Дванадцята заповідь перепала тобі від матері. Ще в колисці ти знала: жінка, яка бажає чогось досягнути в цьому мерзенному, скроєному і пошитому на чоловічий копил, світі, повинна вийти заміж. І неабияк, а вдало. Аби за чоловіком почуватися, мов за кам’яною стіною. Щоб мати надійний тил, куди б можна було відповзти з кривавого поля брані, зализати рани, очуматись і з новими силами кинутись на ворога.
Ти була навчена і тому раніше за однокурсниць звила собі столичне кубельце, тоді, коли ще не впали твої акції і був вибір.
Не шукала, як інші, красеня, голого і безквартирного, а прицінилася до непоказного професорського нащадка, зате перспективного аспіранта кафедри історії КПРС із замашками майбутнього партійного діяча.
Що ж ви мені заздрите, сучки шолудиві? За що?! За те, що ви спали з найкращими хлопцями столиці, а я з цим… маминим синком, цим елітарним номенклатурним дятлом? О-о так, тепер я – на висоті, як ви кажете! А тоді?! Тоді ж втридорога, сторицею (!) платила за кожен теперішній день незалежності, влади і багатства!
Чого лишень варта була одна маман мадам Ясінська!
Скільки претензій! Ложка вівсянки їй в горло не лізла без порцеляни і срібла. Від одного її самозакоханого бридливокислого виду можна було зваріювати! Може, вам оповісти, як невіщила цій облізлій карзі? День в деньочок, га? Не діждетесь такої втіхи! І щоб ви знали, помийниці, що я безмежно вдячна свекрусі за світський вишкіл, за уроки витонченого єзуїтства, навіть за фельдфебельські окрики: “Як ти тримаєш спину?!”.
Отож, дорога, як ти тримаєш спину? О, золота заповідь від свекрухи. Тринадцята: за жодних обставин не забувай, що головне в житті – вміти тримати спину…
Тож не горбся, виструнчись, вище голову, ще вище, аби корона не спала!
О, як бісить плебеїв твоя рівна спина, твоя хода, твоя горда постава! Знали б вони, як пече вогнем рівний хребет, вічно напружені м'язи, як хочеться розслабитись, зігнутися в дугу. Але – не маєш права, бо чуєш кров'ю: чекають, чатують, аби стрибнути на зручний горб, і нікому не доведеш, що ти не верблюд.
Секрети секретами, заповіді заповідями, але до всієї цієї мудрості, стратегії і тактики треба, аби поталанило ще й на батьків. Для вдалого старту. Для престижу.
Біда, коли предки – убогі й сірі. Це ознака спадкової неспроможності, житейської генетичної безталанності, схильності до животіння… Ліпше б їх взагалі не було. Як правило, сирітство шокує благополучне оточення. І хоча всім тебе жаль, ніхто не хоче з тобою мати справу, бо від тебе тхне громадськими їдальнями, комплексом неповноцінності і агресивним правдоборством. А кому потрібен зайвий клопіт?
Cлава Богу, з батьками ти не мала проблем. З батьками тобі справді неабияк поталанило. Тож недаремно на віддяку судьбі чотирнадцятою заповіддю в кодексі ВЕЛИКОЇ ЖІНКИ вписана християнська: шануй батька свого і матір свою…
От ти й розслабилася, о, Олександро! Навіть розчулилась.
Кажуть, подібне умиротворення сходить на душу після сповіді… Уявляєш, скільки б дали твої воріженьки, аби хоч краєм вуха підслухати одкровення жінки, яка сама себе сотворила – self-made woman, як звучить це англійською з американським акцентом? Або, як звучить це по-нашому: кар’єр-ристки… …Що ж, довготерпеливі мої співгромадяни, може, й діждетеся. Цілком можливо, що колись, коли мені вже нічого не зостанеться і нічого буде втрачати, я кину вам в очі всю свою правду. Про себе. І, звичайно, про вас. Амінь.
У ПІДНІЖЖІ.
Всі ми – у підніжжі вигаданої ілюзорної Гори, зітканої із райдужних міражів мільйонів мертвих і живих, і ненароджених. Всі ми в підніжжі, Лоро!
Нарешті, Лоро, виснажливі марафони в підніжжі Гори – ці тарганячі гони-перегони – скінчилися! Останні метри дистанції я долала одна, залишивши тебе відпочивати від божевілля, яке зветься життям, під білими-білими гвоздиками. Крейдяні риски старту і фінішу перетнулися: ти пробігла своє земне коло…
Нарешті, скінчилась і дорога, остання дорога від Лори. Чи… до Лори? Машина давно зупинилася біля твого під’їзду, а ти, о, Олександро, все ще сиділа, нестямна, безсила, заглиблена у свій вічний монолог-сповідь перед Лорою. Та найцікавішим було те, що це одкровення – не було покутою, а… продовженням вашого змагання. Лори нема, а боротьба триває! “Бідна Лесько, я вже зійшла з дистанції, а ти все ще біжиш?..
