ЗА БОРТОМ. Але мудрий Соломон – Станіслав мовчить, хоч справді, тоді, у 90-му, ми почувалися так, як на кораблі, який нагло йшов на дно… Сьогодні, через три роки, відчуття катастрофи перетворилося на гірку реальність. Ми справді опинилися за бортом не тільки корабля-держави, ай- життя!
Чи може, то лиш так мені задається? Ти мене чуєш, Станіславе?!
Але Станіслав мовчить, вдає, що не чує. Однак, о, Олександро, ти відчуваєш, як між вами проскакує нервова іскра.
Ця тема для обох дражлива, бо, на жаль, без перебільшення, рівнозначна темі життя і смерті. Спочатку, коли ВСЕ це тількино затівалось у Москві, Станіслав у душі підтримував Горбачова, бо, як і тисячі чесних комуністів, розумів, що система зайшла в тупик, що рятувати її від краху старими методами репресій, “закручування гайок” народові, який пройшов всі етапи “большого путі”, все одно, що копати останню братську могилу під проводом “генерального” Бюро КПРС, яке насправді давно стало… ритуальним. Країна втомилася від маразму і перманентних похоронів вождів. “Гора” потребувала молодої крові, дерзновенного розуму і нових ідей… Усе це було в партії, але ці прогресивні сили нуртували по низах, не спроможні прорватися нагору, за мури Кремля. Безумовно, Кравчук до них належав, але до демократа не дотягував – хитруватому конформісту бракувало безкомпромісної любові до народу, тоді як любов до себе, коханого, зашкалювала, мов стрілка дозиметра у Чорнобилі. Та й Чорнобиль… його катастрофа стала першою помилкою першого кремлівського реформатора-демократа Горбачова і початком державної катастрофи. Другим прорахунком був сухий закон.
Трагедія на ЧАЕС, знищення в Криму виноградників, алкогольні бунти, безкінечні закордонні турне “сіятельної” парочки Горбачових – усе це працювало не на користь Генсека, і в значній мірі пригасило захоплення ним у душі Станіслава. А небавом Ясінський узагалі почав симпатизувати Єльцину.
Однак подальші революційні події у Москві, а особливо міжсобойчик у Біловезькій Пущі, відштовхнули і від того. Не міг простити тої пущі Ясінський і Кравчукові. А коли почалася з вини того, як вважав Станіслав, і ця “оксамитова розруха”, цей… двірцевий переворот під виглядом національновизвольної революції – з бурхливими всенародними маніфестаціями, підняттям синьо-жовтих прапорів, “ланцюгами злуки”, референдумами, то взагалі зненавидів “Лиса фарбованого”.
Але й ти, о, Олександро, заскочена зненацька непередбачуваним розвитком подій, мимоволі поділяла погляди Станіслава, особливо після того, як “опричники демократії” викинули тебе разом із рукописами з державної дачі.
Дивлячись, як розлітаються білими підстреленими птахами помережені рукою Лори сторінки роману про революційні події 1917-1918 років на Україні, ти плакала, не соромлячись враз очужілої прислуги, яка замість того, щоб, як раніше, бігти ловити розтерзаний рукопис, мовчки чекала, доки ти виметешся із номера, аби прибрати його для нового хазяїна – якогось новоспеченого народного депутата нової Верховної Ради.
Тільки тепер ти зрозуміла, які несхожі почуття переживають різні люди під час революції, і настільки точно і тонко відчувала це Лора, геніально відтворюючи душевний стан персонажів роману “Криваві заграви”… І взагалі, якими примітивними ідеологічними покручами були ви обидві з тою редакторкою з видавництва, котра по-варварськи калічила струнку архітектуру твору, брутально перетворюючи божественну симфонію правди на какофонію брехні, ламаючи прозору, дзвінку Лорину фразу на ходульні, але “правильні” лозунги…
Так, тепер ти розумієш, чому Лора, прочитавши роман, запила… А скоро по тому взагалі пішла з цього світу. І, певно, з великою огидою спостерігала з того світу, як ти, повержена “новою демократичною владою”, викинута за борт, кричала, що нікому не пробачиш “цей чорносотенний погром”, що “влаштуєш їм Нюрнберг”, що “ти їх, бандитів, не боїшся”… І, певно, питала: “А кого ж ти ТОДІ, о, сміятельна Олександро боялася? Чому ти, така безстрашна, запопадливо потакала усім тим… безчинствам, що чинила із совісною інтелігенцією система?” Твоя правда, Лоро, потакала! Потакала, бо знала, ХТО стоїть за цим! Авжеж, і хто тоді стояв за широкою спиною тої ж безграмотної редакторки і водив її рукою. І ти знала! Знала, що тих хлопців остерігалися і вищі за нас із Станіславом люди!
