддушиною у глухій самотині, яку облаштували мені мої колишні друзі, стали… черги. О, раніше боялася їх, мов чорт ладану, вірніше, народу боялася, озвірілого від постійного дефіциту імпортних товарів за радянської влади, тепер – вітчизняного шматка хліба.
Приходжу в черги, як у театр абсурду, де нібито нормальна публіка спонтанно і правдиво (як у житті) розігрує якийсь божевільний спектакль свого життя. Вперше опинившись у цьому вертепі (пришкандибала за пляшкою кефіру), одуріла від гамору, агресивності та войовничості співгромадян. Ну, чисто тобі український демократичний парламент. Усе за верховним зразком: більшість ганьбить і проклинає демократів, починаючи від Горбачова і завершуючи націоналістами-бандерівцями разом з Кравчуком, а тепер вже й комуністів з Морозом і Кучмою заодно. Меншість, звісно, патріотична інтелігенція, стоїть на смерть за суверенну соборну неньку Україну, впиваючись довгожданою свободою слова, а головне – впевненістю, що за це, принаймні, завтра, не посадять.
Більшість, так би мовити, народ, або пролетаріат, який нічого ніколи не мав, окрім свободи слова і високого звання ГЕГЕМОН, навпаки, злий на нові часи і демократів, які звільнили його від високих “гегемонських” ілюзій, залишивши тільки утробний “ковбасний менталітет”. Демократи у свою чергу не можуть простити народові його політичну тупість.
А мене облягає планетарна печаль і безмежна жалість до цих людей, надто, коли якась колишня ударниця, фабрична медалістка з варикозними ногами, опухлими від п'ятдесятилітнього стояння за верстатом, прийнявши мене за “свою”, каже:
– Гаварят, Сталін убівал нєвінних людєй. Нє знаю, хотя січас і много пішут об етом… А вот шо цени постоянно поніжал і што всєго навалом било – помню. За пєрвую свою зарплату я купіла пєрвиє свої тухвельки на каблучкє, сітцевоє платіце, часікі і їшо на жратву осталось – во, с галавой.
Зі змішаним почуттям огиди і жалості дивлюся в її чорний беззубий рот, якому не відомий смак калорійної людської їжі, на непричесану голову, вицвілі очі, яким і не снилося людське життя. Мовчу, згідливо киваю головою. Не хочу правдою добивати це ошукане життям створіння. Нехай живе собі з переконанням, що і воно колись жило по-людськи. Тим більше, що в якійсь мірі ми обидві з нею – жертви демократичних катаклізмів.
Сільська черга різниться від міської поміркованістю, толерантністю до влади. Одні стоять, інші, підстеливши мішки та торби, з якими прийшли за провіантом, сидять рядочком просто під тином. Чоловіки смалять самосад, заходяться сухотними кашлями і філософствують про те, що селянинові при всіх властях “однака дяка і почот” – лиш роби, як чорний віл, ори та жни, а з тебе ще й третю шкуру деруть. Держава, як поганий колгосп. І вгорі, і внизу рвуться до влади, як до корита, аби наїстися, та дітям і правнукам нагребти. А про народ?.. Хто там про нього думає, як і колись, так і тепер…
Н-да, зразу видно, що не гегемон зібрався під сільським магазином, не гегемон…
– А важче жити теперечки стало з одної причини, – розмірковує сучасний сільський Сковорода, прилаштувавшись навпочіпки під тином та попахкуючи самокруткою:
– Не спорю, комуністи строїли собі рай на землі, але й нам, народу, кидали кістку: на, гризи і не дзявкай! От Брежнєв – сам крав і нам давав. А що – не правду кажу? Лахва була – йди на поле, бери, скільки донесеш, живи…
– Да, при Брежнєву трохи віджили, нема що казати, – зітхає картата хустка переді мною.
– Жили! Авжеж! Жив той, хто машинами крав! – злиться жвавий, як горобчик восени, чоловічок у куценькому піджачку і кепочці. – А хто – дірявою торбою, той так і зостався з торбою!
От сидить під тином – хліба жде!
– Е, нє не кажи, Миколо, легше було, – далі розмірковує філософ навпочіпки. – При наїджених комуністах і нам перепадало, а тепер чекай, коли наїдяться голодні демократи, доки накрадуть та по закордонах наїздяться… Як були комуністи, то було що їсти, а як прийшли демократи, то, вибачте, нема чим с…и…
– Та вже ж знов прийшли комуністи… От Кучма – хто?
Комуніст, і не скриває цього, а що змінилося – пуття нема… – І не буде, – виносить вердикт жовтенька хустка з квітчастим бережечком, – бо ніхто робити не хоче. Якби робили всі, як от ми в селі, то був би толк!
– Ага, тої, вони вам нароблять! Всі тепер – бізнесмени!
Колись спекулянтами їх називали, а тепер – по-закордонному: бізнесмени!
– Всі доларів хочуть!..
– Один з одного шкуру дере! Грабить та вбиває! Таке твориться по світу!..
– А нам – хоч би й що!
– А таки так: в нас найлуче, от подивіться, що робиться в тій Америці, по телевізору ж показують: одна стрілянина! Нє, нема краще, як у нас!
Спонтанна дискусія завершується одноголосною злагодою, що “в нас – найкраще, аби лиш не було війни”, і мова знову заходить про сільські події, балачка крутиться довкола нехитрих селянських проблем.
Атож, у місті черга крутіша, бо голодніший народ. А голод, як відомо, стимулює соціальну і політичну активність. Часом у черзі за потрушками розгортаються такі політичні баталії… надто коли Бог зведе до купи заклятого комуняку із ще запеклішим оунівця… Ото пір’я летить, як зітнуться!.. І тоді і я не витримую! Не годна дивитися, як сам себе пожирає і нищить цей нещасний, одурений народ! І впадаю в раж, і… кричу, кричу у виснажені, перекошені від злості обличчя… Що я кричу? Що?
Про те, що в той час, коли народ поїдом їсть один одного, там, вгорі, на “Горі”, про людське око непримиренні сили, любенько об'єднавшись, розкрадають, розпродують Україну, і нас з вами, з потрухами!
Боже, навіщо я кричу? Навіщо принижую правдою обманутих вічних рабів? Навіщо їм знати, що вони, як були – ніщо, так і зостались – лиш прахом у підніжжі “Гори”, тільки глиною, з якої можна ліпити і солдатів, і патріотів, і рабів… Тож, справді, навіщо цих нещасних позбавляти ще й ілюзій про власну значимість?!