Агов, куди, навіжена?” Здається, чуєш співчутливий Лорин голос. У світлі хвилини ваших стосунків вона іноді ради містифікації називала тебе Лесею. Льоша-водій не дихає. Чекає, бідолашний, коли виповзеш, нарешті, з машини. Підневільний, і матюкнути подумки боїться. Переводиш погляд на хлопця: ні живий ні мертвий.
Боже правий, що ж його, молодого, здорового парубка тримає біля цього керма, на ролях кучера-посудомийки, хлопчика на побігеньках?! Пішов би на завод, у таксисти… Не піде. Бо і його тримає підніжжя сатанинської примарної Гори!
Парубок вискакує з “чайки”, відчиняє перед тобою дверцята.
Ти виповзаєш і важко йдеш до під'їзду, не дбаючи ні про ходу, ні про згорблену спину. Але – якусь мить. Скажена натура люто пришпорює тіло і знову – вйо! Під Гору!
Вдома, як завжди, нікого. Довго роздягаєшся, довго приймаєш душ, а потім залазиш у постіль і згадуєш. Довго-довго…
Ми всі – у підніжжі, але одні того не усвідомлюють, іншим – байдуже… Ти з пуп'янка не могла, не хотіла з тим миритися.
Маленькою тобі здавалося, що живеш в убогій хатчині під горою невидимою, викладеною з таткового підпільного багатства. Тої гори татко нікому не показує, щоб його не посадили у в’язницю. Тобі теж наказано мовчати про ту Гору Скарбів. І ти мовчиш, бо дуже любиш свого веселого і великого татка. Маму ж ти просто обожнюєш і жалієш, коли вона вечорами сумно перебирає гарні “перстеники, кольє та кульчики”, що так їй личать. Однак мама не сміє прикрашатися ними, бо боїться “чорної заздрості злидоти” – так вона називає сусідів і колегвчителів. Тому ходить не прикрашена, але все одно гарна. На зло усім. Хоч ніхто на маму за це не злиться.
Тільки-но закінчилась війна. І ви тільки-но повернулися в рідне містечко з евакуації, що закарбувалась у твоїй дитинній пам'яті курною спекою і верблюдом під чинарою. Ти мало що розуміла, але затямила одне: тобі неймовірно пощастило в цьому світі, бо в тебе є татко і є що їсти. Чимало твоїх ровесників того не мали.
А тобі й справді фортило. Перед війною батько звередив ногу і, “дякуючи” районним костоправам, зостався інвалідом.
Те каліцтво і врятувало його від фронту, що в свою чергу надихнуло татка на ударну працю задля фронту в тилу. В Узбекистані, куди ви втекли від війни, татко скоро вибився в начальники районного, а далі й обласного масштабу. Чим він займався, ким керував, невідомо, бо не любив згадувати евакуацію, ніби соромився. А на старість, коли повимирали ровесники-фронтовики, почав забалакувати про поранення в ногу.
Але мамця застережливо підбирала вуста, і він полохливо обривав легенду.
У повоєнному містечку не вистачало чоловіків, і розумний татко був на вагу золота. Але не перся у велике начальство, а скромно задовольнився посадою голови райпо. Тобі ж, малій, думалося, що татко “командує раєм”, отим, який обіцяла тобі баба Харитя, коли “будеш послушна”. Та тепер ти знала, що татко і неслухняною візьме тебе в рай, бо, як він похвалявся, випивши чарку, тепер “в його кулаці – вся совєтська власть”.
Так ти росла, як у двох світах: вдома – маленька господиня невидимої для простого містечкового ока гори персидських килимів, натуральних шуб, кришталю та срібла-злота, а за порогом – чесна дитина чесних батьків, піонерка, безкомпромісна, як Павлик Морозов, і мужня, як Зоя Космодем’янська. Бо там, за порогом, починався інший вимір – радянсько-соціалістичний, населений голодними і голими, але щасливими, що вижили, оптимістами.
З часом тебе почне дратувати подвійний спосіб існування, збунтується стриножена гординя проти цього кротячого життя у підніжжі. І ти маритимеш столичним вузом, вступ до якого відкриє тобі шлях на власні вершини. О, тоді ти вже зможеш, не боячись голозадих сусідів, повеличатися, попишатися багатством.