Але, Лоро, тобі легко дорікати, бо ти зі своєю правдою уже – ТАМ, а я зі своєю ще ЗА БОРТОМ ТУТ. Ще бовтаюся в розбурханому морі серед уламків свого білого корабля…
О! Олександро! Бідна Олександро, справді, те вигнання з привілейованого комуністичного раю тебе добряче налякало.
Повернувшись у свою міську квартиру, застала розгубленого, навіть розчавленого Станіслава. Чоловік сидів на кухні у повній темряві з Кримінальним кодексом СРСР у руках – єдиною річчю, яку прихопив зі свого кабінету в ЦК партії. Ти зашторила вікна, відключила міський телефон і тільки тоді ввімкнула торшер.
– Вимкни світло! – різко наказав Станіслав, і ти слухняно вимкнула. Не повечерявши, розійшлися по своїх кутках. Одно слово, залягли на дно. Ти найбільше боялася, щоби не почали вбивати один одного. Боялася громадянської війни, братовбивчої різні, терору. Ніде правди діти, ви обоє з чоловіком чекали фізичної розправи. На щастя, цим заколотникам, що підняли народ на повстання, було не до нас, тих, котрі, замість того, щоб вхопитися за стерно і вивести розтрощений “Титаник” у тиху бухту омріяного комуністичного раю, ображено спостерігали, бовтаючись у штормових хвилях всенародного піднесання, як його печальні залишки дрейфують в нікули уже під чужим правпором… Так, багато хто з “опальних” намагався перебути цунамі, підглядаючи за ним у щілинку телевізора…
Телевізор став єдиним вашим зв’язком із перевернутим догори дном світом. Світом, який на очах змінювався разом з ідеями та ідеалами, моральними цінностями, духовними пріоритетами. Світ, в якому для вас не було місця… не було місця ні вашим із Станіславом дисертаціям, ані твоїм книжкам… о, Олександро! Так дорого оплаченим, майже оплаканим твоїм книгам…
ІНКВІЗИЦІЯ!
Здавалося, Станіслав вибухнув цим словом, як кострище вогнем, щойно переступивши поріг. І ти злякалася невже почалось?! Але Станіслав, згадавши про твою хворобу, стишив гнів, заспокоїв: ні, ніхто нікого не смалить на вогнищах, просто… просто хтось із “колишніх соратників”, охоплених жахом перед майбутнім, зустрівши його на вулиці, розповів, нібито “повсталі маси” не тільки валять і розбивають радянські пам’ятники на площах, ай по бібліотеках нищать книжки радянських письменників. Правда, тишком-нишком, під виглядом переобліку списують твори ще вчора обожнюватих класиків і мішками виносять книжки на смітники або здають в макулатуру.
Ти, звісно, не повірила. Та все ж задзвонила Хавроні, а та у відповідь:
– Ги-ги-ги, боїшся, щоб твоїми “Загравами” народ не почав розпалювати “пічки-буржуйки”, рятуючись від енергетичної кризи, або використовувати “за призначенням” із доцільнішою метою… ги-ги-ги… в укромних мєстах? Ги-ги-ги…
Хівря знала, чим вколоти! Достеменно сама мріяла побачити твій роман прихромленим цвяхом до стіни у громадському туалеті! Змія підколодна! Забула, що, якби “на зорі незалежності” ти не порадила їй по секрету негайно забирати з ощадних книжок гроші, то полетіли б тисячі її папи-генерала за вітром свободи разом із вкладами простих радянських громадян! А так он квартиру дочці купила, книжку бездарних своїх нарисів видала – “Під сонцем свободи”… Тьху! Ще одна “дисидентка”!
Ще одна репресована! Щойно виповзла із запілля – з-під шинелі татуся-генерала! Хоч вже канонізуй, боркиню незламну!
Просто-таки Алла Горська!
О, як тобі хотілося висповідати Хаврону, сказати їй усю правду, але… ще не пора. Ще не прийшла твоя пора, о, Олександро… Але прийде. Обов'язково. І ти їм, цим “підпільним Хіврям”, цим відьмам комсомольським, ще влаштуєш інквізицію! Аутода-фе! Ото будуть горіти! Синім полум'ям! Просто на площах! На очах рідного народу! А чо' ж?